Феномен троїстості пронизує всю творчість Кобзаря, проте шевченкознавці чомусь не цікавляться – якого він філософського і національного колориту – чужовірного чи свого? Видатний поет Борис Олійник зауважував: у кожного великого поета біографія починається з часу народження рідного народу. Якщо за цим критерієм дивитись на ментальність Тараса Шевченка, то біля її витоків однозначно побачимо ідеологію української Трійці, котра відігравала провідну роль у житті давніх українців і уособлювала троїстий фундамент Світобудови. Український етнос розгортався в триєдиній структурі світу, його основу живила енергія Космічної Трійці, знаком якої є Тризуб – символ державності та української національної ідеї, символ постійного відродження волі й незалежності українського народу (див. Facebook: Петро Харченко. Тризуб – месійний символ світогляду українців).
Зверну увагу, що троїстість у Тараса Шевченка часто засвічується онтологічною, тобто виражає межу найбільшого: («тричі прокляті», «тричі спасибі», «тричі цілую» тощо). І це тому, що виникненню дискретного арифметичного числа і дискретної лічби передував первісний рахунок, що обмежувався лише рядом 3, 2, 1, але він не був абстрактним і сама лічба безпосередньо уреальнювалася об'єктами, які перелічувалися у злитній формі. Число «три» вважалось особливим, виражало межу найбільшого – «все», «досконалість»; «тричі» – означало «вичерпно», «цілковито». Древні українці і повний рік поділяли на три частини – весну, літо і зиму. Їхня дохристиянська Трійця як всемогутня енергія онтологічної троїстості іменувалася словом «Чер», звідси і назва місяця «червень», в якому здійснювалося вшанування свята Трійці («Зеленої неділі»). Беручи до уваги народовірський календар наших предків, місяць червень слід перейменувати на «Трійцень». До речі, назва твору Тараса Шевченка «Чернеча гора» від слова «Чер» («Трійця»). Від нього і назва «чернець».
Притаманний творчості Тараса Шевченка феномен троїстості – це прояв у нього спадкоємної світоглядної ментальності, троїстої за природою його народу. І це виразно бачимо у глибоконародних творах «Тополя», «Наймичка», «Великий льох» та багатьох інших:
«...Одпочинеш; а як стане
Місяць серед неба,
Випий ще раз; не приїде —
Втретє випить треба.
За перший раз, як за той рік,
Будеш ти такою;
А за другий — серед степу
Тупне кінь ногою.
Коли живий козаченько,
То зараз прибуде.
А за третій..., моя доню,
Не питай, що буде».
(«Тополя»)
«...Тричі крига замерзала,
Тричі розтавала,
Тричі наймичку у Київ
Катря проводжала
Так, як матір...»
(«Наймичка»)
«Як сніг, три пташечки летіли
Через Суботове і сіли
На похиленному хресті
На старій церкві…»
«...Отак кричали і летіли
Ворони з трьох сторін і сіли
На маяку, що на горі
Посеред лісу, усі три.
Мов на мороз, понадувались,
Одна на другу позирали;
Неначе три сестри старі,
Що дівували, дівували,
Аж поки мохом поросли».
(«Великий льох»)
Праукраїнські міфи густо згадують трилику світову силу. Із нею українці узгоджували своє життя. Архетип троїстості є методологічним принципом розгортання староукраїнської обрядовості (приклад – кожне з весільних дійств повторюється тричі: тричі кланяються, тричі цілуються, тричі благословляють, тричі сідають за стіл). Рясніє троїстістю і українська Мова, про що свідчать у ній символи триєдності в знаннях, звичаях, обрядах, казках, легендах, топоніміці, численні тощо. Ось лише короткий їх перелік: три Сонця, Трибор, Тривір, Троян, тройзілля, тривідь, трисин (за прислів’ям: «Один син – не син, два сини – півсина, три сини – син!»), трясця, трижон, три богатирі, три криниці, трояка, трійка (упряж коней), тронько, трибратня могила, Трієст, Трихатки, Трипілля (Трикут), Троєщина, Тригород, Трахтемирів, три (на вказівку: не один, не два, а найбільше), тричі («раз сказав, удруге і втретє»), «тричі просили сісти», «тричі закликали», «тричі говорили», триста («нас тут триста, як скло, товариства лягло – і земля не приймає»), трояк, троячка, тракол, трикілля (тобто утроє кілля в огорожі), «тридев’ять земель», травестія, трагедія, триглав, тримай, тривати, тримний, трилист, трикістя, «три птахи», «три дороги», «три дари», «три муки», «три віконця», «треті півні», «як три дні хліба не їв», «без року три дні», «зігнути в три дуги», «здерти три шкури», «іди під три вітри», «триклятий», «під трьома замками тримати» тощо. Автор «Слова о полку Ігоревім» називає Праукраїну – «Землею Трояновою»; шлях на полудень – «тропою Трояню»; час – «віками Трояновими...» (див.: Харченко П. А. Антиномія індивіда і триєдиності. – К.: Агропром, 1986. – 812 с.).
