Видається, що для нас уже звичною стала негативна тенденція, коли одне за одним «вмирають» періодичні друковані видання, залишаючись лише в історії прикарпатської і загалом вітчизняної преси та в пам’яті їхніх постійних читачів – як безповоротні втрати для українського інформаційного і культурно-духовного простору. Причому ця тенденція виразно проявилася ще за кілька років до нинішньої великої війни в Україні, а в час збройного, політичного й економічного протистояння нашої держави масованому вторгненню московитів ще більше загострилась.
Але чи можна списувати на війну як на ще вагоміший аргумент для виправдання плачевного стану вітчизняних друкованих ЗМІ фактичну байдужість до їхньої долі з боку владних структур? Запитання риторичне. Адже сучасна війна має гібридний характер й одна з її невіддільних складових – інформаційна, значення якої важко переоцінити у XXI ст.
Тому так втішила поява 40-го числа «Краєзнавця Прикарпаття», який уперше прийшов до читачів у 2003 році. Тим паче, що йдеться про видання журнального типу, яких в Україні виходить катастрофічно мало – можна перелічити на пальцях однієї руки. Власне, видання було зареєстроване наприкінці 2001-го як регіональний науково-методичний альманах, але це таки журнал за змістом і стилем викладу матеріалів, верстанням, оформленням, періодичністю виходу (раз на півріччя). А якщо сказати коротше – за читацьким «відчуттям»: тематика публікацій не вузьконаукова, а цікава і для широкого загалу, їхня мова доступна, жвава, без якогось нальоту академізму.
Ювілейний номер «Краєзнавця Прикарпаття» представили в ОУНБ ім. І. Франка. А у ключі презентації розгорнули на тематичній виставці «Мій край – моя історія жива» експозицію всіх випущених упродовж двох десятиліть номерів журналу, підготовлену працівницями головної книгозбірні області.
Головний редактор журналу – директор Івано-Франківського обласного державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді (ОДЦТКУМ) та голова обласної організації Національної спілки краєзнавців України, доктор філософії Михайло Косило нагадав основні віхи 20-річного шляху видання, призначеного, як можна виснувати вже з його назви, передовсім для краєзнавців та істориків, але насправді публікації журналу становлять інтерес для всіх, кому небайдужа історія рідного краю в загальноукраїнському контексті і хто її знання розглядає та сприймає як невід’ємну компоненту автентичності й духовності українців. Ось чому й визріла понад два десятиліття тому серед краєзнавців ідея створити свій друкований орган, який допоміг би розвивати краєзнавчий рух на Прикарпатті, популяризував їхні напрацювання й здобутки. Й увесь 2002 р. директор ОДЦТКУМ Михайло Косило разом з головою ОО тодішньої Всеукраїнської спілки краєзнавців Богданом Гаврилівим втілювали в життя ідею з підготовки першого числа журналу. Його редколегію очолив академік Володимир Грабовецький. А попрацювати над художнім оформленням видання запросили знаного художника-графіка Ярему Оленюка.
А про те, як нині важливо утверджувати в нашому народі (а в свідомості частини населення на сході й півдні держави навіть ще тільки відроджувати) історичну пам’ять українського народу, й казати годі. Цю місію сповна виконує і свіжий випуск «Краєзнавця Прикарпаття», датований липнем-груднем 2022 р., який через певні фінансові проблеми воєнного часу припізнився з приходом до своїх шанувальників, але на радість їм урешті побачив світ. У новому номері – низка матеріалів патріотичної й військової тематики. Скажімо, письменник Василь Бабій розповідає на сторінках журналу про уродженця свого рідного села Серафинців на Городенківщині Левка Бачинського (1872 – 1930) – віцепрезидента ЗУНР, очільника урядової делегації, яка в січні 1919 р. виїжджала до Києва для підписання Акта Злуки УНР і ЗУНР. Автор публікації виокремлює його приятелювання з письменником Василем Стефаником, котрий теж входив до тієї урядової делегації, описує станіславівський період життя Л. Бачинського, могила якого – в Меморіальному сквері міста.
З розповіді Ігоря Андруняка дізнаємося про Івана Яремича – уродженця с. Майдана Станіславівського повіту, котрий був командиром куреня Українських Січових Стрільців, відтак – «Залізної сотні» Української Галицької Армії, членом Української Військової Організації та Організації Українських Націоналістів, старшиною дивізії «Галичина», а 1945 р. вже як старшина Української Повстанської Армії загинув у криївці у присілку Битківчик у бою зі спецзагоном НКВД.
Ірина Колосюк, учителька за фахом, у статті з промовистою назвою «Бо ми одної крові» пише про свого діда по матері Івана Бучка із с. Слободи Болехівської, засудженого у квітні 1951-го – після того, як органи МДБ виявили його участь у 1943 – 1945 рр. в сотні УПА «Різуна» в Чорному лісі, – на 10 років виправно-трудових робіт, і звільненого з ув’язнення 1956-го. У дослідженні Івана Драбчука «Сотенний «Чорнобривий» на чолі сотні «Трембіта» йдеться про вояка, псевдо якого в історичній літературі повстанської тематики часто зустрічається у зв’язку з формуванням вишкільної сотні «Трембіта» Української Народної Самооборони, створення якої, як відомо, передувало формуванню УПА, проте його ім’я і прізвище, на жаль, і досі не ідентифіковано.
