Маємо нині вже 5577-е число видання, яке від того далекого травня 1990-го йде своїм курсом, проголошеним його засновниками – обласною радою першого демократичного скликання на чолі з відомим художником і політиком Миколою Яковиною та колективом редакції під орудою головного редактора, нині, на жаль, уже покійного Богдана Галюка. За сприяння й тодішнього голови облвиконкому знаного громадського діяча Дмитра Захарука «Галичина» постала на хвилі революційного піднесення наприкінці 1980-х на Прикарпатті й на решті території тодішньої УРСР як закономірний результат неминучого процесу. Її просто не могло не бути... І тепер на шпальтах газети – літопис украй драматичних змагань українського народу вже в новітні часи – впродовж останніх трьох десятиліть – за належне місце під сонцем як державної нації, а не спільноти без роду і племені.
Втім, ця боротьба триває й досі, оскільки попри всі наявні державницькі атрибути України її ще немає як справді самостійної національної держави, соціально орієнтованої, економічної розвиненої, як потужного гравця на міжнародній арені, тобто такої, за яку й виступали «Галичина» та її численні шанувальники ще до проголошення нашої незалежності 1991-го. Більше того, останніми роками Україна балансує на межі великої війни з ядерною державою, що може стати фатальною для неї. Та попри усвідомлення такої перспективи не менше дошкуляє рядовим громадянам і той внутрішній хаос, у який хоч і повільно, зате неухильно роками сповзає українське суспільство, коли державні інституції різних рівнів дбають здебільшого про права «сильних світу», тоді як до простих людей їм загалом діла немає.
Пізнала всі «чарівності» такої ще «совкової» демократії й «Галичина» під час так званої кампанії 2016 – 2019 рр. з реформування преси. Через витворену на владному Олімпі правову колізію довелось (як і редакціям близько десяти відсотків інших видань в Україні) здійснювати реформаційні процедури не шляхом, передбаченим для цього спеціально ухваленим законом, а через дію інших нормативних актів, що регулюють відносини в інформаційній сфері…
Але в підсумку все одно утворену на виконання вимог прямого закону нову редакцію як юридичну особу приватної форми власності, співзасновниками якої стали її працівники, так і не визнали де-юре правонаступницею старої редакції як комунальної установи. Хоча де-факто вона нею є. Бо хіба хто скаже нині, що реформована «Галичина» стала іншою, відступила від програми, закладеної в неї в зародку?
Та хоч як, а ми втратили всі пільги, передбачені законодавством для реформованих видань. Кажучи словами Ліни Костенко, «недобрий жарт зіграла з нами доля». Нібито й у тій незалежній державі, провісницею якої й виступала зі свого першого випуску «Галичина»…
Але нічого, не нарікаємо. Навіть серед сьогоднішньої непевності віримо, що наша газета завдяки своїм шанувальникам переживе і цю владу, й наступну. А в разі чого, то й Україну в її нинішньому варіанті. Бо, нагадаємо, вона зродилася великої години, коли ще й не йшлося про чиюсь суверенність, і їй судилося довге життя…
