28 червня в Україні завжди лунає багато пафосних слів про те, що таке Конституція. Чому вона важлива і потрібна. Мабуть, усі вони правильні, і їх варто говорити. Насторожує лише те, що найголосніше ці слова виголошують ті, хто найчастіше порушує Основний Закон.

Але в часі війни найважливіше те, як наші співвітчизники сприймають Конституцію і яку роль їй відводять у своєму повсякденні. Думаю, що люди без юридичної освіти очікують від неї гарантій свободи й безпеки. Індивідуальних і колективних – для кожного громадянина зокрема і всього суспільства.

Звісно, самі конституційні статті й параграфи, норми, які регламентують наші права й обов’язки, не захистять нас від російських ракет чи градів, не вбережуть від зазіхань на нашу свободу. Але Основний Закон все ж виступає, сказати б, значним гарантом (принаймні має таким бути) безпеки людської спільноти.

Одне з буквальних значень слова «конституція» – це устрій або будова. Такий собі каркас, від якості якого залежить усе інше в державі. Українська «будова» далека від досконалості, але навіть у такому варіанті вона сформувала простір для нашого зростання. Вона дала нам змогу стати тими, кого боїться і ненавидить північна деспотія. Тими, кого потрохи вчаться приймати за рівного на Заході. Але уявіть, якими сильними ми станемо, якщо переосмислимо й довершимо інший бік нашого Основного Закону – недосконалий, спекулятивний, а отже, й небезпечний.

Конституція України, на жаль, – це доволі нестійка конструкція, бо тримається на одній тонкій ніжці, замість того, щоби грунтуватися на міцному фундаменті. Вона зав’язує величезну кількість державницьких процесів на особі, яка сидить у кріслі Президента. За всю понад 30-річну історію теперішньої самостійної України біля того її державного керма стояли люди, вельми різні за своїми характерами й світоглядами. Об’єднувала їх лише величезна влада і можливість безконтрольно її використовувати. І наслідки такого аномального конструкту ми пожинаємо й досі, навіть у нинішній масштабній війні в Україні, що триває вже п’ятий місяць поспіль.

Нині часто згадують, що з 1991 по 2014 рр. українську армію цілковито розікрали і зруйнували. Це правда. Але рідко хто визнає, що так сталося, тому що сфера оборони завжди була одноосібною вотчиною Президента, схованою за грифом державної таємниці. Всі найважливіші рішення у сфері оборони країни ухвалює Президент, який не підпорядкований парламенту. Тому суспільство ні напрямки, ні опосередковано через парламент не мало змоги ні бачити, ні контролювати, що там відбувалося. От і маємо, що величезну кількість бойової техніки впродовж десятиліть було розпродано (навіть після 2014-го Україна щедро експортувала за тверду валюту сотні одиниць старої і нової бронетехніки, бо, як казав попередній гарант, «у нас контракти, які тра’ виконувати»), майно розкрадено, а ті невеликі гроші, які раніше виділяли на тренування військових, далеко не завжди доходили до формування боєздатних професійних рядових і командирів.

СБУ, армійська розвідка і дуже часто МВС служили політичним та бізнесовим інтересам президентів, а не держави. Ми всі чудово пам’ятаємо й утиски опозиції в різні часи, і, скажімо, погоню спецпризначенців за Міхеїлом Саакашвілі на даху київської багатоповерхівки, і тиск правоохоронців на бізнес, який був завжди – незалежно від того, хто при владі. Це теж наслідок браку засобів всенародного контролю за діяльністю органів державної влади загалом та інституту президентства зокрема. А без системи контролю навіть святі зловживатимуть своїм службовим становищем. У підсумку маємо каркас держави, який хитається за найменшого вітру.

2014-го вилізли нові проблеми – росія напала, Янукович утік, а влада у країні була у стані цілковитого колапсу. Ризик повторення такого існував і першими днями широкомасштабного вторгнення рф в Україну. Знаючи слабкість нашого каркасу влади, московія регулярно намагається фізично знищити главу держави, щоб вся її конструкція розлетілась і не перешкоджала захоплювати нашу територію. Тож можемо лише радіти, що цього не сталося і що Володимир Зеленський виявився потрібною людиною на належному місці. Але в нашій ситуації наївно покладатися лише на удачу. Сьогодні поталанило, а завтра може й не пощастити. Мусимо мінімізувати ризики небезпечних сценаріїв розвитку подій.

Попри війну Україна рухається до Євросоюзу. Бо без інтеграції в Західний світ ризики того, що росія й надалі від нас не відчепиться, надто великі, аби ними нехтувати. І саме за європейським зразком ми маємо побудувати системи влади. На відміну від нас, майже вся Європа живе в парламентських республіках чи конституційних монархіях, які діють майже однаково. Така модель є значно міцнішою, ніж наша. Вона залишає простір для сильного лідерства, але не робить усю країну залежною від амбіцій, настрою чи здоров’я однієї людини. Вона забезпечує контроль парламенту над всією виконавчою владою. Це зменшує ризик того, що зібрані через податки людські гроші чи волонтерська й інша гуманітарна допомога не дійдуть до військових, як це часто-густо трапляється нині, навіть у розпалі цієї кривавої драми, що набирає обертів на українських землях...

Зрештою, настане переможний день після війни. Але світ не стане значно безпечнішим місцем – загрози нашій державі існуватимуть у різній формі й надалі. Так само, як і спроби зловживати владою всередині країни. Тому вже нині варто зробити правильні висновки на майбутнє. Почати дискусію про те, яким же має бути каркас повоєнної України, щоб нова Конституція не дозволила нам повторювати старі помилки.