Валерій Ковтун інформує про заходи до 80-річчя УПА, проведені в Музеї коломийської книги, відкритому в Коломийському педагогічному коледжі, а серед них – представлення з його фондів видань лавреата Національної премії України ім. Т. Шевченка Михайла Андрусяка (зокрема його трилогії-епопеї «Брати грому», «Брати вогню» і «Брати просторів») та інших авторів, у яких відображено героїзм учасників визвольної боротьби.
Надав журнал свої сторінки і для розповіді за результатами дослідження, здійсненого юними краєзнавцями із с. Іваниківка на Богородчанщині Діаною Дзундзою, Марією Зорій, Галиною Козак, Ярославом Доцяком, Оксаною Ткачук під керівництвом учительки історії Любові Щербій про подвижника національно-духовного відродження України Василя Гука, який колись тут учителював. В. Гук ще 17-літнім прилучився до підпільної діяльності в ОУН–УПА. З ім’ям цього педагога пов’язано зародження в їхній школі традицій глибокого вивчення біології як науки, а також туристичної діяльності учнів. Учитель проводив серед іваниківської молоді велику просвітницьку роботу в патріотичному дусі, яку 1973 р., коли в Україні прокотилася хвиля репресій проти інтелігенції, тоталітарна влада потрактувала як «антирадянську пропаганду», й за це В. Гука засудили, а після відбування покарання заборонили йому надалі вчителювати у школі. Вміщено також віршовану присвяту Оксани Драганчук своєму колишньому наставнику.
Про зміст статті Олега Малярчука, Олега Відливаного та Богдана Яневича «Меморіальний музей національно-визвольного руху «Калуська в’язниця» – важлива складова у вивченні військової історії України» свідчить уже сама її назва. А про історію становлення й розвитку в цьому регіоні Прикарпаття наприкінці XIX – на початку XX ст. інституту адвокатури довідуємося з публікації Івана Тиміва. Українські правники захищали права місцевих селян, засновували українські партії, громадські та економічні установи. Також привертають увагу читачів стаття Олега Гуцуляка з назвою, що інтригує, – «Галицькі Темирівці та ірландська Темра: кельтські паралелі до сакральної географії Прикарпаття», дослідження Світлани Флис та Володимира Шпільчака «Залізничний вокзал у Татарові» і «Санаторій європейського рівня у Ворохті. Лікувальний заклад доктора Міхаліка» – про історію споруджених за Австро-Угорщини будівлі вокзалу, яка тепер є пам’яткою архітектури обласного значення, та санаторію «Гірське повітря», де нині розміщено людей, котрі через російсько-українську війну змушені були покинути рідні домівки.
У серпні 2023-го сповнюється 20 років створеному у ПНУ ім. В. Стефаника Інститутові туризму та менеджменту, який готує для регіону й країни спеціалістів високої кваліфікації в галузі туризму. «Творча діяльність професора Івана Калуцького з проєкцією на сьогодення» – так називається стаття Лесі Ковальської про вченого, з котрим пов’язаний перший період становлення спеціальності туризму в цьому виші й наукові інтереси котрого стосуються насамперед раціонального використання природних ресурсів західноукраїнських областей у туризмі й лісовому господарстві. Зацікавить читачів «Краєзнавця Прикарпаття» також стаття Богдана Волошинського «Орест Кузьма, есперантист з Коломиї», приурочена до 130-річчя від дня народження та 100-річчя виходу у світ його підручника мовою есперанто. Серед авторів ювілейного числа журналу – і директорка ОУНБ ім. І. Франка Людмила Бабій, головний редактор підготовленого й виданого разом з її колегами по праці Оксаною Шаран, Марією Гривнак та Іриною Пороговською науково-популярного видання «…І серцем, й словом свічу на землі», присвяченого плідній творчій співпраці їхньої книгозбірні з відомим українським письменником, заступником голови НСПУ, громадсько-культурним діячем Ярославом Ткачівським.
Своє дослідження «Роздуми Емілії Бережницької про смисл буття» Володимир Сабадуха та Василь Глаголюк визначили як «спробу розібратися у суті творчості» знаної коломийської художниці, авторки пейзажів, портретів, ікон, філософських композицій, котра в рамках акції «Пізнаймо себе» мала численні персональні виставки по всій Україні. Під рубрикою «Ювілеї» надруковано статтю Марії Вінтоняк (Іванчук) до 130-річчя гуцульського різьбяра Юрія Корпанюка.
Як бачимо, тематичний діапазон «Краєзнавця Прикарпаття» широкий і розмаїтий. Тож учасники презентації його 40-го числа висловлювали сподівання на незабарний вихід у світ і наступного номера журналу – за перше півріччя 2023 р., на що М. Косило відповів: над 41-м уже працюють і шукають кошти на його випуск.
