16 січня освітянину, поету, математику Богданові ТОМЕНЧУКУ cповнюється 65. Гарна нагода для нього, щоб поринути у спогади, згадавши найбільш знакові події, посади і просто щасливі миті, та повернутися в минуле у думках і словах. Готуючись до цього інтерв’ю, мені не хотілося зводити його до традиційних для цього жанру запитань та відповідей, тому їх і не буде. Натомість пропоную вам мандрівку у часі знаковими роками у біографії мого співрозмовника.

– Середина зими, ще післявоєнна бідося… Досі не знаю, чому мене, народженого між церковними празниками св. Василія й Івана, назвали Богданом, а брата, який народився значно пізніше, аж у березні, нарекли Василем. Очевидно, і у батьків, і у Господа був свій план.

Для кожного тато і мама – найкращі люди на землі, і глибоко нещасний той, хто міркує інакше. Потім у твоє життя приходять інші люди, по-своєму дорожчі, по-своєму рідніші, але таких, як тато і мама, по суті своїй більше не повинно бути. Якщо це не так, то з цього починаються усі людські проблеми.

Мама – колгоспниця. Якось дуже давно мені попав під руку її документ про освіту в тодішній школі – там стояли найвищі оцінки. Вона тим ніколи не хвалилася... Коли я народився, тато був прикутий до ліжка тяжкою хворобою і тільки силенна сила волі дала йому можливість побороти її, і потім з мамою поставити трьох своїх дітей на ноги. Це були, як і всі їхні ровесники, беручкі до праці люди. Вони не мислили себе без роботи, і коли вже йшлося про якийсь вихідний, то лише в неділю і на релігійні свята, у всі інші дні була тільки праця.

Дитинство – це школа, корова, колгоспні буряки… На щастя, наше дитинство відрізнялося тим, що нас дуже заохочували до науки. В сім’ї існував культ книжки. Єдине важливіше від роботи було читання чи навчання.

– Закінчив вісім класів Ценявської школи Коломийського району. Враження якнайтепліші. У дев’ятому-десятому класах навчався у Коломийській школі №2. Це була своєрідна каторга, по-своєму в доброму розумінні. Щодня добирався до школи як не велосипедом, то на лижах або автобусом, а якщо дощ чи сніг... І можете зрозуміти, в яких «рівних умовах» перебував зі своїми міськими ровесниками. Коломийську школу №2 обрав за наполяганням тата. Він дуже не хотів, щоб я ходив у старших класах в одну із сусідніх сільських шкіл, тому що це відкривало широкі можливості для лайдакування.

Для мене не є відкриттям різниця між сільською і міською школами, бо відчув її на собі. На відмінно закінчивши Ценявську школу, і потрапивши в середовище таких самих відмінників з міських шкіл, пережив мало не світоглядний шок. Тоді зрозумів: не жалійся, що тебе не навчили, журися, що ти не навчився. Сьогодні з висоти свого досвіду стверджую, що різниця – тільки в мотивації. Якщо правильно вибудувати мотивацію у конкретного учня, то не буде жодної різниці. Пригадую, як світлої пам’яті вчитель німецької мови Володимир Ріпецький після першої чверті відкликав мене у бік і каже: «Богданку, всі стверджують, що ти будеш медалістом. Якщо я тобі поставлю навіть четвірку, а ти заслуговуєш на двійку, медаль тобі ніколи не засвітить і мене не зрозуміють мої колеги». Він, напевно, знайшов оту ниточку, за яку можна було смикнути мене і мою людську гідність: я тобі поставлю п’ятірку, але знай, що ця п’ятірка подарована. Мій сільський гонор у мені настільки запрацював, що я засинав над словниками і на березневих канікулах вже був учасником – причому одним із найкращих – обласної олімпіади з німецької мови.

Не знаю, добре чи зле зробили ті вчителі, котрі сказали, що туди, куди мрію, ніколи не вступлю, хоча я дуже мудрий. Мені дали зрозуміти про ті правила гри, які існували на той час. Тому серед усього обрав математику, котру любив, і школу, котру на той момент любив не дуже.

