23 січня 1793 року цариця російської імперії Катерина ІІ й король Пруссії Фрідріх-Вільгельм ІІ підписали в Санкт-Петербурзі угоду про те, що Пруссія отримає 58 тис. кв. км польської території (а це міста Ґданськ, Торунь, решта Великопольщі і частина Мазовії) з-понад мільйонним населенням, а до російської імперії відійде частина Білорусі, Київське, Брацлавське і Подільське воєводства, половина Волинського воєводства загальною площею 250 тис. кв. км, де загалом проживало більш як три мільйони осіб.
Це був так званий Другий поділ Речі Посполитої. Зрозуміло, що поляки не були щасливими від такого рішення й спробували відстояти власні інтереси. Та результатом цього стало укладення 22 липня 1793-го так званого трактату з росією, за яким Річ Посполита відмовилася на користь москви від Мінського, Київського, Брацлавського й Подільського та частин Вільнюського, Новогрудського, Брест-Литовського й Волинського воєводств. Зрештою, нічого дивного в таких діях не було, адже підписували трактат, за спогадами учасників того дійства, «під дулами російських гармат».
Мабуть, варто нагадати читачам, що ж передувало цим подіям. Наприкінці XVIII століття Річ Посполита, утворена офіційно 1569 року як монархічна конфедерація Польського королівства, Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтського, була однією з найбільших в Європі держав і до неї належали території теперішньої Польщі, України, Білорусі, Литви, Латвії, Молдови, півдня Естонії та західних частин Росії.
Після смерті польського короля Августа ІІІ 1763-го в країні сформувалися два великі й непримиренні табори. З одного боку – група під проводом клану Чарторийських, яка мала намір провести низку реформ і сподівалася, що союзником у боротьбі за реформування Речі Посполитої стане росія. З другого ж були так звані республіканці, які чинили опір всіляким змінам державного ладу. На їх чолі стояла родина Потоцьких, а в своїх задумах вони прагнули союзу з Австрією і Францією.
Знесилення цими внутрішніми протистояннями і кризами, а також специфіка зовнішньої політики сусідніх держав (найперше, Пруссії, що прагнула об’єднати прусські землі) привели Річ Посполиту до підписання 5 червня 1772 року договору з представниками росії, Пруссії й Австрії, що згодом в історичній науці отримав назву Першого поділу Польщі. За умовами цього договору три держави відбирали на свою користь так звані санітарні смуги – території по периметру цієї країни.
Щоправда, крім внутрішнього розколу в Польщі та бажань країн-сусідів, науковці називають ще одну причину, що дала можливість їм привласнити території Польщі. Приміром, у колективній монографії «Російська військова окупація Правобережної України (друга половина XVIII – XIX ст.)», опублікованій 2019 року в Тернополі, є таке пояснення цих подій: «…За дієвої участі Катерини ІІ польським королем (після смерті Августа ІІІ) в 1764 році було обрано її фаворита (коханця) Станіслава-Августа Понятовського. Але справжньою метою Катерини ІІ було не обрання проросійського польського короля, а дестабілізація ситуації та майбутнє знищення Польщі як держави і загарбання нових земель».
Тож надалі російський уряд вдало розіграв релігійну ситуацію, що була в Польщі доволі непростою через неврегульованість прав християн-некатоликів (православних і протестантів) з правами католиків. Під приводом «захисту» принижених католиками у правах інших верств населення імператриця скерувала контингент російських військ – знову знайомі нам дії, – а російський посол князь Н. Рєпін 1768 року «протягнув» через польський сейм рішення про зрівнювання у правах православних і католиків.
