21 травня тестом з математики стартувала сесія ЗНО, завершальним акордом якої буде тестування з хімії 13 червня. Впродовж цього періоду понад 300 тисяч вступників в Україні перевіряють рівень своїх знань з тих чи інших предметів, виборюючи право навчатися на омріяній спеціальності вищого навчального закладу. Поки вступники складають тести та з нетерпінням очікують результатів, журналіст «Галичини» відвідав Івано-Франківський регіональний центр оцінювання якості освіти (ІФРЦОЯО), щоб на власні очі побачити, де живе ЗНО і якими є його цьогорічні особливості.

Мозок центру та інші таємниці

Івано-Франківський регіональний центр оцінювання якості освіти розташований на вулиці С. Бандери, 1 на двох поверхах – 10-му та 11-му. 10-й поверх доступний для всіх, це так звана адміністративна частина. А от потрапити на 11-й буде складніше, тут вас зустрінуть ґрати та охоронець. Під дверима – невелика черга з батьків та дітей: троє абітурієнтів і троє дорослих. Вони спокійно заповнюють папери і чекають на вирішення своєї проблеми. Процес звичний. Я ж підходжу до охоронця. Він, до речі, дуже привітний, а вислухавши про мету мого візиту, зникає на хвилину за дверима. Пішов запитувати керівництво, чи можна мене впустити. За мить люб’язно пропускає всередину. Такі правила посиленої безпеки невипадкові, адже тепер у центрі зберігаються тисячі робіт дітей. До кабінету директора ІФРЦОЯО Богдана Томенчука веде довгий коридор. Збоку – полиці з реєстраційними матеріалами.

ІФРЦОЯО обслуговує не лише Івано-Франківську область. Під своєю опікою має ще три – Тернопільську, Закарпатську та Чернівецьку. Загалом у регіоні цього року складає ЗНО понад 45 тисяч вступників, серед них понад 13 тисяч прикарпатців. У центрі працює не так багато осіб, як може видатися на перший погляд, а лише 19.

«Бувають моменти, коли механізм починає скрипіти, але тут важливішим є питання не кількості людей, а їхня мотивація, – коментує Богдан Томенчук. – У нас до смішного низькі зарплати, якщо порівняти обсяг роботи, яку виконують ці люди. Сьогодні основною мотивацією стають умови праці, але рано чи пізно ця складова відступить на другий план. Якщо по правді, ми вже майже рік шукаємо адекватну людину, яка б прийшла до нас виконувати функції методиста. Ми бачимо, що на цю зарплату люди зі сформованими вміннями і навичками не прийдуть. Ми досить легко можемо навчити специфіки своєї роботи, але вчити можна тільки підготовлену людину, яка з комп’ютером, школою та менеджментом, як кажуть, на «ти». А такі не дуже вже квапляться до нас».

Кабінет Богдана Томенчука – просторий та стильний, з величезним столом, на якому багато книжок і паперів. Але в ньому ми довго не затримуємося, бо йдемо на екскурсію. Починаємо з мозку центру – серверної. Перш ніж зайти, зупиняємося посеред коридору навпроти дверей з опущеною захисною ролетою. Богдан Михайлович промовляє чарівні слова, які перегукуються із заклинанням з відомої казки «Алі-Баба і сорок розбійників»: «Сім-сім!» – і металева конструкція підіймається вгору. Дива та й годі!

«Це наша серверна, наша гордість, – розповідає мій співрозмовник. – Навіть після усіх перипетій ми нею горді. Свого часу вона тримала на своїх плечах всю українську систему зовнішнього оцінювання. Під стелею є понад три кілометри дроту, і реально центр є одним величезним комп’ютером».

Йдемо далі. Бачу ящики з роботами, якими закладено частину коридору центру. «В середу ці роботи вже поїдуть до живих учителів на перевірку відкритого завдання. Куди? Не скажу!» – випереджає моє запитання Богдан Томенчук. Прямуємо далі, заходимо в простору світлу кімнату, де відбувається первинна обробка робіт. Тут перевіряють повноту контейнерів, цілісність упакування пакетів з тестовими зошитами тощо. В наступній кімнаті роботи сканують та верифікують, тобто той рідкісний символ, який не розібрав комп’ютер, уточнюють люди.

«Це дуже відповідальна робота. Найняті центром добровольці приходять на зміну у випадковому порядку, говорити про якісь домовленості недоречно, причому роботи зашифровані, жодну неможливо впізнати, навіть за запахом парфумів», – наголошує Богдан Томенчук.

Для більшості вступників та їхніх батьків є таємницею те, яка доля робіт, як вони потрапляють до регіонального центру, як і хто їх перевіряє. Все чітко і досить просто. Після написання тестів через служби спецзв’язку роботи потрапляють до регіональних центрів на обробку. Система побудована так, що жоден регіональний центр за жодних обставин не обробляє роботи з областей, які обслуговує.

«Якщо коротко, то це вирішує комп’ютер: що куди їде і які роботи приїжджають сюди, – роз’яснює Б. Томенчук. – Ми віримо своїм людям, але такий підхід до справи унеможливлює будь-які ходіння сюди, прохання та пропозиції тощо. Я не знаю і навіть не цікавився, куди поїхали роботи наших дітей, а також звідки приїхали роботи до нас. Я цікавлюся лише тим, чи всі роботи приїхали і чи всі поїхали на пункти перевірки відкритих завдань».