– Школу закінчив золотим медалістом, але тоді це не звільняло від вступних іспитів. Чітко пам’ятаю свій вступний екзамен з математики. Був такий Віталій Охрончук – дуже розумний, надзвичайно суворий та іронічний викладач. Так вийшло, що мене екзаменував саме він. Дівчата, котрі складали іспит разом зі мною, розповідали: «Хрестилися, щоб до Охрончука не попасти, а коли побачили, що ти пішов до нього, подумали: цього хлопця в аудиторіях уже не зустрінемо. Ми зі спортивним інтересом дивилися, як тебе екзаменують, і були вражені, коли Охрончук потиснув тобі руку наприкінці іспиту». Коломийська школа №2 дала ґрунтовну основу.

Математика давалася дуже легко. Зі мною навчався Богдан Гуменюк – мій шкільний коломийський товариш, блискучий математик. Нам було дуже комфортно в студентському середовищі, ми розкішно грали у футбол і досить швидко стали центром уваги, а в такому випадку нерідко перестає спрацьовувати внутрішній мотиватор. Якось нас застав у гуртожитку в ліжках загальноінститутський рейд тоді, як усі мали бути на парах. Безумовно, ми з Богданом очікували конкретних оргвисновків. Нас викликали до декана, подумалось: «Усе, капець». Тим більше, що декан сказав: «Хлопці, вам треба звідси йти». Ми пополотніли. А декан після паузи продовжив: «Ви не маєте, що тут робити. Я зроблю все, щоб вас прийняли у Львові на «мехматі». Напевно, це був би революційний крок у біографії, втім, ми вирішили залишитися зразковими студентами Івано-Франківського педагогічного інституту ім. В. Стефаника. Обидва закінчили «фізмат» з червоними дипломами.

– Студентська сім’я. Дружина Софія навчалася на фізико-математичному факультеті там же. Вона мріяла бути лікарем, але їй сказали: «Дитино, у медицині тобі нічого не світить з твоєю біографією, у мами – ні копійки, а у тата за плечима – мордовські табори».

Як сьогодні пригадую, коли ми вже збиралися їхати до моїх батьків на оглядини, Софія сказала: «У тебе ще є можливість зупинитися. Запам’ятай, що зі мною кар’єри не буде, тато відсидів за зв'язок з УПА і цим сказано все». Це тільки утвердило мене у виборі. Ніколи не забуду її слова 19 серпня 1991 року: «Я стала за Україну сиротою, але не хочу за Україну бути вдовою».

Перші гроші заробляли на контрольних роботах для заочників. Досить швидко розійшлася інформація про те, що ми це вміємо, і вміємо добре, ще й за абсолютно стерпні гроші. Залежно від ступеня важливості контрольна робота могла коштувати і 25 карбованців, тоді це були великі гроші. Останню контрольну роботу заочникові зробив уже як начальник Івано-Франківського обласного управління освіти. Він приїхав, не знаючи про мою посаду, і каже: «Йой, пропадаю. В університеті нафти і газу порекомендували вас, даю будь-які гроші». Сміючись кажу йому: «Добре, пішли». Ми сіли в парку і я за дві години все зробив лише за каву – він дивився на мене, як на Господа Бога.

– Діти, як і батьки, у всіх найкращі. Це мало би бути золотим родинним правилом за будь-яких обставин. Коли народилася і зростала Оксана, дуже популярною була Софія Ротару. В її три- чи чотирирічному віці спостеріг таке… Це сьогодні, коли захотів, тоді слухаєш пісні Ротару, а тоді її можна було почути по телевізії, радіо або з платівки. Ми були на подвір’ї, і Оксана вибігає з хати і кричить: «Мамо, тату, там Софію Ротату показують».

Напевно, то закладено генетично, діти дуже добре вчилися. Мій тато помер у 1992 році, дуже несподівано, якраз коли Оксана закінчувала школу. Пригадую останні татові слова, які досі є для мене шоком: «Богданку, я тебе дуже прошу, аби Оксана не була вчителькою, хоч ти і великий начальник, але на ваші вчительські митарства я вже надивився». Вже тоді народ бачив, що буде з учительством насправді.

