Попри нинішній культ цілком виправданої нелюбові в українському суспільстві до всього російського вирішили все ж представити нашим читачам статтю Емілії ІЛЬЇНОЇ з Іжевська «Читаючи Велесову книгу» (1987 р.) з промовистими роздумами авторки щодо української історії та її «творчого запозичення» московитами. Це, до речі, перший переклад на українську того, звісно, російськомовного твору. І прикро, що досі цей надзвичайно актуальний текст, дуже важливий для України в її спротиві рашистській агресії та на інформаційному фронті ще й тому, що написаний росіянкою, був недоступний для українського читача. Тож за сприяння yatran.com.ua усуваємо цей недолік. Блискуча публіцистка, прогресивна мислителька Е. Ільїна (1926 – 2016) – з-поміж тих радянських інтелектуалів, хто не хотів тупо пристосовуватися до життя в СРСР та вірити його керманичам. Вона гостро виступала проти політики як Союзу, так потім і росії, критикувала шовіністичні прояви й самого кремля, і його прислужників політологів та істориків. І… опинилася за кордоном. Її виїзд за межі СРСР 1976-го вітали в Союзі й за кордоном. Але нині ця жінка, як і її публіцистика, – в забутті. Навіть в інтернеті не знайти її творів чи світлин – московія зробила все для цього. Надибуємо хіба що критичні відгуки про неї. Та тим більше маємо підстави презентувати її об’єктивне й безкомпромісне слово, яке може послужити доброю зброєю у вправних руках борців проти шовіністично-інформаційної напасливості сучасних московитів....

У Суздалі теж творили літописи, але російським історикам затьмарив світ саме блиск Київської Русі

Достатньо розгорнути будь-яку книжку, брошуру, статтю якого-небудь російського історика – дореволюційного, радянського і навіть емігрантського, котрий писав (пише) в умовах духовної свободи Заходу, як зіткнемось із приголомшливим однодумством: історія росії скрізь починається із XIV ст. А що раніше? Коли йдеться про те, що було перед тим, усі без винятку описують і розглядають історію України, Київську Русь.

Однак Київська Русь «прописана» на території України! Там жили й творили свою історію предки нинішніх українців. А де минувшина російського народу до XIV століття? Чим займалися наші пращури, якими вони були? Хто нам скаже про це, якщо ми не маємо власної історії до XIV ст., якщо не маємо власного історичного минулого?..

Особливо «чудова» з наукового погляду «історія СРСР». Починається вона з розповіді про державу Урарту на озері Ван. Урарту – це давня держава вірмен, але ніде в «Історії СРСР» ви не знайдете згадки про давню Вірменію, хіба що пишуть про її пасивність чи активність у часі революції 1917 року. Така сама логіка переважає і щодо історії України та її народу, а також Білорусі та білорусів. Утім, враження таке, що Білу Русь там згадують лише тому, що неможливо проігнорувати Велике князівство Литовське, й то суто як сторінку російської історії, а далі – тиша, наче білоруси відтак щезли, гейби скіфи.

З другого боку, ми, росіяни, з будь-яким рівнем освіченості, краще-гірше, та загалом добре знаємо історію Київської Русі. Але що було далі? Як Київська Русь перетворилася на Запорізьку Січ? І як Запорізька Січ – це своєрідне, єдине та неповторне в історії людства державне утворення з демократичними законами, високою освіченістю громадян – обернулася потім на РУЇНУ? Саме так українці називають той період літопису своєї батьківщини, коли після такої блискучої минувшини, як Київська Русь, їхня історія стала «витоптаним пустирем».

А як так сталося? За наказом Катерини II столицю Запорізької Січі на острові Хортиця генерал Текелій зрівняв із землею. Останнього кошового отамана Петра Калнишевського заслали до Соловецького монастиря, де він після 20-річного ув’язнення осліп і помер, а всю вищу старшину Запорізької Січі вислали до Сибіру. Ось як перестала існувати Запорізька Козацька Республіка! Не сама собою. А через московитську напасливість. І цю сторінку літопису українського народу російські історики чомусь ігнорують, як, власне, й докладні відомості про Київську Русь: про її князів Олега та Ігоря, княгиню Ольгу, про Ярослава Мудрого та його «Правду».