Від гармидеру – до цілковитого контролю

В Україні ЗНО проводять удванадцяте. Богдан Михайлович пригадує перше незалежне оцінювання – 2007 року. Каже, це було зовсім інше ЗНО, ніж сьогодні:

«Море паперів, море біганини, море нервів, повзання по підлозі з розподілом персоналу, з формуванням пакетів документів тощо. В останні дні черги на реєстрацію були від драмтеатру до нашого 10-го поверху. Гамір, нервування, спілкування на межі цензури і нецензури. І я дуже радий, що франківський центр категорично причетний до того, що такий спосіб роботи пішов у минуле і що за нашим наполяганням система упевнено вирушила на простори інтернету. Тепер ви бачите, що у нас іде тестування, а ми з вами спокійно спілкуємося, навіть можемо сходити на каву, і не соромимося чи приховуємо цього, тому що маємо чіткий принцип – не присутність, а причетність. А ми якраз причетні до того, що і комп’ютери, і люди на пунктах тестування працюють чітко».

Найосновніша особливість цьогорічного ЗНО, за словами Б. Томенчука, – те, що воно відбудеться, як всі попередні.

«Ми напрацювали чіткий алгоритм дій, не перебуваємо вже в ситуації сороконіжки, котру пробували запитати, в якому порядку вона переставляє ноги, і сороконіжка перестала ходити. Процедурно все налаштовано, комп’ютери настільки чутливі до нашого ставлення до справи, що фактично треба дуже захотіти, аби зробити так, щоб ЗНО не відбулося або відбулося неякісно. Говорю про те, що належить до самої процедури зовнішнього оцінювання, до самого перебігу подій. Думаю, для системи є тільки доброю ознакою те, що вона може сама діагностувати свої недоліки та потенційні вузькі місця. Система задихається без тестів нового типу. Зовнішнє оцінювання має стимулювати систему освіти до нових підходів, бачень, нових ставлень і взаємозв’язків. Якщо говорити про розвиток, а не про експлуатацію обставин, то треба діяти саме так. Не йдеться про те, що хтось щось недопрацював, а про те, що система переросла свій рівень компетентності і перед нею стоять такі завдання, сформулювавши і розв’язавши котрі вона знову стане потужним чинником розвитку освіти. Ми не можемо бути тільки фотоапаратом, ми маємо бути художником, котрий малює перспективу і спонукає ту перспективу сприймати і до неї рухатися», – наголосив директор ІФРЦОЯО.

«Спокійне, скучне, дощове», – так характеризує цьогорічне зовнішнє оцінювання заступник директора ІФРЦОЯО Іван Любінець. Богдан Томенчук підбирає інші характеристики – чітке, розмірене, з надією на якість у майбутньому. Напрошується єдиний висновок – ЗНО-2019 проходить у звичному спокійному режимі, без форс-мажору та надмірного ажіотажу.

Богдан Михайлович наголошує, що задоволений цьогорічною явкою вступників: відсоток тих, хто не прийшов на пункт тестування з тих чи інших причин, мізерний.

«Явка, особливо на математику, була несподівано високою, – розповідає директор ІФРЦОЯО. – Коли чотири райони Івано-Франківської області, а потім на інших тестуваннях – і Закарпатської потерпали від повеней, коли ми досвітками експлуатували стосунки з владою, аби дізнатися бодай, що куди, як і мати всього-на-всього середньостатистичні 3% неявки, це означає, що в процедурній частині правил і вимогливості ми твердо стоїмо на ногах і ніяка повінь не може розмити ґрунт під нашими ногами».

На наймасовішому тестуванні з української мови та літератури, яке є обов’язковим, в чотирьох областях, які обслуговує ІФРЦОЯО, виявили лише 35 порушників дисципліни, тобто тих «сміливців», котрі, не побоявшись наслідків і втраченого року у вступній кампанії, все ж таки взяли з собою в аудиторію мобільний телефон чи інший ґаджет. В Івано-Франківській області таких «безстрашних» абітурієнтів лише 15.

«Це середньостатистична ситуація, – констатує Б. Томенчук. – Якщо на математиці в регіоні знайшлося лише шестеро відчайдухів, які вирішили спробувати піти перпендикулярно до хвиль металодетектора, то приблизно в «енну» кількість разів пропорційно більше таких є на тестуванні з української мови і літератури. Але знову ж таки все співмірно з року в рік. Цього року ми маємо 35 порушників на українській мові і літературі, що фактично копія того, що було торік. Це навіть не 2% статистичної похибки. Якщо порахувати їх від 45 тисяч, то вийде аж 900. А ми маємо тільки 35 порушників. Не думаю, що цей процент буде змінюватися. Можна говорити про те, що окремо взятий учасник тестування схаменеться, але стверджувати, що серед 45 тисяч не знайдеться таких, що спробують трактувати правила по-своєму, не доводиться».

Попередніми роками під час ЗНО не обходилося від різноманітних курйозних випадків. Наприклад, торік в Івано-Франківську учасник ЗНО переплутав пункти тестування, вчасно прибути до правильного закладу йому допомогли поліцейські, котрі підвезли неуважного вступника на службовій машині з увімкненими маячками. Ще раніше в Закарпатській області закоханий школяр вирішив «допомогти» своїй пасії скласти ЗНО і повідомив про замінування пункту тестування. Цього року в чотирьох областях, які обслуговує ІФРЦОЯО, поки що не зафіксовано жодних курйозних випадків.

«Думаю, закарпатська ситуація кількарічної давності, коли дуже швидко визначили «мінера», отверезила багатьох. Тому не треба гратися зі своєю біографією, тим більше, що ніхто нікому в такий спосіб не допоможе», – наголошує Богдан Томенчук.