Троїстість світиться як онтологічна енергія ментальності нашого етносу. Вона і мене схилила до створення загальнолюдського світогляду (див. мої публікації в Facebook – «Антропологічний Абсолют», «Падіння головної світоглядної підвалини – традиційного розуміння троїстості» та інші). Я побачив, що з онтологічної троїстості виросло все українське національне світобачення, хоч на поверхні життя ця троїстість переважно сприймається через формальну (арифметичну) троїстість.
Могутня сила енергії троїстості у духовній творчості Шевченка проявляється тотально — чи то йдеться: про продукт мислення (твір «Гоголю»); часу і простору ( «Ой діброво — темний гаю !...», «Причинна», «Думи мої, думи мої...», «Неофіти»); означення кількісних меж соціального («Хустина»); побутового («Мар'яна - черниця», «Відьма»); обрядового («Петрусь», «В казематі») чи інших проявів буття:
«За думою дума роєм вилітає;
Одна давить серце, друга роздирає,
А третя тихо, тихесенько плаче
У самому серці, може, й Бог не бачить».
(«Гоголю»)
«Ой діброво — темний гаю!
Тебе одягає
Тричі на рік... Багатого
Собі батька маєш».
(«Ой діброво - темний гаю!...»)
«...На третій день і їх в кайданах
Сторожа з голими мечами
Гуртом в різницю привела».
(Неофіти»)
«...Випроводжала три поля, три милі,
Прощалася при долині.
...Мина літо, мина й друге,
А на третє линуть
Преславнії компанівці
В свою Україну.
Іде військо, іде й друге,
А за третім стиха —
Не дивися, безталанна, —
Везуть тобі лихо.
...Три рушниці-гаківниці
І три самопали...»
(«Хустина»)
«...Розбилася...» — А струни є?»
Тілько три осталось».
«Та хоч на трьох яку-небудь»,
«На трьох... Ох, дівчата!»
(«Мар’яна-черниця»)
«... За три шаги охрестила, За три шаги пропила»(«Відьма»)
«...Не їла три дні й не пила,
Вернувшись з прощі. І три ночі
Не спала; впали карі очі...»
(«Петрусь»)
«...І калина прийнялася,
Віти розпустила.
І три літа на могилу
Дівчина ходила».
«...Ой три шляхи широкії
Докупи зійшлися.
На чужину з України
Брати розійшлися».
«...Посадила стара мати
Три ясени в полі».
«...Три явори посадила
Сестра при долині...»
«...Не прийнялись три ясени,
Тополя всихала,
Повсихали три явори,
Калина зов'яла».
«...Не вертаються три брати,
По світу блукають,
А три шляхи широкії
Терном заростають».
(«В казематі»)
«Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,…»
(«Причинна»)
Проникнення троїстості у духовність Тараса Шевченка є невідступним («Москалева криниця», «Слепая», «Три літа», «Невольник», «Коло гаю в чистім полі...», «Гайдамаки», «У тієї Катерини...», «Варнак», «Титарівна», «Ой стрічечка до стрічечки...», «Неначе степом чумаки...», «Лічу в неволі дні і ночі...», «Наймичка», «Назар Стодоля», «Марина», «Музикант»…). Наповнення троїстістю різноманітні: «три душі», «тричі прокляті», «тричі спасибі», «тричі цілую» «три злота», «три указа», «три ворони», «три лірники», «третій півень», «третє поле», «усі троє», «в третій раз»…
Важливо розуміти, що у творчості Тараса Шевченка йдеться про українську, а не християнську Трійцю, тож і робити з нього християнина-фаната (як дехто це робить) не допустимо, бо такими діями ми зденаціоналізовуємо нашого генія, його душу, його ментальність, генетичну специфіку – без чого він не злився б настільки з народом, не став би виразником долі українського етносу. Досить на цей рахунок привести слова самого Тараса Григоровича: «... Я тільки не фарисей, не ідолопоклонник такий, як оті християни – сіпаки і брехуни» (з листа Т. Шевченка до В. Г. Шевченка, 23 березня 1860). Трійця у Шевченка національна, а не християнська і сягає ще доязичницьких часів. Дослідники творчості Шевченка також не розуміють і народного характеру його творчості. Вони гадають, що ця народність від виходу Тараса Григоровича із бідного народу.