Богдан, напевно, дуже вдався у своїх дідів, особливо в діда Михайла. До свого природного розуму має ще чоловічу наполегливість у досягненні мети. Якось він з друзями зібрався в осінній, майже передзимовий похід. Мобільних телефонів тоді ще не мали. А збиралося на дуже недобру погоду, і ми почали його відговорювати, аби не йшов. А він у відповідь: «А як ви собі уявляєте, завтра вдосвіта хлопці на вокзалі, а мене немає?». У підсумку він пішов, надворі засніжило. Ми відчули, що в горах дуже невесело. Другого дня випадково зустрів у місті тих хлопців, які з ним мали бути у поході. Я отетерів: того мама не пустила, того – тато, того – дідо, того – баба… В підсумку з’ясувалося, що поїхав Богдан сам. Можете собі увити наш стан протягом трьох діб! Ми у сльозах перехрестилися, коли він прийшов додому серед ночі. Абсолютно випадково дружина надибала на його щоденникові записи з того походу. Виявляється, в горах він заблудився, промок до нитки… То були записи зрілого чоловіка, котрий за три ночі дуже багато чого зрозумів. А я відчув, що маю чудового сина. І реально весь перехід від допотопного способу формування і передачі інформації в системі зовнішнього оцінювання в інтернет – то його персональна заслуга, результат наполегливості, відповідальності та вміння спрогнозувати проблему і розв’язати її заздалегідь. Маю всі підстави твердити, що Богданова і його друзів-«айтішників» не лише з ІФРЦОЯО, а й з міста наполегливість та глибокі знання зумовили і забезпечили потужний крок зовнішнього оцінювання у віртуальний простір. Все це було досягнуто у тісній співпраці з ІТ-командою Українського центру. Система ЗНО повинна знати свого безіменного героя. Це Богдан Томенчук-молодший. Як би це нескромно для когось не виглядало.

– Працював у трьох школах. Маю дуже теплі спогади про Пістинську школу Косівського району. Пропрацював там недовго: у 1976 році туди прийшов, а у 1977-му уже пішов звідти. Воронська школа Коломийського району серед року з восьмирічної ставала середньою і треба було педагогів. Мою дружину, на той час студентку, призначили вчителем фізики, а мене перевели з Пістиня вчителем математики. Горджуся роками, проведеними у Вороні, дуже багато там навчився і багато в чому утвердився…

Життя тривало, і постало питання переходу на роботу в своє рідне село – Ценяву Коломийського району. Здається, двічі (тоді Горбачов увів право вибору директора школи) село голосувало за мене. Уперше – міськком партії не затвердив мою кандидатуру, бо я не був комуністом. А вдруге – це вже був 1989 рік, – у повітрі витали революційні настрої, вже не було куди діватися і мене, не комуніста, призначили директором Ценявської школи. На цій посаді пропрацював неповний рік.

Попри всю напускну чи ненапускну романтику, вчительські будні – це все-таки насамперед будні, директорські – тим більше. Але бувають і празники. До одного свого ценявського епізоду зайду здалека. Влітку 1989-го, по-своєму переломного року, «Комсомольський прапор» з цілою плеядою особистостей у складі почав передплатну кампанію дуже революційно, зокрема ставка робилася на конкурс «Міс літо» з красивими дівочими фото. Якось я розсмішив здебільшого дуже серйозного світлої пам'яті Василя Ганущака чотирма рядками на цю тему. А пам'ять Василь мав добру. У вересні я, без року тиждень директор, бачу, що школа ходить ходуном. Старші хлопці і дівчата пирскають від сміху по закутках, передаючи з рук у руки якусь газету. Височайшим директорським повелінням вилучаю… свіжий номер «Комсомольського прапора». Мало не на весь розворот – красиве фото. Пляж... Жінка без... І тінь фотографа біля... Увінчує всю цю красу чотиривірш: «Розрекламуємо перса і стегна, Що вводять у раж. Господи, все може преса, Коли їй потрібен тираж». І підпис – Богдан Томенчук. Німа пауза... Далі директорське: «Учіться, діти, бо файного багато пишуть, тому треба вміти читати». Думаю, це був єдиний випадок, коли клас без притиску газету передплатив.

– 5 травня 1990 року мене обрали начальником Івано-Франківського обласного управління освіти. Тоді це була виборна посада. За всю історію я єдиний начальник обласного управління освіти, якого обрали, а не призначили. Мені тоді було 35 років.

