Останнім часом дедалі частіше на тому чи іншому подіумі вітчизняного політикуму відомі й малознані, великі та малі наукові й державні діячі піддають нищівній, але грунтовній критиці концепцію української історіографії Михайла Грушевського. Йде мова в тих диспутах про потребу переосмислення витвореного цим ученим народницького розуміння минувшини нашого народу, або так званої «звичайної схеми» української історії, з якої попередники сучасних українців постають як нещасні гречкосії, а сукупно – як народ-жертва без роду-племені і власної держави. Адже насправді наші пращури, кажуть ініціатори перегляду національної історіографії, – то переважно звитяжці й аж ніяк не та «чаєчка-небога», про яку писав класик, котра століттями гірко квилить на узбіччі «битого шляху» земної цивілізації, як це й нині популяризують серед молодого покоління послідовники М. Грушевського. Якою ця тема є значущою для сучасного моменту історії України, довідуємося з викладеного далі тексту.

Україна нагадує атлета, котрий має всі передумови для високих результатів і перемог, але не вірить у себе, якому геть бракує духовно-вольових властивостей, який програв змагання ще до його початку. Вона має потенціал великої держави – численне та «добровартісне» населення, ключове геополітичне розташування, наукові кадри та розвинуту промисловість, що спроможні забезпечити нам провідне місце в різних галузях економіки, зокрема у військово-оборонному комплексі, зробити країну самодостатньою космічною і ядерною державою.

Але при цьому більшість нашого народу і фактично всі державні діячі сприймають Україну як позбавлену будь-якої історичної перспективи маленьку недодержаву на задвірках третього світу. Мовляв, її завдання – більш-менш довго перетривати над берегами Чорного моря перед тим, як остаточно визначитися, в чому ж розчинятися – в Європі чи Євразії. «Державним мужам» навіть не спадає на думку, що Україна може провадити самостійну великодержавну політику чи принаймні бути регіональним лідером, що вона спроможна виявляти геополітичну активність на східному напрямку, зокрема створити 30-мільйонну українську п’яту колону в РФ та підтримати козацький сепаратизм Дону та Кубані.

Приміром, замість того, щоб підпорядкувати Придністров’я, наші чільники погоджуються на відторгнення на користь Румунії частини українського шельфу, а завтра почнуть роздавати наші терени всім охочим до цього сусідам, аби лише довести «споконвічну» миролюбність України. Але таке бачення власного місця в світі та свого майбутнього випливає лише з одного джерела – неадекватного сприйняття минулого. Якщо країна уявляє свою історію убогою та неповноцінною, то такою ж буде і її доля.

У чому полягає «звичайна схема» української історії для більшості сучасних українців? Згідно з поглядами найвизначнішого українського історика Михайла Грушевського та його послідовників, які взяла на озброєння (дещо змодифікувавши) сучасна історіографія, українці – це упосліджена бездержавна нація, позбавлена власної еліти, миролюбна хліборобська маса холопів без військового хисту та прагнення до експансії, перманентно кривджена всіма своїми сусідами. Вона розташована у «фатальних» географічних умовах – без природного кордону на сході, що відкривало шляхи для безкарних нападів на наші землі. Вся українська минувшина в уявленні більшості наших істориків – це безперервна низка поразок та невдач, гноблення й приниження, безсенсових неорганізованих бунтів, зрад та розбрату; це така собі мазохістська вистава, спостерігати за якою важко навіть із бромом.

Та навіть якщо не вдаватися в подробиці, виникають обґрунтовані запитання – як такий «безхребетний» народ зміг не лише втриматися на цій вузловій у геополітичному сенсі території, а й від століття до століття поширював власний життєвий простір за рахунок «войовничих та агресивних» сусідів? Чому ми досі велика нація з усіма шансами на великодержавний успіх, а наші історичні вороги зі степового кордону або канули в Лету, або перетворилися на марґінальні етнографічні релікти? Що забезпечило нам цей історичний успіх? Невже миролюбність і неспроможність до державотворення й панування?