У душі Шевченко, повторюю, не був християнином. Церковники сприймали його «богохульником» Християнство, як відомо, силоміць нав'язане українському народові і, по суті, явилося першим духовним поневоленням українців, за яким настало і друге – мовне зросійщення. Ці два зла загальмували розвиток української цивілізації, нещадно боролися проти неї усілякими засобами. У своїй творчості Шевченко звертався до Бога у загальнорелігійному розумінні Абсолюту. Інколи ним називається Сонце. Тарас Григорович жадав, щоб слов’яни стали синами Сонця-Правди. До чужої віри він був єретиком («Наробив ти, Христе, лиха!»; «Котилися і наші козачі голови […] за віру Христову!»). Тож, чи потрібна «Покровська (Тарасова) Церква» біля підніжжя Чернечої (Тарасової) гори у Каневі та в Броварах із юдейсько-християнською ідеологією. Однозначно – ні. Тарас Шевченко вірив, що християнська церква-домовина розвалиться і з-під неї встане Україна. Разом із Г. Сковородою, він був переконаний, що «свою віру створимо із глибини серця нашого народу». Вірю, що настане час, коли на місці Тарасової Церкви зависочить Тригнозарій.
Наглядно Троїсте Слово проявляється і в сучасного видатного українського поета Бориса Олійника: Ось тільки трошки цієї наглядної троїстості в його творах: «…Повертаймо, коню… в три хрести!..» («Парубоцька балада»); «…Із православних дерли у три шкури,…» (поема «Трубить Трубіж»); «…І шукають лютими очима Ворогів нових за три межі. А тим часом треті за плечима Ділять між собою бариші» («Треті»); «…На нашім тричі праведнім шляху» («Чотири посвяти безсмертним»); «…Втретє — пішла блискавиця Люто мечем лискучим,…» (поема «Рух»); «…Аж спинивсь я, аж пристояв. І пристояла вона. І спинивсь… напроти третій. І постав трикутник вічний: Я і третій — кут на куті. Посередині — вона…», «…Глухо тупотом, туго тупотом, Здвигом-гоготом — в три луни…», «…Наш Мамай у тривічній свитині…», «…Три нам дороги лягає одвіку, Хлопці, хоч верть, а хоч круть! …Третя од ляку… в кущі!..», «…Три зорі освітило заховані тьмою мости, Щоби людство себе підняло на три сходини вище…», «…А воно вже на третім гупає, Аж німіють мої вуста…», «…Тричі затям: я в коня перекинусь,…» (поема «Доля»); «…Не встигли обізватись треті півні,…», «…Голівку з пліч, та булькнем в три стволи!...» («Перевдягання душ»); «…А на третім полустанку осипається жасмин… Зажурилась моя парта, третя парта од вікна…» («Прощальний вальс»); «…Та вона вже на третій межі стоїть, — А нехай би взяв мене чорт!...» («Я спокійно б лежав під вагою століть…»); «…Напророчать дорогу мені три зозулі в саду…» («Тривога»); «…А вони ж бігли землями і водами на тричі смертю хрещені вами…»; «…Ховати кликами із третього села…» («Сиве сонце моє»); «…Била в три хвости Ще у сповитку… — », «…Одринь, сатано! — загримів я у світ троєкратно —…» (поема «Сім»); «…Три мости злетіло в небо,…» («Платону Вороньку»); «…А під небом, в чистім полі, На вершку Савур-могили Сіли, як трикутник в колі, Три козаки при антені…» («Пахнуть сонцем дині спілі…»); «…Три доби їх вганяла у залізній корсет…» («П’ятий член трибуналу»).
Троїсте Слово Бориса Олійника як відображення менталітету українського народу проросло і в інших його поезіях («Надія», «Кампанелла», «Верлібр з коментарями», «Таємна вечеря», «Крило», «Село», «Принцип», «Відлуння», «Дорога», «Сини», «Ринг», «Це було, а чи було це?», «XX вік і Гамлет», «Балада про Шевченкове перо», «Ти подумай, Париж», «Поворотний круг», «Урок», «Пришестя»…).