Були дуже «веселі» часи: Радянський Союз з усіма його атрибутами і наше бажання зробити Україну в окремо взятих трьох областях – Тернопільській, Львівській, Івано-Франківській. По суті, тут де-факто вибудовувалася українська влада. Вдалося сформувати команду людей, які відсунули в бік свої партійні уподобання і поставили перед собою професійну мету. Це сьогодні можна говорити з іронією про видворення зі шкіл піонерів, комсомольців, комуністів. А тоді було страшно, це був свого роду подвиг, і треба було його зробити так, аби не виглядати смішними і безпорадними. На щастя, нам це вдалося. Кроки були концептуальними. Але то окрема тема.

Серед іншого прийняли й рішення про поділ класів на підгрупи при вивченні фізики, хімії, математики, біології, української мови та літератури. Причому поділ на групи був не автоматичним, а диференційованим. Говорили чітко: в одній підгрупі може бути 5 учнів, а в другій – 25, питання в тому, щоб дітей вчити так, як вони годні засвоїти предмет.

Коли виводили російську мову з початкової ланки, почали вголос говорити про вивчення двох іноземних мов з четвертого класу. Третьою, за бажанням, могла бути російська. Ми ще тоді з великою увагою поставилися до комп’ютеризації навчального процесу. Пішли на унікальний крок – фактично кожну середню школу області було забезпечено комп’ютерним класом. Так, це був український комп’ютерний клас, але він давав можливість знати, що таке комп’ютер і вивчити ази роботи на ньому. Глибоко переконаний, що якби в цей бік пішла вся українська освіта, створивши ринок для того заводу, який виготовляв ці комп’ютери, а це був київський «Електронмаш», то очевидно, що ми мали би іншу школу та іншу електронну промисловість у державі.

Все, що ми тоді робили, було відзначено поривом патріотизму і не меншим рівнем професіоналізму. Одним із ключових своїх завдань бачили формування мережі так званих новітніх закладів освіти – гімназій та ліцеїв. Попри все інше вбачали в тому можливість зруйнувати радянські стереотипи і в організації освітнього процесу, і в підході до учня, а також відносин людини із суспільством. Фактично всі наявні нині в області заклади нового типу було або засновано, або задумано при мені. Те, що нині з ними пробують робити – це глибочезна помилка. Держава, яка перебуває в такій ситуації, як наша, мусить прориватися тільки через концентрацію інтелекту, інакше залишиться нацією чорноробів.

Пропоную усім задуматися над тим, як вийшло так, що 24 серпня проголосили незалежність України, а 1 вересня вся Україна сіла навчатися за новими програмами. Можу тільки привідкрити завісу, що заслугу Івано-Франківської області в цьому переоцінити неможливо.

– На початку 80-х років письменник Степан Пушик, на жаль, уже покійний, підбив мене сформувати рукопис і надіслати його у видавництво «Радянський письменник». Там мені делікатно сказали, що у мене дуже класні вірші, але з громадянською лірикою проблеми. Книжка мала називатися «Координати болю» і я зрозумів, що не вмію писати «правильні» громадянські вірші. Це не був якийсь героїзм, просто таке сільське виховання. Якщо писалося, то писалося у шухляду, інколи – в «Комсомольський прапор». А 1990-го я очолив обласне управління освіти і на якомусь етапі мої товариші, зокрема світлої пам’яті Ігор Коваль, фактично поцупили рукопис з шухляди і десь поза моїми плечима видали книжку «На паперті душі». Це була моя перша поетична збірка. Минуло 10 років і в 2002-му вийшла «Сповідайтесь, мої тривоги». У 2007-му вийшли «Німі громи». Далі дуже довго не писав... Точніше, писав у шухляду. А потім явилися ті, хто захотів скрутити в'язи моїй долі. Від свого першого директора Романа Олійника перейняв одну мудру думку: коли тобі тяжко, додай собі роботи. Так і вчинив. Знайшов у тій шухляді зо дві сотні текстів, приніс їх одній досвідченій у видавничій справі людині і сказав: «Упорядкуй книжку. З кожним віршем зокрема робити нічого не треба. Просто скомпонуй у розділи і забезпеч контакт із видавцями. Усе буде оплачено». Відповідь була майже вбивчою: «Ого, ти ще й вірші у цій бідосі пишеш...». Перехотілося і книжки, і співпраці. Але доля мудріша від нас. Десь за півгодини здибаюся за кавою з письменницею Ольгою Деркачовою і усюдисущим Віталієм Перевізником. Вони мене почули. Так з’явився «Сезон ненаписаних віршів» за редакторства Ольги Деркачової і потім ще чотири поетичних збірки, майже у такий самий спосіб.