Апологети й ідеологи російської імперської ідеї перейменували Україну на «Малоросію», а українців – на «малоросів». Як поводяться російські історики з історичним матеріалом? Ми нічого не можемо сказати про попередників Карамзіна. Але розгорнімо його «Історію Держави Російської». Під заголовком «Стародавні відомості про Росію» Карамзін пише про таврів, кіммерійців, гіперборейців, про Ольвію, Пантікапею, Фанагорію, скіфів, готів, сарматів, оленів, венедів… Немає тільки згаданих Урарту й озера Ван.

Але що з цього всього стосується історії росії, хоча б територіально? Чи, може, наші (росіян) предки ставили форпости за тисячу кілометрів на південь для зв’язку із сарматами? Карамзін посунув історію росії на Південь і повносив до неї, так би мовити, чужорідні елементи. Лише трохи торкається він, власне, нашої історії часів сарматів: «…так звані слов’яни, які після Різдва Христового заснували Новгород». А далі викладає історію Київської Русі.

Чим керувався великий історик, створюючи свою «священну» книгу? Переконливо писав неправду, або ж, бажаючи догодити імператору, вихваляв справи царів «дома Романових», нібито «Рюриковичів», але Романови доводилися Рюриковичам, як мовлять, «десятою водою на киселі»: Анастасія Романова вийшла заміж за «Рюриковича» Івана Грозного – ось і вся спорідненість.

Фізики і математики чомусь прагнуть абсолютної точності у своїх розрахунках, адже будь-яка неточність, навіть найменша, – не там кома, не той знак – призводить до помилкового результату. Як, власне, й у граматиці. Найвідоміший приклад, як залежно від того, де стоїть кома, змінюється зміст – вислів «стратити не можна помилувати». Наслідки ж історичних неточностей, навмисних чи випадкових, призводять до спотворення всієї картини того, що називається історією.

Російські історики забувають (чи вдають, що забувають), що слова «Русь», «руські» за часів Київської Русі мали стосунок лише до території навколо Києва, й отже, це історія України, а не росії. І що лише через кілька століть, коли на території Київської Русі вже забули саме слово «Русь», воно ожило раптом у московському царстві. Історики не можуть цього не знати, адже працюють з історичним матеріалом.

Французи не претендують на територію та середньовічну культуру Баварії на тій підставі, що баварці колись називалися франками. Те саме сталося і з Нормандією – де нормани, а де Нормандія? Там усе ясно – жодних претензій, жодних непорозумінь не виникає.

Але гляньте, що пишуть про нашу російську ранньохристиянську історію європейські історики. Візьмімо солідне видання «Історія людства» – роботу багатьох об’єктивних німецьких істориків, видану на початку XX ст. у Санкт-Петербурзі. Там ви знайдете вигадані, фальсифіковані тлумачення, стереотипні, великодержавні штампи, які колись спеціально створили історики імперської росії… Ці стереотипи-штампи використовують повсюдно. Ось приклад: «Включення росії до балтійської торгівлі стало особливо важливою й визначною подією. Її відносять до XII ст. Щоправда, ще за часів Генріха II та Салійців рейнські й верхньонімецькі купці вели торгівлю з Києвом, Великим Центром Південної Росії. У Києві концентрувалася російська торгівля з припонтійськими державами та грецькою імперією». Це яка ж росія у XII ст.?

Чомусь щодо європейських держав дотримується історична точність їхніх історичних назв, наприклад: Стародавній Рим, Римська імперія, міста-держави – Мілан, Генуя, Венеція та ін. І лише щодо росії та її колоній ця точність уже не є обов’язковою?

У Києві у XII ст. концентрувалася «російська» торгівля! І це пишуть історики? Плутають два різні слова: «руський» та «російський». Останнє слово як термін, що означає нашу, росіян, національну належність, виникло недавно. Ще за часів царя Олексія Тишайшого не було «росіян», а були московити, рязанці, новгородці. Слово «руський» не є ідентичним сучасному російському слову «російський» у сенсі самопозначення росіян. Це слово «руський» – зі словника давньої церковнослов’янської мови, й воно має стосунок лише до Київської Русі.

Німецьким історикам такі помилки ще можна пробачити, але коли такі «помилки» трапляються у сучасних російських істориків, знайте: такий історик або невіглас, а значить не історик, або так званий великодержавник, що також несумісне з наукою. Наука – це умоглядна істина, згідно з Далем, і наука несумісна з політиканством, до якого прямо й безпосередньо належить великодержавництво.