Борис Олійник, як і Шевченко, закликав український народ жити з троїстим Абсолютом національного формату:
«Народе із трипільських запорогів,
Древніший за святий Єрусалим, —
Та скільки ж можна на чужих пророків
Молитися, не вірячи своїм?!»
(«Прокиньсь, нарешті…»)
У «Молитві» Борис Олійник звертається до чужого Бога і просить «у Триєдності Єдиного» «стримати гнів на винних без провини», втретє відпустити гріхи «ошуканому пройдами люду», «на осліплих сяєвом пролитись». Тільки, благає Борис Олійник Безмежно-Безначального, не відпустити йому, якщо «хоч словом Предківські могили опороче» і простить тим, хто й за «любов до України» вимагає плату з половини!» (хоч і простив Всевладний «апостолу Петрові, Що до третіх тричі відступився!»).
Совість, сумління, честь — ця тріада невіддільна від душі народних поетів, яким є і Борис Олійник – поет, віруючий в Людину:
«Мир не врятують нині
Навіть самі всевишні, —
Ти, тільки ти, Людино,
Тричі свята і грішна!»
(«Встань і гряди, Людино!»)
Цією Людиною у Бориса Олійника на підсвідомості є Homo - Trignosis. І геніальна наша Ліна Костенко, чия поезія височить на вершині світової, теж зазначає, що Людина на Дніпрі сповідує «високий культ астральної тріади — Культ Місяця, культ Сонця, культ Зорі». Поетична творчість самої поетеси джерелить від первна троїстості. Досить назвати поезії «Три принцеси», «Казочка про трьох велетнів», «Зоряний інтеграл», «Заворожи мені, волхве!..», «Циганська муза», «По – Лицю — Дощ», «Акварелі дитинства», «Чоловіче мій, запрягай коня!», «Скіфська одіссея», «Балада про дим…»…
За іскрами троїстості в поезії визначається національний і народний її характер. Таку поезію творить і поетичне перо талановитої поетеси Антоніни Остролуцької. Ось голос архетипу троїстості в її творчості: «Ворожитиму життям до третіх півнів»; «П’янітиму весною після третьої перевернутої чарки веселки»; «Писатиму після третьої крапки»; «І те, що я тричі заплачу, також буде тричі зі мною. І тричі поріжу долоні, мов тричі торкнуся калини»; «Трикутник долі»; «Тричі колива на поминках візьмуть із миски»; «Тьху на вас тричі, ростіть здорові»; «Трьохногий час скакає і скакає»; «Тричі голкою цілований в кожному хрестику»; «Ти, як трьохколірний кіт»; «Острів трьох вулканів»; «І приспів тричі повторюю»; «Три поради, як бути щасливою»; «Три травинки тріумфу»; «Крізь грати тричі свічки плачуть»; «Ти не коли серця сонцями, іди дорогами трьома»; «І тричі хочеться радіти. Моя триєдність у мені мене колише»; «Осінь випиває трунок вічної триєдності речей»; «Три духовні інструменти грають і трилико час біжить»; «І три кроки відділяли сум від щастя. І була триєдність в нім»; «І триєдиної мене ще доля не згубила»; «Три картини буття — відшукай, де відмінність»; «Три рази зміниться і час, і простір, три рази змінимося я і ти»; «Загнузданий третій кінь І вдарив копитом тричі, І солодко на душі, Й тризілля до себе кличе»; «Три дукати осені дзвеніли, колихаючи в повітрі забуття»; «…І чаші пощербленої тричі, І душа — то і є і автограф й обличчя»…
Витоки феномену троїстості — в троїстій природі самої Людини. Про це мовиться і в моїй поемі «Тришлях».
Петро ХАРЧЕНКО.
ТРОЇСТІСТЬ
(міфологічно-філософська поема)
Пролог
На рік радіє Сонце тричі,
З трьома підзимками зима.
І доля нас одвічно кличе
Пройти дорогами трьома.
Є три у Тривії стежини:
Любові віри і надій.
Цей шлях одвічно триєдиний
Пройти в одночасі зумій.
Три дороги життя (тривеликий
Триб прозріння, що зріє думках).
Мудрий Тривій і Тривії лики
Супроводжують їх у віках.
І весняним, і літнім, і зимнім
Був і пращура троїстим рік.
Світлом жовтим, червоним і синім
Проводжав його Тривії лик.