Не вмію розказувати про своє ставлення до своїх віршів, написалося, та й написалося. Гнатися за якимись визнаннями – не для мене. Отримав дуже класний урок свого часу від «Радянського письменника», тоді я зрозумів, що не можна бути рабом своїх бажань, навіть бажання мати книжку.

– Завжди, коли стояв вибір: моя правота чи моя посада, обирав свою правоту, в якій був упевнений. Вийшло так, що, з одного боку, моя непоступливість, з другого – чиясь недалекоглядність привели до того, що мені довелося змінити крісло начальника Івано-Франківського обласного управління освіти на кабінет керівника Коломийського райвідділу освіти. То також були дуже цікаві роки. Робили все, що мусить робити орган управління освітою, але, крім цього, видавали дуже цікаву газету-дайджест «Від А до Я».

Пішли на потужний експеримент у Гвіздецькій та інших школах – ввели комп’ютерну грамотність з 2-го класу. Це тепер не дивина. А тоді… Якщо спершу батьки були проти, то через півроку занять почали казати: «Добре, добре, по блату набрали, а тепер нашим дітям туди не можна».

Дуже мені запам’ятався перший вчительський страйк. Приходять до мене представники страйккому і кажуть: «Ми розуміємо, що вам по кар’єрі буде дуже недобре, начальство вас сваритиме, але й ми вже не можемо терпіти». Я ж у відповідь: «Ви щось не з того починаєте. Ображатися на вас можу тільки в єдиному випадку, якщо не візьмете мене на той страйк. А з вами на нього піду тільки якщо приймете моє гасло». І педагоги Коломийщини тоді стояли з таким дотепним плакатом: «Поле чудес в країні дурнів: затримка зарплати гірше, ніж затримка м…ї ». Увага навіть центрального телебачення нам була забезпечена.

– На превеликий жаль, не все тодішнє керівництво розуміло, в яку прірву котиться країна. На хвилях соціальних збурень і релігійного протистояння я погодився на пропозицію голови Івано-Франківської ОДА Михайла Вишиванюка бути його заступником з гуманітарних і політико-правових питань.

Як сьогодні пам’ятаю, коли Вишиванюк сказав: «Богдане, наше ключове завдання – помирити греко-католиків з православними і при цьому зберегти лице, своє і їхнє. А також – почати виплачувати заборговані зарплати і при тому повинні дбати про розвиток галузей, у тому числі будувати школи…». Думаю, то була одна з найсильніших владних команд. Ніхто не святий, але один Чоловік колись сказав: «Хто без гріха, нехай кине в неї каменем». Безгрішних немає. Дивімося на те, що люди зробили, і хто зробив більше, аніж вони.

Потім були короткий, як спалах, помаранчевий зрив і період мого директорства на ТРК «Вежа». Думаю, що «Вежа» тоді була чи не єдиним засобом масової інформації, який жодного позитивного слова не сказав про Януковича. Ми категорично відмовилися, навіть від добре проплаченої джинси. Не до кінця розуміли, чим це може для нас закінчитися, втім, мали таку позицію.

У 2005 році повернувся на роботу в ОДА, а потім взявся до нової справи, яка називалася зовнішнє незалежне оцінювання.

– Коли ми починали, було лише три букви – ЗНО. Все інше починали з нуля. Дякую долі, що з самого початку вирішив взяти акцент на комп’ютеризацію діяльності нашого регіонального центру. Вийшло так, що ідеї наших «айтішників» згодом задавали тон у всеукраїнському зовнішньому оцінюванні. Фактично у кожному напрямі, як не на рік, то на більше, ми ставали каталізаторами процесів. Це не було соцзмагання, так зійшлися зорі, така у нас була команда. Ідея реєстрації і на пробне, і на «бойове» ЗНО через інтернет, її реалізація мають франківську прописку. Це винятково наш задум, нам ніхто не вірив, а ми довели, що все віртуальне реальне. Не забудьте, що описую події десятирічної давності, коли не всі знали, де ставити печатку на електронний лист.