Відповіді на ці запитання лежать на поверхні, попри те, що їх уперто не хоче помічати історична наука. Якщо оцінювати українську історію об’єктивно, то наше минуле загалом виглядає як перманентне військове змагання з усім навколишнім світом. Кожна сторінка української історії, як і кожен сантиметр української землі, политі нашою кров’ю, а ще більше – кров’ю наших ворогів.

«Gesta Ruthenorum» («Діяння українців», оскільки «gesta» з латинської – це «дія, діяльність», а «Ruthenorum regnum», тобто по-українськи «Королівство Рутенія» – назва земель північного Причорномор’я на європейських мапах XIV–XVII ст. – Ред.) – це безперервні військові походи, завоювання, нищення ворогів та етнічна експансія. Минувшина України – це передусім історія українських військових еліт (княжих дружин, руської шляхти, козацької старшини та ін.), пасіонарності яких вистачало на творення не лише власних держав, а й наднаціональних імперій. Сенс усієї української історії полягає в цих великодержавних устремліннях. Наші предки були жорстокими войовниками, холоднокровними гнобителями чужинців, інакше вони не змогли би залишити нам те, що нині маємо.

Кабінетним історикам, які творили фундамент української історіографії впродовж мирного ХІХ ст., не до снаги було оцінити весь розмах нашого історичного буття, на яке вони дивилися суто крізь призму соціальних потреб селянської маси. Саме історики народницької школи (починаючи від Антоновича та Грушевського) викреслили з нашої минувшини все агресивно-експансивне, героїчне та великодержавне, саме вони «позбавили» українську націю власних еліт, оголосивши їх зрадниками та виразниками чужих державних інтересів. Навіть прояви всенародного піднесення, що виливались у війни за участю всього народу та масові повстання, на які така багата українська історія, наші історики розглядали як щось неприродне, як таке, що вибивалося з їхньої «хліборобсько-миролюбної» схеми, в якій українці були тільки об’єктом історичного процесу.

Сучасні історики, кожен у своїй сфері власних вузькотематичних зацікавлень, помічають численні хиби «звичайної схеми». Але критикуючи її в цих часткових питаннях, вони дотримуються загального погляду на інші проблеми, в яких не є фахівцями. Тож «звичайну схему» піддають точковій критиці, але вона й далі домінує в умах науковців, а відтак – і державних діячів та всієї нації. Якщо хтось хоче мати системне уявлення про українську історію, то так чи інакше мусить звертатися до «схеми Грушевського», оскільки рівноцінного їй наративу українська наука не створила.

Потреба інтелектуального демонтажу «звичайної схеми» цілком очевидна. Для цього потрібне тотальне переосмислення більшості ключових проблем української історії. Така робота вимагатиме від творців нового погляду і фаховості та універсальних знань у різних сферах історичної науки й особистої мужності в процесі боротьби з академічним офіціозом. На наше переконання, ключовими проблемами української історії, що потребують докорінного перегляду, є такі.

По-перше, проблема етногенезу нашого народу потребує комплексного вивчення із залученням усіх можливих типів джерел (насамперед – антропологічних та палеоантропологічних), зокрема й тих, які нині ігнорують через їх ефемерну «неполіткоректність». Слід рішуче відмовитися від спроб дослідити український етногенез на підставі винятково лінгвістичного чи археологічного матеріалу, даних етнографії чи письмової історії. Для нас очевидно, що нашими предками є не ті, хто розмовляв «праукраїнською» мовою чи мав такі самі звичаї та оздоблював посуд «українським» орнаментом, а таки ті, хто мав з нами спільну кров, хто передав нам свою генетику.

