Подаємо дещо скорочено свіжий виступ на nv.ua відомого історика, професора Українського католицького університету Ярослава ГРИЦАКА «Як я знов увірував у перемогу» з оглядом ситуації в Україні в геополітичному контексті та з коротким екскурсом у нашу новітню минувшину.
Як твердить американський військовий експерт, ветеран Деніел Л. Девіс, у США мало хто вірить у воєнну перемогу України та можливість повернення до кордонів 1991 року. Там вважають, що Київ має перейти до глухої оборони, вимотати сили росіян, змусити москву до перемовин і сісти за переговорний стіл із позиції сильного.
Це випливає з визнання того, що більшість експертів недооцінили путіна. Після поразки російського бліцкригу в Україні 2022-го та запровадження санкцій проти рф була надія, що кремлівський режим довго не протримається і швидко колапсує. Та минуло вже два роки від початку війни, а цього не видно. Натомість путін укріпив свою владу, перевів економіку на воєнні рейки та спроможний воювати дуже довго.
За таких обставин не лише на Заході, а й в Україні вже чути голоси про те, чи справді варто намагатися повернути весь Донбас і Крим й чи не ліпше згодитися на якусь проміжну формулу. Ці розмови поки що приватні, але тези з них починають прориватися у публічний простір.
Їхня логіка переконлива. Україна має визначитися зі стратегічною метою: що для неї важливіше – кордони 1991-го чи євроінтеграція? Якщо друге, тоді можна відкласти питання повернення окупованих територій, піти на перемир’я, накопичити сили та ресурси й згодом уже із сильніших позицій заново поставити відкладене питання.
Та крім переконливості, ця логіка виказує і слабкість, коли стикається з реальністю: хто сказав, що путін хоче сідати за стіл перемовин? Хазяїн кремля одержимий Україною. Ця його риса не нова – щонайменше від початку нового тисячоліття, а може, й раніше (журналісти віднайшли його інтерв’ю 1991 року, де він звинувачує більшовиків, що розвалили «нашу батьківщину», розбивши її на окремі республіки, «яких раніше не існувало на мапі»). Путін не зупиниться, поки не зітре Україну з карти світу, або поки сам не вріже дуба. А якщо впорається з Україною, візьметься за Захід, але не щоб знищити, а щоб звести до рівня другорядного геополітичного актора.
Логіка путіна є «пацанською»: Захід та Україна публічно «опустили» його, тож пацан не зупиниться, поки не помститься, бо це справа честі для нього. Додайте до цього метафізичний момент – путін впевнений, що виконує велику місію: врятувати світ традиційних цінностей від ліберальної загрози, – і матимете остаточну картину «переговорних спроможностей».
Є ще одна велика пробоїна в логіці перемовин із путіним: щоб змусити його сісти за переговорний стіл, мають бути злагоджені дії Заходу та України. А такої злагоди немає ні там, ні тут. На Заході існує великий розрив між системними політиками та несистемною популістською опозицією. Якщо перші починають розуміти реальну загрозу путіна, то другі вже «змучені» війною й готові до будь-якого результату.
Безсумнівно, Захід пробуджується, війна в Україні стала для нього будильником. Але робить це поволі, розкошуючись і потягуючись у ліжку. Разом з тим серед багатьох західних політиків і експертів набирає сили переконання, що допомога Україні коштуватиме Заходу набагато дешевше, ніж пряма конфронтація з росією, якщо – не дай Боже! – Україна впаде.
Загалом останнім часом на геополітичному подіумі вималювалися дві новини для нас. Добра: як видається з найновіших опитувань, не має шансів виграти вибори до Європарламенту влітку цього року його антисистемна опозиція з-поміж крайніх і правих, і лівих партій. Тому допомога триватиме.
І погана: ніхто на Заході не має стратегії, що робити з росією. А як кажуть розумні люди, тактика без стратегії – дуже довгий шлях до перемоги. Загальна тенденція в історії воєн така: демократії у конфронтації з авторитарними режимами мають кращі шанси на виграш, бо їхні військові мотивованіші та ліпше воюють. Але ця перевага перестає діяти, коли війна стає затяжною: що довше тягнеться війна, то вищими стають шанси автократів.
Головна проблема України – послаблення, ба навіть загасання солідарності між владою та суспільством. Ця солідарність склалася у перші місяці війни, але дала тріщину після невдалого контрнаступу 2023-го та відставки головнокомандувача Валерія Залужного. Згідно зі свіжим опитуванням соціологічної служби SOCIS, число українців, які вважають діяльність Президента неефективною (48 відсотків), перевищує кількість тих, хто думає навпаки (41). І хоча більшість проти виборів під час війни, та якби вибори таки відбулися, В. Залужний набрав би вдвоє більше голосів, аніж В. Зеленський (відповідно 67,5% проти 32,5%).
У контексті нашої теми важливим є ще один результат: число тих, хто виступає за пошук компромісу заради припинення війни із залученням лідерів інших країн (36 відсотків) перевищує кількість тих, хто вважає, що слід продовжувати воєнні дії аж до повної деокупації захоплених територій (31). Інакше кажучи, Президентові буде чимраз важче «продати» свою формулу миру (повернення до кордонів 1991 року) як в Україні, так і поза нею. Він має ту саму проблему, що й західні політики: як переконати своїх громадян у правильності обраної лінії?