«Поведінка російської влади та проросійська орієнтація польського короля Станіслава-Августа Понятовського викликали у країні величезне обурення шляхти» (тут і далі цитуємо названу вище монографію). Результатом того стало створення Барської конфедерації під гаслами анулювання рішення сейму та захисту католиків. Спалахнула громадянська війна, поляки стали масово грабувати українське некатолицьке населення. А відповіддю на це стало найбільше тоді у Східній Європі повстання, яке отримало назву Коліївщина. При цьому – вже традиційно – очільники повстання Максим Залізняк та Іван Гонта, як і більшість його учасників, були переконані в тому, що «православна росія» прийде на допомогу православним повстанцям. І – на жаль, знову традиційно – скориставшись ситуацією, російська імператриця відгукнулася «на прохання польського короля» й наказала російським військам придушити повстання. Це неочікуване для місцевого населення рішення стало шоком, а його наслідки відомі нам з уроків історії. Як і те, як саме покарали лідерів повстання – все в «найкращих традиціях» нинішніх бучанських катів та вагнерівських нелюдів.
І ось саме на знак «вдячності» польського короля Катерині ІІ «за допомогу в наведенні спокою в Речі Посполитій» і було віддано згадані санітарні смуги 1772 року. Хоча польський король просив допомоги в очільників інших європейських держав, однак, окрім відомої і нам нині «стурбованості», так за рік нічого й не дочекався, і 30 вересня 1773 року було ратифіковано угоду про поділ земель. Так «на зміну польській окупації українських земель було створено досконалішу російську управлінську модель для колоніального грабунку українських земель».
А що ж Польща? «Протягом 1773 – 1792 років польський король і прибічники реформ марно намагалися врятувати залишки Речі Посполитої та зміцнити «інфіковану громадянською війною» державу». Польська консервативна шляхта, не зробивши жодних висновків із попередніх подій, засліплена своїм бажанням володіти українськими землями й шаленою ненавистю до українців, своїми діями фактично призвела до повторення подій, які сталися після ухвалення Барської конфедерації: 1792-го утворила Торговицьку конфедерацію… Так, вони «закликали на допомогу царську армію»! Росія радісно згодилася знову «допомогти» і відрядила дві армії до Речі Посполитої. 7 червня 1792 року російські війська розбили польську королівську армію, 13 червня король Станіслав-Август Понятовський капітулював, у серпні корпус генерала М. Кутузова встановив контроль над Варшавою, а 23 січня 1793-го й відбулися події, з опису яких починається ця публікація.
Тут варто ще раз провести паралель між подіями, розділеними 230 роками, – поділами Речі Посполитої й нинішньою війною в Україні. «Правомірність приєднання цих територій Катерина ІІ пояснювала так: «При поділі Польщі я не отримала жодного вершка польської землі, та взяла те, що самі поляки називають Червоною Русю, воєводство Київське, Поділля і Волинь».
Тобто царська влада вважала Правобережну Україну нічим іншим як імперською вотчиною, яка через «несприятливі політичні обставини» опинилася у складі іншої держави, а в нових суспільних реаліях була нібито «правомірно повернута до імперії». Це нічого не нагадує нам тепер?
А ось ще цікавий документ: 23 квітня 1793 року Катерина ІІ подала до сенату іменний указ «Про приєднання до Росії від Польщі деяких областей і про утворення з них губерній: Мінської, Ізяславської і Брацлавської» та наказала «розпочати формування російських органів влади». Якщо хтось думає, що «схема» захоплення путінською росією чужих земель має хоч натяк на новизну, то мусимо його розчарувати. Призначеним регіональним керівникам Катерина ІІ дала вказівки формувати чиновницький апарат у довірених їм губерніях, «добираючи на посади тільки довірених осіб», а штати чиновників «повітових органів влади на території Правобережжя повинні були комплектувати кандидатами з «російських людей відомих здібностей» із губерній, які вже були створені раніше на українських землях, а також із Тульської, Калузької та інших. Для заохочення переїзду чиновників до місця нового призначення їм виплачували з казни певну суму коштів понад посадовий оклад… Сенатори отримали завдання якнайшвидше підготувати російські закони, необхідні для управління новими землями» – і знову, як кажуть, знайдіть відмінності з сучасним станом справ на землях, захоплених внаслідок повномасштабного вторгнення рф в Україну…
Події Другого поділу Польщі не стали фінальними. За Другим був Третій поділ 1795 року, коли імперія захопила землі на схід від лінії річки Буг, північні та південно-західні землі колишнього Великого князівства Литовського та територію Курляндського герцогства. Імператорським указом було наказано провести «прийняття присяги від жителів новоприєднаних земель (…), а хто не захоче присягати, має продати всю свою власність і виїхати за межі імперії». Після цього поділу Річ Посполита перестала існувати аж до завершення Першої світової війни, а українські території були розділені між російською імперією (близько 80 відсотків) та Австрією (Галичина, Закарпаття і Буковина).