Росіяни часто, і найчастіше недоречно, повторюють фразу князя Олега (мабуть, правильніше – Ольга) Віщого: «Матір усіх руських міст нехай буде Київ». Можна упевнено сказати, що Олег не знав жодних інших «руських» міст, окрім Києва, Вижгорода, Чернігова та Новгорода-Сіверського. Новгород Великий не був «руським», це було місто новгородців. Далі німецький історик в «Історії людства», хоча це може бути лише переклад російського перекладача, пише: «Тільки в IX і X ст. Християнської ери ці країни, йдеться про Східну Європу, стають для нас більш відомими. У цей час ми вже бачимо дві побудовані держави: Російську (Russish) та Польську». Ось – цей математичний знак – плюс чи мінус. Написано «російське», і звідси висновок – це «Історія Росії».

Якщо поставити інший знак, тобто написати «руське», так як і писали в листах та документах тих часів, то матимемо цілком інший результат, а саме: «Історію України». Тому що все, що відбувалося на території України, все, що було написано на території України – «Слово про похід Ігорів», літописи – все це належить українському народу.

На цій самій сторінці «Історії Людства» німецький історик пише так про Україну: «Жоден народ не створив такої поетичної творчості, як український». Ось як! Виходить – на території «росії» жили колись таки українці і це вони створили свій чудовий героїчний епос, свої поетичні думи? Так воно й було насправді – всі жили на своїх місцях, і ніхто й не гадав про майбутні інтерпретації істориків. «Руські» (росіяни-московити) жили на території Вятської, Тверської, Орловської та інших російських губерній, українці – на своїй землі. І кожен з них творив щось своє: українці свої думи, росіяни – билини. Тільки чомусь російським історикам цікавіша історія українського народу і вони «привносять» ці чужі сторінки в історію росіян, ігноруючи при цьому рідну минувшину (маю на увазі історичні події до XIV ст.).

В одній книжці з «Дєтіздату», де йдеться про давньоруську зброю, посилаються на Суздальські літописи. Цілком очевидно, що й на інших російських територіях писали літописи, проте російська історія про це мовчить. Разом з існуванням Київської Русі були й якісь інші громадсько-державні утворення наших, тобто російських, предків, крім Пскова і Новгорода, хоч і їм у російській історії приділяють мало уваги. І все тому, що нашим історикам саме блиск Київської Русі затьмарив світ!

Відомо, що рід бояр Романових простежується із XIII ст. – отже, збереглися якісь документи. Ось вони й мають стати основою російської історії, а не «Повість минулих літ». Ця «Повість…» могла б стати лише паралельним матеріалом, оскільки її автор згадує й наших предків та події на нашій землі.

В іншому місці німецький історик пише: «Ще до IX ст. росію перетинав живий торговий шлях від Фінської затоки через озеро Ільмень до Двіни і нижче Дніпром через Чорне море до Греції. На цьому шляху «з варягів у греки» розташовувалися старовинні дерев’яні міста, прообрази майбутніх торговельних портів». Це якраз наші предки жили в тих дерев’яних містах між Фінською затокою та Двіною. Але що ми знаємо про них? Хтось із них займався торгівлею, отже, вмів рахувати. Ймовірно, давнім купцям доводилося писати, скажімо, занотовувати борги або перелік своїх товарів. На цій тендітній, але досить переконливій основі можна припустити, що в цих дерев’яних містах у наших предків існувала писемність. Припустимо, що не всі грамотні жителі цих дерев’яних міст займалися торгівлею, у когось із них були й інші покликання, отже, і вони могли залишити якісь письмові свідчення, записані загальноприйнятими на той час знаками. І такі пам’ятки нашої давньої писемності виявлено! Такими, власне, є новгородські берестяні таблички й пізніші пам’ятники, літописи, як, наприклад, вже згадане суздальське джерело…

Кажете, що то дрібниці? Що немає такого блиску, що Київська Русь? Але це – наше. Поки ще не чути про пожежі в російських бібліотеках, «історики» в цивільному ще не дісталися (чи дісталися тихо і без вогню?) до Суздальських, Тверських, Вятських та інших літописів, їх не спіткала доля Української бібліотеки в Києві. Щоправда, у всіх уцілілих церквах та монастирях розташовані склади та стайні. Якщо десь ще й збереглися монастирські архіви, їх за 70 років «прогресивної радянської влади» давно з’їли щури та знищила волога.