Пізнавай же Тришлях без вагання!
Троє коней невтримно ірже!
Не проспи, вирушай спозарання,
Треті півні співають уже...
Дорога любові
Щастя й радість лиш той відчуває
У весняному злеті обнов,
Кого сила у цілість єднає,
Вічно названа словом «Любов».
Пробудилися в серці тривоги...
Звирувала весняна ріка...
Три у Тривії різні дороги,
Серед них до любові яка?
Вліво дивиться Тривії лико,
Мов троянда червона сія.
І жаданна любов тривелика
Спалахнула, як сонце, моя...
Страждає в спразі Салмакіда,
В озерне плесо погляд кида,
Благає Зевса: «Ти мене
З’єднай з коханим Афродітом
В єдину суть – навічно злите
В журбі та радості Одне».
І враз Еротове всесилля
У купіль кинуло тройзілля,
Щоб поєднався з нею він...
Зайшла у воду Салмакіда,
Взяла за руки Афродіта...
На берег вийшов... андрогін.
Тож, як збагнути переміну?
Їх стало троє в ту хвилину?
Е, ні! Одне у ликах трьох!
Єство відкрилося Людини:
Вона одвічно Триєдине,
А не сукупність багатьох.
Хто спричинив метаморфозу?
Хто Салмакіді витер сльози?
А відповідь на це проста:
Перервність – це чуттів облуда,
Не «многе» те, що зветься «людом»,
А Трійця суща і свята
Докіль Гермеса флейта грає,
І Афродита чари має,
Жагу блаженну не спинить!
Коли спокусна Салмакіда
Тремтить в обіймах Афродіта,
Їх третій лик – Гермафродит.
Ой, Трояне – трисвітило,
Третім вітром прошуміло.
Тричі крикнула зозуля
Трижурбу мою почула.
Три зорі зійшло на небі –
Три лебідки. Один лебідь
Трьом кохання по третинці
Розділив на свято Трійці
Ой, Трояне - тритумане,
Три любові – то три рани.
З трьох криниць не пий водицю,
З трьох доріг не жди жоницю.
Три дороги не зійшлися,
Тричі мрії не збулися.
Долі раз поглянь у вічі,
Не шукай кохання тричі.
Ой, Трояне, признаюся,
Над трисвічником молюся.
П'ю тройзілля чародійне,
Щоб любив мене потрійно.
Знай: одна до всього міра Це любов, надія, віра.
Не три доленьки в Людини,
А одна лиш триєдина.
Дорога надії
Синє сяєво Тривії лика
Освітило нічну далечінь.
У знанні всі проблеми великі
Зачекались давно перемін.
Не лишай сенс життя на опісля,
Набирайся з дитинства ума.
І початок його від Трипілля,
А не десь, за морями трьома...
Уже не раз, а, може, всоте
В оцінці знань заплутав біс.
Все зло, гадаю, Арістотель
В двозначній логіці приніс.
Зусилля тратив трипудові,
Шукав причини блуду злі.
Ховаються – в суб’єктній мові!
В дискретному живуть числі!
Тюрма із простору і часу,
Її у вічності нема.
Усі суспільні викрутаси
Спочатку звершують слова.
Все рване, множинне, в форматі…
А Сам триєдиним сія.
Де ж, Боже, в мені демократі,
Троїста подоба Твоя?
Не хочу вже: спати, поїсти,
Не гріє копійка бува….
Верни мене знову троїстим,
Хай душка бринить як нова.
«Згадай, що сказав Я вже в Слові
Про корінь гріха твій в раю:
Не зовні, не явно, а в Мові,
Згубив ти троїстість свою.
В три шиї гони атомістику –
Суб’єктну забаву ума.
Вона – це сучасна софістика
За формою «є» і «нема».
Зігни в три дуги діалектику –
Підступну дволику змію,
Відмий пізнавальну «косметику»
Підсунуту Єві в раю.
Відкинь арифметики мірку,
Збагни онтології плин:
Помнож одиницю на трійку,
Отримай не «три», а «Один».
Знай, Трійця - не троє у гурті,
Де третього двоє не ждуть.
Вона, як і єдність Тримурті,
Де в третьому двоє живуть.
Вони нероздільні, незлитні,
Всі троє - тілесність Творця.
Життям без початку первинні,
Одвічні, не мають кінця...».
Тріпоче трикутне вітрило,
Зривається трисель увись.
Багато вже мною відкрито,
А хочу ще більше колись.