По-друге, з огляду на сказане, починати нашу історію слід від часу, щодо якого маємо достовірні відомості про антропологічну тотожність населення із сучасним центральноукраїнським (придніпровським) типом, до якого належить більшість українців. Такий підхід дає змогу бачити початки нашої історії та державної традиції у скіфській добі. Роботи відомого антрополога В. Алексєєва вказують на антропологічну тяглість населення північного Причорномор’я від скіфів-сколотів через середньовічних полян, древлян і сіверян до сучасних українців, а праці знаного історика Б. Рибакова вказують на «царство Колоксая» як на перше східнослов’янське державне утворення.

Що ж до лінгвістичного «аргументу» про іраномовність скіфів, то можемо хіба повторити, що в будь-якому разі нашими предками є не ті, від кого ми успадкували мову, а ті, хто передав нам свої гени. Втім, варто згадати і про надзвичайну, фактично діалектну близькість давньослов’янської та давньоіранської мов, а також мішаний слов’янсько-іранський характер скіфської мови, що доведено у роботах В. Абаєва (відомий в часи СРСР мовознавець, 1900–2001 рр. – Ред.)

По-третє, очевидно, що саме етнічно-антропологічна складова має вирішальне значення – і для вивчення більш давніх історичних епох, і щодо пізніших періодів нашої історії. Саме етнічний, а не формальний культурно- (чи конфесійно-) лінгвістичний принцип має домінувати у визначенні, які особи, соціальні групи, історичні події та явища належать до української історії, які стосуються її лише дотично, а які зовсім до неї не належать. Із цієї точки зору безглуздо виглядають спроби нинішніх українських істориків розглядати наше минуле суто в географічній прив’язці до теперішніх (ще УРСР-івських) кордонів. Адже поза межами «української» історії опиняються цілі епохи та регіони: Холмська, Перемишльська, Берестейська та інші землі середньовічної Русі, завоювання козаками Сибіру й Кавказу, історія Дону й Кубані, українська колонізація євразійських чорноземів та ін. Натомість нам пропонують вивчати як «українську» історію Хозарського каганату, Золотої Орди та Кримського ханства.

По-четверте, окремою проблемою є історія українських військово-політичних та інтелектуальних еліт, які зусиллями істориків-народників були щедро «роздаровані» нашим сусідам, відповідно до суто формальних (мовно-культурних чи конфесійних) критеріїв – наче ці люди «були не з нашої крови, не з нашої кости, наче вони не виросли з нашої землі й наче погибли без нащадків». Очевидно, що кожна така постать, не кажучи вже про покоління представників української еліти, викреслених із нашої історії, мусить бути повернута в її контекст і посісти в ній належне місце. Це все наші люди, вони творили нашу історію й тому заслуговують на збереження пам’яті про них, а вже об’єктивна національна наука розбереться, хто є героєм, а хто не зовсім, і що рухало цими людьми в їхніх вчинках і помислах.

По-п’яте, історична термінологія також вимагає значного переосмислення. Не можна вважати нормальною ситуацію, коли питомі назви та визначення сприймаються як щось чуже – ледве не вороже, як, приміром, «Русь», «Росія», «старожитний народ руський», «русини», «руський язык», «словєно-роський язик». Адже саме так називалися наші (й тільки наші!) країна, народ і мова протягом цілого тисячоліття. Те, що ми через політичні обставини впродовж останнього століття користуємося іншою самоназвою, не робить давнє ім’я чужим і не дає підстав займатися перейменуванням – руського на українське. Відмовляючись від власних історичних назв на користь сусідів, які до них не мають жодного стосунку, ми втрачаємо левову частку власного минулого. Якщо так піде далі, то Русь, руський народ, руська мова стануть для нас таким самим геть чужим світом, як наразі Скіфія-Сколотія.