Український уряд має нагальніші проблеми. Йдеться про системні зміни, конче потрібні для зміцнення стійкості України: розвиток військової промислової бази, зміцнення енергетичного сектору, забезпечення макроекономічної стабільності, проведення мобілізації за одночасного врахування браку робочої сили. Ключовою умовою успіху цих заходів експерти називають довіру до уряду та єдність цілей. Однак ця довіра та єдність порушені.
Як можна виграти війну за таких розломів? І чи існує взагалі реальна формула перемоги? Я не належу до тих експертів, які дають поради і ніяк за них не відповідають. Волію слухати людей, які ближче до фронту: їхній досвід перевищує мої амбіції та знання. Тому хочу поділитися з вами однією розмовою, що допомогла мені знов увірувати в перемогу. Вона стосувалася однієї з найбільших як на той момент українських перемог – цілковитої нейтралізації російського флоту в Чорному морі. Зазвичай цю перемогу пов’язують із владою та воєнним керівництвом. Насправді ж ключову роль відіграла приватна ініціатива «знизу».
Після успішного запуску повітряних дронів виникла думка, що БПЛА можуть бути й морські. Першою моделлю став простий рибальський човен, оснащений камерою та модулем зв’язку. Далі пішли складніші конструкції. Спочатку вони мали дуже обмежений радіус застосування і були повільні, що дозволяло використовувати їх лише для ударів по нерухомих цілях. Трохи пізніше з’явилися такі, що могли переслідувати кораблі в русі. Тепер же, як бачимо, судна ЧФ системно топлять. І нині «дронярі» працюють над ще складнішою формулою, котра може дати значну перевагу українським військам на фронті – деталі, звісно, не підлягають розголошенню.
Ця ініціатива не була передбачена жодною держстратегією, але держава підтримала її у межах свого проєкту. Така форма взаємодії між державою та суспільством – це те, чого не має російська сторона. Коли йдеться про дрони, вона наздоганяє українську переважно після того, як перехоплює наші моделі та копіює їх. Рф краща від України в масштабуванні цих know-how, але через тяганину на державному рівні в них те все з’являється на декілька місяців пізніше. Ця часова різниця й дає змогу нам утримувати перевагу.
Креативне громадянське суспільство – той додаток, якого немає і не може бути в росії. Але він є в Україні. Зрозуміло, жодне, навіть найкраще громадянське суспільство не замінить державу. Однак воно є тією сильною опорою, що тримає країну в часи кризи.
За свого життя я пережив кілька моментів, коли здавалося, що все пропало. У дитинстві нас лякали ядерною війною. Пам’ятаю, як на початку 80-х років минулого століття дискутував з однокурсником, чи переживемо розпад СРСР, бо той не розпадеться мирно. Перед референдумом у грудні 1991 року був страх, що більшість українців проголосує за збереження союзу з росією й Україна втратить свій шанс на незалежність. 1993-го нас страхали неминучою громадянською війною між українськомовним заходом і російськомовним сходом. 1994-го, коли на президентських виборах переміг Леонід Кучма, здавалося, що Україна піде шляхом Білорусі. 1996-го дуже довго тяглася конституційна криза. 2001-го провалилася акція «Україна без Кучми», а в останні роки «кучмівської» влади наша держава перетворювалася на копію путінської росії. Так само було після перемоги Януковича 2010-го.
Євромайдан мав невисокі шанси на перемогу, а на початку війни казали, що Київ не протримається й три дні. Й щоразу ситуація із Заходом була така сама або навіть гірша: у кращому разі він проголошував свою стурбованість.
Та щоразу якимось чином загроза зникала. Можете назвати це дивом. Але найкращим дивом є те, яке добре підготовлене. Богослови кажуть: якщо хочеш щось від Бога, маєш над тим сильно сам працювати. У моєму селі щодня жінки збираються о шостій вечора на молитву на вервиці за життя рідних і перемогу України. Для них це не лише молитва, а й робота – для цього щодня їм треба долати свою втому чи й збайдужілість або негоду.
Ще більше роблять наші солдати на фронті, котрі воюють без патріотичного пафосу, а так, ніби ходять на роботу. На цьому тлі неприпустимо було б впадати у відчай нам, які живуть у більшій безпеці та комфорті. Впасти у депресію за таких обставин означає перейти на бік ворога.
Історики не вміють писати математичних формул, тому для пояснення складних сюжетів вдаються до мови метафор. Редакторка УП Севгіль Мусаєва колись відзначила, що найкращим символом України є бджола. Як історик можу засвідчити: цей образ добрий для нинішньої війни. Медвідь не переможе рій бджіл. Це те, що нам показує історія російсько-українських відносин.
Ніхто не знає, як і коли скінчиться ця війна, з якими втратами і в яких кордонах Україна вийде з неї. Гадати про контури миру зараз можна скільки завгодно, але нема сенсу, бо ніхто не може точно передбачити обрисів війни і в найближчій перспективі. Я розумію лише одне: мир настане тоді, коли росія не зможе чи не захоче далі воювати проти України. Довести її до цього стану буде важко, але зробити це все ж можливо. І саме в цьому полягає формула української перемоги й настання миру на наших умовах.
