Представляємо дещицю віршів з нової збірки Степана Пушика, яку він сам упорядкував й до останніх днів працював над поезіями, відібраними до неї. До неї ввійшли твори різних років з неопублікованої спадщини поета – від 60-х минулого століття до створених упродовж 2018-го, в тому числі й останній вірш, написаний за два дні до смерті. Вони дуже різні за тематикою – як ліричні, так і гостросоціальні. Та й навіть політичні памфлети серед них, написані колись, актуальні й нині. А об’єднує всіх отой святий вогонь, яким Степан Григорович горів упродовж життя і який, кажучи словами іншого поета, «осяяв Всесвіт і в ніч упав» – полинув у засвіти, щоби й їх освітити.
* * *
На болотах заснув старий яловий ліс,
Де наші мучені в снігах експерименти.
Ракета показала гострий ніс
Під вицвілим за десять літ брезентом.
Ми тут відважні неба королі,
Всі мріємо вернутися додому.
«Катунь» щодня на стартовім столі
Готова вдарити по літаку чужому.
Тут засекречені і дії, і слова,
Тут матюки із уст летять безбожні,
А за сім миль є пеклище – Москва,
В якого ми три роки на сторожі.
О скільки тут думок, солодких мрій,
Що й сам не знаю, що кому казати.
Дай дослужити службу, Боже мій,
І повернутись у свої Карпати.
І хай лунає капітана крик,
Що слухати уже не маю сили.
Та рот стулю і прикушу язик,
Щоб тільки у штрафбат не засадили.
Щоб юність не погасла в морі хмар,
Нас дисципліна у степах не вгробить,
І засекречений Капустин Яр
На білу кров живу не переробить.
1967 р.
* * *
Вже запахла мені дорога –
На летовищі мріє літак.
Та чомусь моє серце тривога
Так стиснула, мов клешнями рак.
Темна хмара висить, як грива.
Двигунів стрепенувся звук.
Серце – крига. Солодкі крила.
І відкритість прощальних мук.
Я додому, як птах вертаюсь,
Де Говерла й ріка Дністер.
Хто там нині мене чекає?
Я живий! Я в розлуці не вмер!
Так, епоха моя крилата!
Я гуляв! Я буяв! Я втих!
О, вродливих жінок багато,
Та я вибрав єдину з них.
Не дають за любов медалі.
Багатьох полонив Степан.
Та за що нас кохають кралі?
За мій стан й поетичний талант.
Недалека юнача зустріч
В поетичного слова меду.
Хтось жінок веде до розпусти,
Та я всіх у безсмерття веду.
1969 р.
* * *
Ще холодом черемха пахне
В сусідськім білому саду,
Ганнуся зараз вийде з хати,
І я до неї підійду.
Всміхнусь, як вчора, стану поруч,
Ще зажартую: «Люб – не люб?».
Покличу йти на тиху гору,
Де спить діброви чорний чуб.
Де потік тулиться до поля
І каже: «Богові молись».
Два погляди в єдиний погляд
Колись на цій горі злились.
Тут рідне все: каплиця, хата,
І цього цвіту милий дим.
Кохати – рідний світ сприймати
І серцем й поглядом одним.
27 травня 1980 р.
* * *
Кажуть, світ великий і широкий
І на ньому місце є й мені.
Чом же я сумний та одинокий
Зажурився при своїм вікні?
То стихає дощ, то знову цідить,
І вода у ріках прибува.
І ростуть на все державні ціни,
Як в городі по весні трава.
Є в нас влада, грізна і залізна,
і багато в неї справ і прав.
Може б, будівничим комунізму
Хтось би масла пачечку продав.
30 червня 1980 р.
* * *
О який тепер сонячний час!
А про інший не треба! Не згадуй!
Скрізь сидять макогони у нас
На низьких і високих посадах.
Їх потроху з’їдає іржа.
Продають свою гідність по-братськи.
Рідна мова для них – то чужа,
Хоч своя на дві третіх хохляцька.
В серці гідності й краплі нема.
Та є грім! Та є град! Та є туча!
Україна для них – то корчма,
Та з епітетом сильним – квітуча.
Працьовитий, безсмертний народ.
Та кругом тільки хитрощів каша,
Що й не знаєш, чи ми «заготскот»?
Чи квітуча республіка наша?
19 травня 1988 р.
* * *
Скажи, Україно, чи ти на добро
Народу народиш великого мужа,
Чи буде ревіти й стогнати Дніпро?