І все ж таки земля наша така широка та багата («порядку, правда лише в ній немає»), що є підстави сподіватися, що десь щось збереглося, що воно буде зібрано і ляже в історію нашого народу», права», держави – без чужих «приєднань», хоч якими яскравими ці запозичення з минувшини сусіднього народу не були б. Наші діти мають вивчати у школах те, що відбувалося сторіччя за сторіччям на нашій історичній території, те, що творили наші предки. Нехай мало збереглося відомостей, але нічого, зате це буде наша спадщина.

У Середньовіччі в російських монастирях використовували давньоукраїнську книжну мову – вся грамота на московщині походила з Київщини

Якщо наші автори пишуть про щось давньоруське – чи то історія, література або історія Православної Церкви, – то відразу й переносять діяльність російського народу на територію України, забуваючи, що на цій землі живе, існує реально, а не перебуває в якійсь абстрактній площині 50-мільйонний український народ.

Захисники російської імперської ідеї стверджують, що за часів Київської Русі існувала єдина загальнослов’янська мова. Є у цих твердженнях якась фальш. З якого дива на величезних наших просторах, за такої розсіяності слов’ян – від Чорного й Адріатичного до Балтійського й Північного морів, за тієї замкнутості та відгородженості одних їхніх племен від інших лісами існувала єдина для всіх мова? І хоч ніхто цього не може пояснити, всі твердо стоять на своєму.

Але починають лунати й голоси моїх однодумців. Зокрема у своїй статті про «Велесову книгу» російський історик О. Скурлатова пише: «Навряд чи можна судити про письмову пам’ятку «ВК» з позиції існування єдиної нам відомої слов’янської мови, якою писали християнські автори. З другого боку, є багато аргументів на користь того, що писемність на Русі існувала задовго до прийняття християнства. До наших днів збереглися діалектизми та місцеві говори, властиві жителям різних областей, що теж побічно свідчить про можливість багатомовності у Давній Русі».

Читаючи словник церковнослов’янської мови, мимоволі звертаєш увагу на те, що в цій мертвій мові дуже багато слів, закінчень, дієслівних форм живої української мови. Сучасні російські слова там теж трапляються, але незрівнянно рідше, а російські закінчення й дієслівні форми фактично відсутні. Чи не означає це, що церковнослов’янська була насправді староукраїнською книжною мовою? А в тому, що у Середньовіччі у всіх російських монастирях використовували саме цю мову, нема нічого дивного. У володіннях Рюриковичів (себто на московщині) тієї доби вся грамота походила з київських монастирів. Бо в ті часи то була мова культурних людей, так само як у XIX ст. російські дворяни послуговувалися французькою мовою замість рідної. Досить згадати тодішню російську літературу, що засуджувала мораль дворян, які не знають рідної мови.

Або ще такий приклад заангажованості російських науковців. Радянський академік А. Орлов у книжці «Володимир Мономах», виданій Академією наук СРСР 1946 р., пише: «У цьому історичному ряду знаходять собі місце й наші власні погляди на Мономаха, вони виражаються у визнанні його, Мономаха, великих заслуг перед нашою Батьківщиною». Автор вважає своєю вітчизною, звичайно, СРСР, частиною якого є й Україна. Але все ж таки росіяни вважають своєю батьківщиною росію, і як сказав один молодий історик: «Я теж за велику і неподільну росію, але до чого тут Україна?».

У книзі А. Орлова – 190 сторінок, і скрізь він пише «Русь» так, як навчав Маяковський: «Ми говоримо «партія», а маємо на увазі – «Ленін», і навпаки». Так і він каже «Русь», маючи на увазі «росія». Забув «академік» (а не знати цього він не міг), що наша Вітчизна Руссю почала називатися лише із XVII ст., а до XIV ст. Руссю називали територію України.