Наша сучасна «інтелектуальна» публіка щиро дивується, коли їй трапляються згадки про Петра Могилу як відновителя Русі, запорозьких козаків – як захисників Руської землі, князя Костянтина Острозького – як провідника руського народу. Й це попри те, що середньовічні літописи та офіційні документи, полемічна література та барокова поезія, автори політичних памфлетів («Істории Русов») і художніх творів (Микола Гоголь) уперто й незмінно називають нашу Вітчизну – «земля Руська» або «Русь». Київ Х–ХІІІ ст. та Львів XIV–XVII ст. були таки столицями Русі, Богдан Хмельницький, як і згодом Іван Мазепа, ставили собі за мету здобути вольності саме для «народу руського», а перший із них від 1648 р. мав титул «Божою милостию великого государя Великия Росии».

По-шосте, попри всю термінологічну еквілібристику московських учених та доморощених прибічників «теорій» Погодіна й «спільної колиски», історична спадщина Київської Русі належить тільки нашому народові. Те, що наші історики програють інтелектуальне змагання за києво-руську спадщину представникам московського народу, виникнення якого припадає на ХІІІ–XIV ст., коли набрав обертів процес слов’янізації тамтешнього фіно-угорського населення, вказує з усією очевидністю на недолугість українського наукового офіціозу, який, маючи всі козирі на руках, не може дати собі ради з очевидними речами.

По-сьоме, «історична спадщина» є не єдиною і навіть не основною проблемою у вивченні Київської Русі. Наші історики звикли трактувати останню як другорядне державне утворення на політичній мапі середньовічної Європи, таку собі багатовекторну Україну, що не знає, до кого прихилитися – чи то до Візантії, Хозарії, чи латинського Заходу. Не дивно, що центральна постать києво-руської історії – Святослав Завойовник перебуває на узбіччі наукових студій. Про полководця згадують, лише коли жалкують за Хозарським каганатом, яке знищило його військо. Київських володарів уперто іменують князями, попри те що джерела титулують Святослава, Володимира, Ярослава, Романа Мстиславича та інших царями царів, себто каганами й самодержцями. Великодержавний характер Києво-Руської імперії всіляко маскують, агресивний характер її зовнішньої політики взагалі замовчують. Чого варте хоча б трактування русько-половецьких взаємин, які українські історики подають суто як агресію степовиків супроти Русі, попри те, що остання здійснила походів у Поле принаймні втроє більше, ніж було нападів половців на Руську землю. Київська Русь, безумовно, була одним із центрів тогочасного світу, а в багатьох чинниках (зокрема у військовому мистецтві) посідала чільні позиції. Усвідомити це – означає розбудити в собі приспані великодержавні пориви та розгледіти майбутні обриси нової Києво-Руської імперії зі столицею над берегами Дніпра й державною територією від Балтики до Балкан і Кавказу.

По-восьме, великодержавна міць Києва була зламана монгольською навалою. У цей час Русь і майбутня Московія зробили свій цивілізаційний вибір через Данила Галицького та Александра Невського. Перший обрав безкомпромісний спротив, другий – підкорення. Русь дорого заплатила за свою місію щита Європи, але попри це ніколи від цієї ролі не відмовилася. Руське лицарство стало тим муром, об який розбилися всі хвилі монгольської, а згодом татарської та турецької експансій. До Європи долетіли окремі пориви цих ураганів, що дало змогу їй зберегти та примножити власну культурну спадщину. Зрозуміло, що для концентрації всіх сил для боротьби зі Степом потрібно було мати надійні тили, а для цього шукати союзу з північними та західними сусідами. Власне, цим можна пояснити факт безболісного входження руських земель в орбіту таких державних утворень, як Велике князівство Литовське і Руське (що під будь-яким оглядом було продовженням старої Києво-Руської держави), Корона Польська та Річ Посполита. Погляд на насильницький характер приєднання розходиться з дійсністю – долучення руських земель до цих держав сталося внаслідок або реалізації династичних прав, або актів парламентарного характеру. Зокрема формула «об’єднання рівних із рівними та вільних із вільними» якнайкраще ілюструє характер Люблінської унії 1569 р.