Чи висохне й вмре, як болотна калюжа?
Чи маємо ми непокірних мужів?
Чи маємо силу, надію і владу?
Чи кодло масонське із-за рубежів
Готує уже для народу загладу?
12 травня 1990 р.
* * *
Ридала Україна! Стогнала Україна!
– Що робити? – запитували розгублені!
– Не спіть! – веліли генії. –
Ставайте під заповіти Шевченка,
Франка, Грушевського.
Їх хапали й душили
в мордовських таборах.
Їх знаходили повішеними,
утопленими, вбитими.
Та коли повіяло весняним вітром,
То піднялися сини й дочки
За рідне слово!
За прапор!
За тризуб!
За самостійність!
Їх били на майданах.
Вони голодували.
Їх хапали інфаркти в парламенті.
А нині, коли ми вибороли Україну,
З цього користають злодюги
й пройдисвіти.
А генії і фанати,
Голодні, голі, потоптані, –
Зневажені пройдисвітами.
І вони знову думають,
Як від цих «дєрмокрадів»
Знову врятувати тебе, Україно.
15 березня 1992 р.
* * *
Налиймо, друзі, повні чари
У цей тісний, нелегкий час,
Аби прокляті яничари
Не затесались поміж нас.
За неньку вип’єм, за дружину,
Щоб їм поменшало турбот,
і за безсмертну Україну!
За її волю і народ!
17 квітня 1992 р.
* * *
Я у юності був і відважним, і гордим,
До святої мети йшов крізь плови і дим.
Мене совість не буде ловити за горло,
Коли смерть завітає з косою в мій дім.
Й запитає, який мій життєвий доробок.
Відповім, що свій вік я не просвистів,
Бо не був ні прислугою, ні одороблом,
Мав мету і дійшов, бо дійти я хотів.
25 червня 1995 р.
* * *
Скресання холодів. Весняний хмаролом.
І на землі, й на небесах порядки.
Остання жменя снігу під вікном,
І бджоли чують владний голос матки.
І галка у роботі на гнізді,
Коли в людей воєнні болі й жахи.
О хай живуть на світі в гаразді
Тварини, звірі, люди, риби й птахи.
Хай ходять сміх і радість по землі!
Хай молодість танцює в круговерті!
Хай здохне Ліліпутін у Кремлі
І всі, хто Україні хоче смерті.
2018 р.
* * *
Всі подуріли, чи не всі?
О де ви мужніх предків тіні?
Були у Галичі князі,
Та від сьогодні будуть свині.
«Свиня й хахол. Ото хорош», –
Москаль сміється. Хитра справа.
Туди запрошують «Данош»,
Де грала грізно княжа слава.
2018 р.
* * *
Моє серце в зажурі.
Вітер хмари пасе.
Дні холодні, похмурі,
Як і всі... Як і все...
Поніміли зозулі.
У лісах переляк:
Від московської кулі
У бою впав юнак.
Біль з московської хати
Йде в Смоленськ і Можайськ,
Бо Донецьк щедро платить
За страшний Іловайськ.
Я стою на розпутті,
Щоб не вбили моє,
Бо для когось кат Путін
Чорні пута кує...
Та здоров’я в нас кінське
І високе крило,
Тріо по-українськи:
Тиса, Дон і Дніпро.
19 травня 2018 р.
* * *
Говорила мені Муза,
Чи ти знаєш, хлопче:
Писар пише те, що мусить,
Письменник — що хоче.
Та говорить дідько лисий:
В нас таке буває,
Що письменником і писар
Себе називає.
Ще й вкусити може мопсик,
Бо стукач шалений
І весь вік клепав доноси
Словоблуд на мене.
8 липня 2018 р.
ПАРАШКА
Ти куди пливеш, горо Парашко?
Це тебе навіщо біс накидав?
Тобі важко? Мені дуже важко
На усі Горгани і Бескиди.
Та про тебе люди вже не дбають.
Що тобі? А що мені робити?
Всі ліси вже хижуни рубають,
Наче мріють білий світ спалити.
Що залишать з Матері? Руїну?
Довели всього мене до трему.
Продавали Матір-Україну
І сьогодні продають нікчеми.
11 серпня 2018 р. (останній вірш).
Тексти і світлини, які теж публікуються вперше, — з родинного архіву Пушиків, надані редакції дружиною Анною та дочкою Лесею.