А професор-історик Ульянов, який нещодавно помер, написав таку ганебну для нормальної людини, а тим більше для вченого фразу, як геть безглузде твердження, нібито Драгоманов вболівав за «державну цілісність російської імперії». Але ж нашим, тобто російським, Драгоманов ніколи не був. Адже то імперський уряд «царя-визволителя» припинив діяльність цього «польського революційного агента» і спонукав його залишити Київ. Йому запропонували, нагадаю, посаду в одному з північних російських університетів – таким було покарання для українських патріотів. А коли Драгоманов відхилив цю «привабливу пропозицію», його звільнили з посади й він поїхав за кордон і до росії більше не повернувся. Драгоманов був великим громадянином України. Залишивши московію, відомий учений став професором Софійського університету в Болгарії та написав багато наукових праць – загалом понад 630 аркушів друкованого тексту.

Еміграція Драгоманова припала на час так званого Емського указу Олександра II, який забороняв українцям писати та друкувати книги, відповідно й читати їх і навіть співати (у театрі) рідною мовою. Професор Ульянов називає українську мову «місцевим діалектом», і це мова 50-мільйонного народу – народу з найбагатшою історією, своїми звичаями, з приголомшливими піснями і, безперечно, зі своєю окремою мовою та багатою літературою.

Академік Д. С. Лихачов пише: «Національне – нескінченно багате. Тут суперечки немає. Та й ще такий багатомільйонний народ, як російський. Навіть якщо взяти російське багатство тільки в одній сфері – літературі, навіть у сучасній літературі, ну який народ має ще таке багатство?» Але ні, нам, росіянам, цього мало. Нам потрібно перехопити багатство ще й наших молодших братів. Фінську «Калевалу» ми не внесли до «давньоруської» літератури та грузинського «Витязя у тигровій шкурі» – також, а ось українське «Слово про похід Ігорів» видаємо за своє, за наше! «Слово..» написано старовинною мовою. «Коні іржуть за Сулою, дзвенить слава у Києві, труби трублять у Новгороді (Сіверському, тобто за 100 км від Києва. – Е. І.), стоять стада у Путивлі». Путивль – це Сумська область, Новгород-Сіверський – Чернігівська, Київ – столиця України, Сула – річка в Україні, ліва притока Дніпра… Що ж тут російське? Можливо, то «давньоросійський» літописець побував у відрядженні в Київській Русі, написав «Слово про похід Ігорів» і залишив його там на згадку?

Д. С. Лихачов знає про існування України та українського народу. Хотілося б від нього почути, чому «Слово про похід Ігорів» – твір «давньоруської» літератури, а не давньоукраїнської? Але в нас навіть такого поняття-терміну не існує, як давньоукраїнська література. Все «російське» або ж «давньоруське» в тому самому значенні!

Він пише у своїх «Заметках о России» (1984): «Ми не знаємо про себе найпростіших речей. І не думаємо про ці найпростіші речі». Ці дві фрази з’явилися в тексті якось несподівано і не пов’язані ні з тим, що було написано вище, ні з тим, що було за ним. Можливо, це і є відповідь на запитання, чи російські вчені замислюються над російською історією: а що ж було у нас до XIV ст.? Архітектура була – є церкви, живопис теж – є ікони та фрески. А літописи? А життя народу? Де наша історія до XIV століття? Невже й далі нам слід вести відлік існування нашого народу з Урарту на озері Ван, Київської Русі, Великого князівства Литовського й аж потім говорити про Московське царство?

Але навіщо привласнювати чуже? Княгиня Ольга, князі Олег, Ігор, Володимир, Ярослав Мудрий, Мономах, «Повість минулих літ» (ПМЛ), Нестор, Київська Русь, Київ – це все належить Україні. Добровільно відмовитись від цих скарбів, награбованих нашою розбійницькою російською силою, – наш обов’язок. Той самий Д. Лихачов у «Повчаннях» пише: «Приємно робити подарунки». А повертати господареві власність, колись відібрану в нього, має бути ще приємніше.

А повертати є що. Візьмімо, приміром, «Хрестоматію давньоруської літератури». У ній, скажімо, за порядком під рубрикою «Пам’ятники літератури Київської Русі» подано, крім відомих «Слова…» й ПМЛ, і такий перелік: «Слово про закон і благодать», «Ізборник Святослава», «Повчання Мономаха», «Сказання про Бориса і Гліба», «Життя Феодосія Печерського», «Києво-Печерський Патерик». Під наступною ж рубрикою – «Пам’ятники літератури періоду феодальної роздробленості» – вже трапляються наші рідні теми: «Повість про руйнування Батиєм Рязані», «Житіє князя Олександра Невського». А від «Пам’ятників літератури часів об’єднання північно-східної Русі та утворення російської централізованої держави» і далі – вже лише російські твори: «Про Задонщину», «Про Сергія Радонезького», «Про Афанасія Нікітіна», «Про Псков і Новгород».