По-дев’яте, з періодом XIV–XVI ст. пов’язані найпоширеніші стереотипи української історії – приміром, про бездержавність тогочасних українських земель. Очевидно, що 1340 рік під жодним поглядом не може вважатися часом ліквідації державності руських земель, адже й по тому бачимо суто руські державні утворення, які охоплювали цілі землі – Подільське та Сіверське господарства, Велике князівство Київське та Велике князівство Руське, окремі з яких проіснували до другої половини XV ст. По тому ж бачимо існування цілого сузір’я руських удільних князівств (Острозьке, Четвертинське, Корецьке, Збаразьке, Пинське та безліч інших) – звичної форми існування держав у політично роздробленій пізньосередньовічній Європі. Особливий державний статус руських князівств зберігався аж до часів Козацької революції, що принесла з собою інші форми української державної традиції.

По-десяте, руські удільні князівства, звісно, не були цілком суверенними державними утвореннями, оскільки належали до складу держав імперського зразка, стосовно національного характеру яких також існує низка непорозумінь. Усупереч дійсності сучасні польські та литовські вчені, а за ними й більшість українських розглядають Річ Посполиту та Велике князівство Литовське і Руське як суто національні державні утворення – польське та литовське відповідно. Тим часом що стосується останнього, то неважко переконатися в рішучому домінуванні руської стихії фактично в усіх сферах життя Литовсько-Руської держави. Безумовно, що й Річ Посполита також була спільною державою кількох народів, у якій «старожитній народ руський» відігравав першорядну роль, найперше в справі захисту «спільної Вітчизни». Руська еліта як рівноправна належала до складу панівної верстви цих держав, руська мова та віра зберігали свій офіційний статус, що ніяк не в’яжеться з декларованою в українській історіографії «польсько-литовською окупацією». Велике князівство та Річ Посполита були настільки польсько-литовськими, наскільки й українськими. Відповідно немає жодних підстав «дарувати» сусідам Костянтина Івановича Острозького, Самійла Корецького й Тадеуша Костюшка, Станіслава Оріховського та латиномовних руських письменників, битви під Оршею та Хотином. Усі ці постаті й події є складовими саме руської історії.

По-одинадцяте, до зламу XVI–XVII ст. Річ Посполиту сприймали руські князі, шляхта, козаки й увесь наш народ як власну державу, і вона справді була такою. Перевтілення Речі Посполитої на «злу мачуху» для народу руського сталося через спробу перетворити цю державу на католицьку та національно польську. Це спровокувало вибух Козацької революції та занепад Речі Посполитої.

Складність цієї доби полягає саме в дилемі, що постала перед багатьма представниками руської еліти – зберегти лояльність до держави, яка довго була своєю, але від певного часу невблаганно зіштовхувала руську складову на узбіччя, чи стати на бік нової сили, що рішуче прагнула відбудови Русі на нових засадах. Михайло Кричевський, Іван Виговський, Адам Кисіль, Ярема Вишневецький хоч і не відразу, але зробили свій вибір. Одні стали героями, інші – зрадниками, але ні одні, ні інші не перестали бути українцями (русинами). Так само не перестала бути українською (принаймні частково) й історія Речі Посполитої XVI – першої половини XVII ст., попри те, що згодом сама її назва викликала в українців лише негативні емоції.

На Річ Посполиту, як і на будь-яке історичне явище, слід дивитися з точки зору його еволюції. Річпосполитських патріотів Петра Конашевича-Сагайдачного та Ярему Вишневецького відділяють кілька десятиліть, але наскільки різним був їхній патріотизм – в одного він цілком узгоджувався із захистом Русі, натомість другого спонукав стати її катом.

