В Україні Міжнародний день рідної мови, заснований у листопаді 1999 року на ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО в Парижі, відзначають з 2002-го. Але де-факто українська мова й досі більше нагадує вигнанку, ніж господарку в рідній домівці. І її цькування має глибоке історичне коріння. По суті, ще з XVII ст. московити робили все можливе для її знищення. Існує безліч доказів і документів, які вказують на це.

Скажімо, ще 1627 р. цар Михайло наказав усі українські книги спалити. 1693 р. у листі Московського патріарха до настоятеля Києво-Печерської лаври йшлося про заборону будь-яких книг українською мовою. Петро І своїм указом звелів скоротити кількість студентiв Києво-Могилянської академiї із 2000 до 161, а найкращі науково-просвiтницькі сили мали примусово перебратися з Києва до Москви, і водночас було заборонено друкування книжок українською мовою.

1763-го Катерина ІІ заборонила викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії. У XIX та XX ст. нашу мову забороняли вже у школах. 1847 року відбувся сумнозвісний розгром Кирило-Мефодіївського товариства, після чого й так жорстоке переслідування української мови та культури ще посилилося.

Скажімо, 1914 р. у генерал-губернаторстві Полтавщини веліли призначати на посади вчителів за можливості лише «вєлікороссов», а на посади інспекторів освіти і директорів народних училищ – суто «вєлікороссов». Тим часом кожного вчителя, котрий виявляв прихильність до українства, належало негайно «устранять», а з місцевої семінарії «іскорєніть гнєздящійся дух украінства». Також вимагали сформувати «правдівую історію малорусскава народа», в якій слід було роз’яснити, мовляв, що Україна – це лише окраїна росії й Польщі в «билиє врємєна», що ніколи не існувало українського народу як такого і що необхідно, отже, викорінювати будь-яке використання слів «Україна» й «український».

Ясна річ, що такими пасажами мотивували й суспільну малозначущість «малорусскава нарєчія» як простонародного й такого, яке нібито «не має ні літератури, ні майбутнього», а натомість вимагали доводити скрізь і всюди потребу «вєлікорусскава язика» як державного й літературного...

1918 рік увійшов в історію страшною розправою більшовицьких військ з 300 українськими героями – київськими гімназистами та студентами, що під Крутами стали на захист своєї Вітчизни. Захопивши Київ, більшовицькі інтервенти за кілька днів розстріляли 5000 осіб, які розмовляли українською мовою, носили національний одяг чи мали в оселях портрети Т. Шевченка.

У 1929–1930 рр. було проведено арешти визначних діячів української науки, культури, освіти, церкви, організовано в Харкові судовий процес над ними – так звана справа «Спілки визволення України»… На допиті одного з арештованих слідчий Соломон Брук сказав: «Нам нада украінскую інтєллігєнцію паставіть на калєні... Каво не паставім – пєрєстрєляєм».

У радянські часи з’являються документи, спрямовані на «вирішення питання української мови». Зокрема постанови: «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках» – «Брєжнєвський циркуляр» та «Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» – «Андроповський указ».

Із 1984-го у школах починають виплачувати підвищену на 15 відсотків зарплату вчителям російської мови порівняно з учителями української. Апогеєм мововбивчого століття стали 1989 р. постанова про «Законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної» а наступного року – ухвалення Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавали статус офіційної.

Ситуація не змінилась і після проголошення незалежності України. Приміром, 10 серпня 2012 р. набув чинності закон «Про засади державної мовної політики» (його неофіційна назва – «закон Колесніченка–Ківалова», або «мовний закон»). Він передбачає можливість офіційної двомовності в регіонах, де чисельність нацменшин перевищує 10 відсотків. Двомовність інформаційного простору, постійні суперечки про те, якою має бути мова документів, і досі притісняють мову українського народу на його землі.

Навіть тепер, коли Україна веде війну за своє визволення, серед вимог до української влади орки порушують питання російської мови як другої державної. Виникає логічне запитання: чому вони так настирливо це роблять? Відповідь на поверхні: питання мови – це питання національної ідентичності. Немає мови – немає ідентичності. Прибрати з дороги мову означає прибрати до своїх брудних рук територію народу.