Перша інтернет-реєстрація на пробне тестування та перші реєстрації на основне ЗНО робилися з Івано-Франківська. А чого варта ідея обліку та нарахування зарплати залученим працівникам?! Задум отримувати оцінки за пробне ЗНО, як і багато інших, є прикарпатським. Як колишній математик розумію, що оцінка за пробне ЗНО і оцінка за основне не корелюються. Тут суть в іншому. Доти учень міг себе порівняти у своїй Зачепилівці лише із 30 однокласниками. Наш же підхід дає можливість порівняти себе бодай із сотнею тисяч учасників пробного тестування з усієї України. Це не є прогноз оцінки на «бойове» тестування, але це класний індикатор твоєї готовності на цьому етапі.

У нас була реалізована ідея комп’ютерного тестування в онлайні в широкому масштабі. Провели низку моніторингів за участі трьох-п’яти, а то й десяти тисяч учасників з різних областей і різних предметів. Зробили унікальний експеримент – у співпраці з різними регіональними центрами промоніторили 52 тисячі осіб одночасно, і цим довели, що комп’ютерному тестуванню, якщо до нього поставитися належно, бути, і воно дуже потрібне та корисне. Нам треба бути готовими дати людині інформацію про її знання якнайчастіше. Паперове тестування – дуже дороге задоволення, та ще й затратне в часі. Комп’ютерне вимірювання знань забирає 40 хвилин, а через 5 хвилин машина видає результат у масштабах усієї країни. Більше того, ми були готові проводити такі комп’ютерні тестування щодня по два-три рази в режимі контрольних чи індикаторних робіт з різних предметів. Причому, наголошую ще раз, у нашому розпорядженні були авторські програмні засоби і методика дуже точного прогнозування результату. При цьому творчо використовували результати тестувань різних років. З огляду на те, що масовий рівень знань тотально не змінюється, це було дуже точне прогнозування готовності дитини до ЗНО. Ми були спроможні проводити такі комп’ютерні тестування, навіть за місяць до «бойової» сесії, аби кожен міг реально себе оцінити на тлі ровесників.

– Значна частина наших ініціатив зупинилася у своєму розвитку. Чому так сталося? Не хочу аналізувати усіх причин. Але думаю, що коли під час одного обшуку в обшукуваного у сейфі знайшли аж дві звичайнісінькі порцелянові чашки, а через півроку в того, хто організовував ці обшуки, знайшли дві розкішні вілли за кордоном, то фактично ми маємо справу з діагнозом усього способу існування українського політичного механізму. Приїжджають на «Мерседесі» і питають, звідки в тебе «Запорожець».

Івано-Франківський регіональний центр оцінювання якості освіти ще задовго до 2015 року був моделлю держави у смартфоні, за нас працювали комп’ютери. Зрештою, так уже можна було говорити про всю систему зовнішнього оцінювання. Шукати блохи у гриві лева – дуже невдячна робота. Безумовно, в результаті цього всього у нас відбили охоту творити. Сьогодні живемо на запасах інтелектуального жиру, закладеного до 2015 року. Тоді я дуже чітко зрозумів, чому американські гаражі породжують джобсів і ґейтсів, а українські – повій і пияків. Єдине, за чим шкодую, що свого часу не оформили авторські свідоцтва на всі ті речі, які робили вперше. Але не шкодую, що це стало надбанням фактично всієї системи зовнішнього незалежного оцінювання.

– У далекому 1988 році, коли я вже з головою поринув у тодішні процеси, мама, здогадуючись, чим займаюся, сказала: «Сину, у тебе двоє дітей, думай, бо ті, проти кого ви виступаєте зараз, вас через 30 років дістануть». Аж тепер починаю схилятися до маминої думки, тому що все, про що ми тоді думали, мріяли, сьогодні успішно починає згасати. І це заслуга не лише нинішньої влади. Я далекий від романтизму, знаю, на котрих вербах ростуть золоті грушки і котрою палицею їх можна щипати. Дякую долі, батькам, співробітникам, рідному Івано-Франківському регіональному центру якості освіти і колегам із системи ЗНО, умію бачити ціль, розставляти віхи на шляху її досягнення і не вмію чи не хочу бачити перепон на цьому шляху. Тільки так творяться держави і державні справи. З усіх болів, які відчуваю нині, виокремлю один, процитувавши сам себе: «Будуємо школу для чорноробів!». Якою буде держава, котру ці чорнороби колись та збудують?! Це не песимізм, це оптимізм сивого чоловіка, котрий любить людей, свою країну і хоче, аби вони нарешті збулися у цьому непростому світі.