Поділи Речі Посполитої в XVIII ст., за висловами науковців, належать до вічно живих тем європейської історії та вважаються однією з її «болючих точок». Вони спричинили довгий ланцюг наступних трагічних подій, до яких належать польські повстання 1830 –1831 і 1863 – 1864 рр., радянсько-польська війна 1920 – 1921 рр., Катинь і події «золотого вересня 1939 року». Останні з цього переліку вчені відносять до Четвертого поділу Польщі, що відбувався на основі укладання угод між Совєтським Союзом і гітлерівською Німеччиною…
Історія трьох поділів Польщі набула в наукових колах значного осмислення і її належно висвітлено. Проте, як видається, повномасштабне вторгнення росії на наші землі зумовлює потребу внести певні корективи у висновки й узагальнення тих досліджень. Бо з огляду на теперішню велику війну в Україні вони постають як такі, що не подають цілісної картини тих подій та їх наслідків як для окремих країн, скажімо, Польщі й України, так і для всієї Європи. На жаль, більшість закордонних істориків вважають «основним архітектором» поділів Польщі прусського короля, а роль імперської росії розглядають як вимушену через певні обставини російсько-турецької війни 1768 – 1774 рр.: мовляв, задля успішного закінчення цього виснажливого для москви збройного протистояння було необхідно нейтралізувати протидію московитам – відкриту з боку Австрії й приховану з боку Пруссії. Тож єдине, за що докоряли Катерині ІІ, – що вона передала українську Галичину Австрії.
Після публікації 1863 року «Історії падіння Польщі» С. М. Соловйова під впливом авторитету цього відомого науковця стала базовою й перейшла у радянські підручники з історії «національна» концепція, відповідно до якої росія брала участь у поділах Польщі суто заради «повернення» до свого складу начебто «ісконно своіх» українських і білоруських земель. Як бачимо, її сформульовано згідно з позицією Катерини II. Однак при цьому все ж відзначалося, що «російський царат разом із Пруссією й Австрією відповідає за участь у цьому несправедливому акті». А тодішні революційні російські демократи М. Бакунін і А. Герцен робили заклики повернути незалежність Польщі, розділену «між одною німкенею й двома німцями».
Словом, хоч висновки про «несправедливість» щодо Польщі та визнання «колективної відповідальності» за поділи Речі Посполитої між країнами-сусідками і виглядали як пошуки неупередженого погляду на суперечливу історію міжнародних відносин у Європі в другій половині XVIII століття, все ж «ми маємо справу з типологічно неправильним підходом, оскільки оцінка історичних подій двовікової давнини на основі реалій і моральних постулатів пізнішого часу занадто часто створює ґрунт для політизованих спекуляцій, що не мають нічого спільного з осмисленням історичного досвіду», – переконані автори згаданої монографії.
Очевидно, нашим попередникам бракувало відваги визнавати глибинні причини історичних процесів і роль у них зацікавлених «гравців» – як окремих персоналій, так і цілих держав. Але теперішні покоління прийшли до усвідомлення: росія – утворення, здатне тільки на підлість, брехню і жорстокість на шляху до своїх прагнень загарбувати та поневолювати. Зостається лише пошкодувати, що 2014 року українцям-східнякам захотілося «попросити» про допомогу саме кремлівських очільників. Адже й тоді, і – особливо – тепер вони, як, зрештою, і всі ми, відчули на собі силу «захисту й помочі» з боку «православних братів», як це спізнали на власній шкурі ще понад два століття тому Залізняк із Гонтою.