По-дванадцяте, ще більш диференційованого підходу вимагає історія Російської імперії. Для більшості сучасних українців ця держава є втіленням антиукраїнськості, окупаційного диктату й тиранії. Можливо, й варто описувати в подібних категоріях взаємини України з імперією на фінальному етапі існування останньої – у ХІХ ст. Але чи варто переносити ці характеристики на більш ранні періоди? Відповідь здається очевидною, якщо об’єктивно оцінити процес творення Російської імперії. Вона з’явилася внаслідок об’єднання Московського царства з Козацькою державою (Військом Запорозьким) та відвоювання спільними зусиллями більшості руських теренів у Речі Посполитої, що й відобразилося в офіційному титулі правителів імперії – «государь всея Великои, Малои и Белои Росии». Малу Росію (назва позначала лише територію лівобережного Гетьманату, а не всієї України-Руси, як заведено думати), як бачимо, вважали другою за значенням державотворчою складовою Російської імперії, й вона справді була такою.

Отже, Російська імперія – держава трьох народів. У зв’язку з цим неправомірно ототожнювати Росію з Московією, оскільки перша з них аж до 1917–1920 рр. була узагальненою назвою народів, яких нині звуть східними слов’янами. Це добре усвідомлювали ще на початку ХХ ст. Скажімо, основоположник української географії Степан Рудницький чітко розмежовував поняття Росія (росіяни – тобто всі східні слов’яни) та Московія (москалі). Російська імперія від початку свого виникнення й приблизно до середини ХІХ ст. була своєю державою для українців, які мали визначальний вплив на політичну, культурну, військову сфери життя імперії – ще більший, ніж у Речі Посполитій.

Саму назву «Російська імперія» придумав українець Феофан Прокопович, який поширив таким чином назву своєї Батьківщини – Русі-Росії (сучасної України) на всю імперію. Російська літературна мова (словенороскій язик) являла собою симбіоз української розмовної та старослов’янської мов і взяла свій початок із Києва від граматики Мелетія Смотрицького, а далі була досконало опрацьована насамперед українцями – Гоголем, Шевченком, Короленком, Чеховим та ін. Герої завоювання Сибіру й Далекого Сходу, Центральної Азії та Кавказу, звільнення Балкан і оборони Севастополя були переважно українцями. Матроси Кішка та Шевченко, адмірал Нахімов та завойовник Закавказзя Котляревський були етнічними українцями, як і вояки гусарських полків – герої наполеонівських воєн, козацькі контингенти – головна ударна сила в російсько-турецьких війнах, корпус чорноморських козаків – безжальні завойовники Кавказу. Основний закид цим героям – вони, мовляв, воювали за чужі інтереси. Якщо це так, то як у такому разі пояснити, що наприкінці XVIII і протягом ХІХ ст. наша суцільна етнічна територія в Європі зросла щонайменше вдвоє, що ми колонізували величезні простори в Азії (Сірий та Зелений клини)?

Українська еліта (нащадки козацької старшини) брала участь у безпосередньому управлінні імперією, обіймаючи в ній найвищі посади (достатньо згадати прізвища Розумовських та Безбородьків), а наша духовна та світська інтелігенція визначала культурне обличчя Російської імперії. Останню українська еліта тривалий час розглядала як спільний з іншими східнослов’янськими народами державний проєкт – з єдиним монархом, але при збереженні рівності складових частин імперії, намагаючись надати йому максимально українського виразу. До певної міри це вдалося, приміром, у церковних справах – українська (руська) версія православ’я цілком витіснила питомо московську (старообрядництво).

Звичайно, траплялося, що українське бачення побудови спільної держави вступало в суперечність із московською політичною практикою, заснованою на деспотичних звичаях і надмірній централізації. Приміром, модернізаційні заходи Петра І з їх відвертою брутальністю та намаганням зруйнувати Козацьку автономію, викликали спротив не лише в української політичної, а й інтелектуальної еліти. Українські церковні ієрархи були найбільш нещадними критиками політики Петра І навіть після виступу гетьмана Мазепи, оскільки так само, як і останній, мали інші погляди на методи проведення модернізації, бо спиралися на власний досвід, започаткований Петром Могилою та Богданом Хмельницьким.