Дозвольте запитати, а де ж пам’ятники стародавньої літератури українського народу, адже він живе тут же, в Україні, від часів «створення світу» на берегах Дніпра? Він народився, хрестився, створив блискучу культуру, нікуди не переселявся – і дотепер історична наука не виявила, щоб українці в якомусь столітті звідкись прийшли та окупували Київ, як турки Константинополь.

Потрібно, панове-товариші, розібратися й розділити давню літературу та давню історію по-братськи: чуже повернути, своє залишити в себе. І хай пам’ятки літератури Київської Русі називають давньоукраїнськими. Бо навіть після вичленування з того переліку суто українських пам’яток літератури часів Київської Русі там зостанеться чимало нашого: Суздальський літопис, пісні Кирші Данилова та ще 60 найменувань давньоруських творів.

Або візьмімо війни князів Олега та Святослава. Хіба ж то наша історія? Ті походи, битви, перемоги й поразки мають свого господаря. А що діялося за часів Олега та Святослава на нашій землі? З ким воювали в’ятичі, кривичі та «руси», сусіди Булгара Великого?.. До речі, цих «русів» описує арабський мандрівник Амад-Бен-Фадлам, який побував 11 травня 922 року у столиці Булгара Великого: «Після цього спалення» присутні спорудили на цьому місці щось схоже на круглий курган, посадили посередині велике букове дерево і написали на ньому ім’я померлого поряд з ім’ям князя «русів».

З цього уривка видно, що деякі містичні «руси» ще у дохристиянські часи знали грамоту і жили не племенами, а державними спільнотами, оскільки мандрівник згадує князя «русів». В архівах Європи є старовинні документи, де, як і у наведеному уривку, згадують «русів». Зібрати всі ці відомості докупи – хай їх небагато, але вони цінні для нас, – завдання істориків.

Скажімо, професорка Колпакова, фольклористка, пише, що на півночі ще до Петра I існувала жвава торгівля, систематично приходили іноземні кораблі, розквітало ремісництво і навіть існувала кольорова металургія. З появою Петербурга все це занепало, і на час фольклорних експедицій Колпакової від тодішнього життя залишилися лише спогади. У 70-х роках минулого століття у «Комсомольській правді» публікували інформацію, що на берегах Північного льодовитого океану, десь між Мезенню й Печорою, натрапили на сліди міста, колись дуже розвиненого. І виявили сліди металургії. Мабуть, туди теж приходили європейські кораблі. Ось де була наша російська торгівля, а не у Києві!

Панування російської сили над Україною завдало українській культурі величезних, але не непоправних втрат. Попри все український народ має свою літературу, мистецтво, музику, науку. Він дав світовій культурі, науці багато геніїв. А білоруський народ, сусід та брат росіян й українців? Він такий підкорений, такий придушений, що жодної сторінки історії, крім Великого князівства Литовського та ще Кастуся Калиновського, в нього не залишилося. Однак культурний потенціал білоруського народу не може бути таким низьким, щоб ні в історії, ні в культурі, і загалом жодних історичних імен він не залишив. Ось до чого доводить російське великодержавництво!

Ми, росіяни, ось уже чотири століття чіпко тримаємось за Україну, висмоктуючи з неї всі національні цінності. Пограбували українську історію, витоптали, перетворили її на пустелю. Й одночасно спустошили власну. Якби Карамзін почав шукати історичні документи, що стосуються нашої історії до XIV ст., то скільки інформації він та його послідовники могли б знайти та зберегти у своїх працях! Однак ми цікавилися Київською Руссю, і залишилися, як мовлять, «з обмилком у руках». Скільки згоріло документів у згарищах «великої жовтневої»? А скільки їх як «джерела антирадянської пропаганди й агітації» знищили?! Що залишилось? Невже так і зяятиме біла пляма російської історії?

Протягом століть ми грабували українську історію. Все – «російське»! Російська культура називає Григорія Сковороду «російським філософом». Українець, який жив постійно в Україні, хоч і бував у Пітері, співав там у церковному хорі, писав старовинною книжковою українською мовою, він і помер, і похований в Україні – бо син української землі. Та ні – «російський філософ»! А річ у тім, що у нас, росіян, на той час не було жодного власного філософа, тож давай сюди Сковороду!