«Народ, що відмовляється від своєї мови, – як писали М. Драгоманов та Л. Кучинська-Драгоманова, – відмовляється від самого себе, а та частина народу, яка міняє мову, робить тим самим рішучий крок до зміни національної належності». Тому рідна мова тієї чи іншої спільноти – це основа її існування, ланцюг, що поєднує нинішнє покоління з минулими і майбутніми, єднає людей у просторі. Засвоюючи рідну мову, людина тим самим засвоює і закріплені в ній уявлення про світ, ставлення до нього, способи мислення тощо. «Не може бути нічого гіршого для народу, як втрата або викрадення в нього його рідної мови, – вважав, скажімо, Ервін Шарґафф (1905–2002; американський біохімік єврейського походження родом з Буковини. – Ред.). І не завжди вина в цьому руйнівників і загарбників: це може бути й форма самокалічення. Е. Шарґафф говорить про «справжню літературу» – мистецтво слова як одну з найважливіших і наймасовіших ділянок культури, саме з нею пов’язуючи історію, батьківщину, рідну мову – те, що забезпечує національну ідентичність і без чого немає народу, а є лише населення, біороботи, які, можливо, мають розум, але позбавлені душі.

У своїй статті «Психологічне здоров’я української нації», опублікованій ще 2008-го, на основі аналізу менталітету українського етносу я провів і думку, що саме ментальні особливості українського суспільства можуть призвести до національної трагедії. І нині в мене не виникає сумнівів, що війна, яку розв’язали русофашисти, значною мірою зумовлена саме ментальними проблемами України.

Важливим показником ментального здоров’я людини як особистості є її ідентичність. Під нею розуміємо інтегрованість і неcуперечливість уявлень про власне «Я» як цілісну систему. Як на особистісному, так і на груповому (соціальному) рівнях, ступінь інтегрованості ідентичності є результатом історичного процесу. Вирішальний вплив на формування ідентичності українського етносу мало тривале входження його земель до складу різних державних утворень – Литовського князівства, Речі Посполитої, Австро-Угорщини, Османської й Російської імперій, а також довгочасна боротьба нашого народу за незалежність.

Відомо й те, що «цивілізаційний розлом» пролягає на межі західних і східних регіонів України, які впродовж століть розвивалися переважно під впливом або римського права, або євразійської традиції. Через неможливість писати власну історію українці протягом століть не змогли сформувати засади своєї національної ідентичності. Багато часу пішло на те, щоб дати відповідь на прості, здавалось би, запитання. Що таке Україна, хто такі українці, які вони, що рухає ними, для чого їм незалежна держава тощо? За всієї простоти цих запитань відповіді на них не зовсім очевидні. Приміром, у доповіді «Національна безпека України. 1994–1996 рр.» ідеться, що в умовах перехідного періоду необхідно сприймати як даність наявність у широких верств населення подвійної або багатошарової самоідентифікації.

Так звана відкладена війна, що «наздогнала» нас 2014-го, – це не збройне протистояння між росіянами й українцями, оскільки вони борються за абсолютно протилежні цінності. Це війна між залишками більшовицької імперії, більшовицькою ідеологією та ідеєю української державності, між двома цивілізаційними моделями: демократичною й тоталітарною. Між західною цивілізацією і божевільним породженням соціальних помилок і соціопатичних нахилів азіатського фанатизму.

Україна воює за можливість зробити цивілізаційний вибір і назавжди піти з-під влади більшовиків, перестати бути частиною імперії. Від результату цієї війни залежить доля нашої державності. Ця війна розпочалася ще до 1654 року, але триває з перервами й досі. Її активні фази припали й на 1918-й, 1939-й, 1991-й. Але фіналу все ще не видно…

Лихо українців у тому, що вони наївно вважали, ніби незалежність можна отримати лише шляхом підпису на папері. Але кульковими ручками самостійність не завойовують. Її здобувають проливаючи власну кров.

Помиляються ті, хто стверджує, що Україна принципово змінилася після Революції Гідності. Ні, вона залишилася такою ж багатоликою і суперечливою. Висловлюючись мовою Кобзаря, – це й досі «Україна козаків і свинопасів». Держава добровольців і тих, хто ухиляється від мобілізації. Країна пафосних пройдисвітів, які патологічно прагнуть влади, і людей, котрі щиро бажають захистити свою землю, культуру, історію, мову, державу, врешті-решт, – свою людську гідність й право бути українцями. І останні роблять це мовчки, без пафосу, розуміючи, що викоренити всі патології за рік неможливо. Як неможливо виразити словами те, через що люди з дерев’яними щитами йдуть під кулі снайперів ...

Сьогодні, коли українці зі зброєю у руках борються за свою державність, вони виборюють також свою рідну мову. Тому вкрай важливо всім зрозуміти: ми здолаємо ворога на полях битви. Але якщо при тому не здобудемо перемоги в боротьбі за мову, то все вкотре повернеться на вихідні позиції. Хочеться вірити, що Україна вже ніколи не буде сірою нейтральною територією між Сходом та Заходом – точку біфуркації пройдено. Нейтралітет України помер. Помер у міжнародній політиці. Дай Боже, щоб він помер усередині кожного з нас.