Троїться в очах, слово честі:
То Троя - триптах вдалині,
То Вішни «три кроки» триверсті
На захід, крізь схід і зеніт,
То хвилить Перун водосферу
І бачу – далеко, он-он
В міфічному морі трієру,
А в ній - із Тритею Тритон...
То Будди «три тіла» (Трикая)
Збагнулась в початку буття,
То трисвіт (Трилока безкрая)
В космічному вирі життя.
Триістина, наче лілея,
До світла виходить з води:
Не троє китів під Землею,
А тільки триглавий Один.
Квітує троїстість усюди,
Із неї все суще зросло.
Все дише природою Будди
І є триєдине Число.
Три кольори творять барвистість,
Три грані - начало кутів.
Все зроджує суща Троїстість –
Від тут - до далеких світів,
І тризвук мажорний всевишній
(Блакитний Венери акорд),
І пісню Полтавської вишні,
Сповиту в пташиний трихорд.
І генні кодони триплетні
(Духовна трисуть ДееНКа).
І мозку три блоки причетні
До змісту, що зріє в думках.
І тривірш, і триптих натхненний,
І рід граматичний - трисуть.
У наших ділах сьогоденних
Минуле стрічає майбуть.
Тригнозис як правди Пришестя
У світ свої кроки почав
З того трьох доріг перехрестя,
Де я в честь Гекати кричав.
«Тропою Трояні» безгрішно
Вернуся у першу Трибуть,
Де жив уже в Брахмані вічно
І звідки у світ цей прибув.
Спалю своє «я» на Дорозі,
Спиню часу смертного тік,
Зламаю чуттів огорожі,
Згорнусь в Триначало навік....
Дорогою віри
Йду до віри своєї без спину,
Розгулялись попутні вітри.
І мене попихають у спину,
Вигинаючи цифрою «3».
Подивилася Тривія вправо,
Як спитав її (сором і гріх):
«Хто мій Бог? І чому він без права,
Не богує з язичеських віх?».
Обрис Місяця жовтого лику
Із обуренням мовив чомусь:
«Україна з Триглавом одвіку,
Українець, молися Йому!
Він Сонячний дух, Трисвітило,
Троян - його давнє ім'я.
Купайло, Дажбог і Ярило –
Його нероздільні три «Я»
Триглав одвік твій Бог родинний,
Твоя він віра, не Христос!
Він родом тричі з України,
Він твій провидець, а не хтось!».
У вірі українській вимір
Це той, що, як знавець сказав:
«Топтав триклятий Володимир,
Беріг триславний Святослав»
Життя осяяне тоді - то
Сіянням райдуг і свобод,
Коли з'єднались монолітом
Вітчизна, Мова і Народ.
Ти, Україно триголосна,
Моя душа, мій атрибут.
Любов до тебе не відносна,
Вона родинний Абсолют.
Твої вуста трьома замками,
Аж три віки тюремив крук.
Тобі і хліб, свій сущий мамин,
Прийшлося брати з третіх рук.
Троїсті виграють музики,
Тризвуків рій у вишняку...
До України вже навіки
Прибув Триглав на вітряку.
Піднявши тришулу над чубом,
Триокий Шіва гнів трясе –
Що мій Тригнозис із тризубом
Чекав Тарас понад усе.
Трисвітлий, трисвятий Триглаве,
Гілками блискавки трьома
Тризуб, як сяєво яскраве,
Твій край, нарешті, обійма!..
Епілог
Є три дороги у Гекати –
Праворуч, вліво і пряма.
А шлях один себе пізнати –
Пройти дорогами трьома...
Три дощі, як з відра, помережили
Серед травня небесну блакить.
На Трипіллі, неначе пожежами,
Простір квітом кульбаби горить.
Алюр три хрести! Перемога!
Прозріння настало ясне.
Спасибі, трилисник-дорога,
Що зробила тризнавцем мене...
Додому Тришляхом вернувся,
Зморився, не чую і ніг.
усіди казали: «Матуся
З трьох вікон чекала з доріг…».
Ходила по світу з ціпочком
(Триногою старість була).
А ранком, із райдуг місточком,
Навічно до Сонця пішла...
В тричасі на Сонце молюся,
На зорі в небесному дні...
Тригнозис відкрив я, матусе,
А Ви не діждались три дні...
Померла під третім віконцем
(Зозулин затих часу лік).
І стала трисвітлим тим Сонцем,
Що тричі радіє на рік.