Скасування Козацької автономії наприкінці XVIII ст. також різнилося з політичними ідеалами української еліти, але цього разу минуло без серйозних ексцесів, оскільки провід колишньої Гетьманщини навзамін одержав якнайширший доступ до центральної влади в політичній, військовій, церковній та інших сферах. А на початку ХІХ ст. в імперські столиці взагалі прийшла мода на все українське. Прикра ж для нас метаморфоза, що сталася з імперією в середині ХІХ ст., як дві краплі води була схожа на деформацію Речі Посполитої XVII ст. Зусиллями різночинної московської інтелігенції та великоросійських шовіністів Росію оголосили московським (великоросійським) національним «государством», а нам запропонували другорядні ролі. Реакція українців була цілком очікуваною – національно-визвольні устремління, дистанціювання від імперії, вироблення нової самоназви, врешті, такий нелюбий московитам, але спровокований ними ж «український сепаратизм».

Україна відіграла значну роль у розвалі імперії та чинила найзапекліший спротив новим червоним господарям Кремля і їхнім спробам відновити імперію. Зрештою, українці заплатили найбільшу ціну за нелояльність до більшовицької влади, тоді як московський народ укотре обрав шлях покори. Не випадково найвизначніший національний поет Московії Сєрґєй Єсєнін символом спротиву новій тиранічній владі назвав образ Нестора Махна. Втім, усі криваві колізії, в ході яких Росія перетворилася на тотально чужу та ворожу до українців силу, не змінює факта, що саме українці були творцями цієї імперії (принаймні доклали до її створення найбільше зусиль з-поміж інших народів) і тривалий час визначали її обличчя. Перед українцями другої половини ХІХ ст. стояла та сама дилема, що й перед руською шляхтою середини XVII ст., і кожен зробив свій вибір.

Якщо уважно вдивитися в дзеркало української історії, то який збірний портрет нашої нації ми в ньому побачимо? Це буде не змучене кріпацькою працею лице гречкосія, не «чаєчка при битій дорозі». Ні. Ми побачимо степового лицаря «з бритою головою та довгим чубом», що стоїть на ринку здобутого приступом ворожого міста «у вимазаних дьогтем шароварах і з нагайкою у м’язистих руках» серед відрубаних голів чужоземців. Те, що українська історіографія, а за нею й політичний провід України ХХ ст. вперто не хотіли сприймати українців такими, якими вони є, а намагалися втиснути націю в прокрустове ложе схем, неминуче призвело до трагічних наслідків. Причини кривавого розбрату та війни всіх проти всіх в Україні впродовж 1917–1921 рр. криються саме в цій неспроможності керівників УНР (поміж яких бачимо й автора «звичайної схеми» Михайла Грушевського) правильно скористатися мілітарним потенціалом нації, який так чи інакше мав бути реалізованим, питання тільки – в якому напрямі: зовнішньому чи внутрішньому? Тож замість зовнішньої експансії ми одержали широкомасштабний внутрішній конфлікт. Віра в «споконвічну миролюбність» та соціалістичні гасла призвели до розпуску війська, підрозділи якого замість того, щоб вести успішні бої на підступах до червоної столиці, здобувати для Української держави Підкавказзя й Крим, розбрелися бандугрупованнями різних кольорів – червоних, білих, чорних.

Ми дорого заплатили за спробу реалізувати цей «народницький» експеримент. Свідчення того – Голодомор та репресії, кривава Друга світова й тотальне змосковщення. Але нинішні політичні проводи України, які змінювалися впродовж майже трьох десятиліть її незалежности, не зробили з того жодних висновків: слабкість у внутрішній політиці, сумнівна відмова від ядерної зброї, розвал армії, територіальні поступки сусідам, пасивна зовнішня політика – це все є очевидним відтворенням на практиці постулатів «звичайної схеми». Українська нація або позбудеться цих викривлених уявлень щодо свого минулого, або буде змушена ще раз заплатити криваву ціну за неповноцінне сприйняття власної історії.