А ще й така фраза трапляється у російських літературознавців: «Шевченко хотів бути російським письменником». Пишуть це на тій підставі, що Тарас Григорович писав і російською. А чому б і ні? Сковорода писав і латиною. Може, це означає, що він хотів бути «латинським» письменником? Пушкін писав і французькою, а він яку мету мав?

Шевченко – геній та один з найосвіченіших людей свого часу. Природно, він писав російською листи своїм петербурзьким і московським друзям (не українською ж було йому писати. Він і щоденник писав російською, перебуваючи в засланні на чужині, у чужому, ворожому оточенні). «Хотів», то чому ж не став? Це ж нікому не забороняли, навпаки, навіть заохочували.

Якби й у ХІХ ст. Київ був такою блискучою європейською столицею, як і за часів Ярослава Мудрого, пішли б Василенки, Ярошенки, Боровиківські, Артемівські, Достоєвські, Щепкіни, Рєпіни, Капиці до Москви та Петербурга? Хіба емігрували молоді генії з Парижа до Лондона і навпаки? З якого дива? Ні, звісно, вони задовольнялися можливостями для творчості у своїх рідних столицях. Адже це природне прагнення діяча культури-початківця бути там, де вирує життя – у столиці. Всім украй потрібне спілкування з рівними собі, інакше як пізнати, хто ти?

Уславлений в Європі середньовічний Київ до ХІХ ст. перетворився на глуху провінцію. Середньовічний мандрівник чернець Алепський писав, що в тодішній Україні навіть жінки були грамотними. А в XIX ст. населення України було доведено до тотальної безграмотності, і саме цього прагнула російська імперська сила. І Петро Великий, і Олександр Визволитель видавали укази, які забороняли українську мову. Якби не сталося так зване возз’єднання, тобто приєднання України до Росії, то Гоголь писав би рідною мовою, і хто знає, до яких вершин злетів би його геній. Гоголь так рано і так трагічно закінчив життя, можливо, саме тому, що усвідомив: він своїм генієм служить культурі держави, яка поневолила український народ і зруйнувала його культуру. Писав же Максимовичу: «Він не їх, він наш, Київ». Або хто знає, якби Київ був столицею держави, можливо, й Ганна Горенко (справжнє прізвище Ахматової) творила б удома, на землі батьків, і Україна мала б ще одну велику Українку.

Російський історик, автор статей в «Енциклопедії Южакова» пише: «Християнство почало поширюватися серед в’ятичів не раніше XII ст. з часів проповідництва святого Кукші». В’ятичі – предки жителів центральних областей сучасної росії. А ми збираємося 1988-го святкувати тисячоліття «свого» хрещення. Чи не зарано? І що означає хрещення «російського народу»? Це неприпустима поведінка щодо історичної істини. 988 року Володимир, князь Київської Русі, хрестив своїх підданих – жителів Києва та своє військо. І це водохреще росіян аж ніяк не стосується.

Жителів Новгорода, який був ближчим до Києва з погляду комунікацій, хрестили у XII ст. – це ми точно знаємо з літописів. А коли хрестили Суздаль, Устюг Великий, Кандалакшу, Ростов, В’ятку, Нижній Новгород? Нам відомо лише те, що не раніше XII ст. Тож почекаємо ще 200 років і тоді відзначимо своє тисячоліття свого хрещення, а не позиченого в іншого народу.

Чому ми, росіяни, забули, що Україна – наша колонія? Цю ганьбу ми зможемо змити з себе лише добровільно заявивши, що ми не хочемо володіти жодними колоніями: ні українським Києвом, ні білоруським Мінськом, ні латиською Ригою й т. ін. Карл Великий володів усією Західною Європою, на місці його імперії виникли Італія, Франція, Німеччина, і чомусь жодна з цих держав у наш час на жодні території сусідів не претендує. І від колоній в Африці та Океанії відмовилися. А ми, росіяни, не можемо. І лише тому, що імперське зло існує дотепер та прагне утримати цілісність «великої» й «неподільної» на багнетах. Не вийде.

Від редакції. Нагадуємо, що цей текст Е. Ільїна написала 1987 року.