Телевізійний чотирисерійний потужний фільм «МАМА» режисера Тараса Ткаченка про нинішню епоху і два світи України та про велику материнську душу, яка живе в тих світах, уже можна дивитися в ютубі.
Режисера Тараса Ткаченка знаю ще зі студентських літ. Навчався в майстерні Бориса Савченка. Дебютував дипломною роботою «Трагічне кохання для зрадливої Нуськи». Вже тоді заявив себе як молодий режисер, який уміє розказувати кінообразами. А далі були й інші, відомі вам фільми, зокрема «Право на Надію» – про кохання з різницею у віці (жінка набагато старша) – і режисер підніс те чуття у право на життя. А потім «Гніздо горлиці» – драма нашого часу – заробітчанство і родина в Україні.
Т. Ткаченко завжди переконливий у ідеї, яку несе. Вміє режисер оповідати про стосунки через дуже вміло окреслені характери героїв. Його «Оркестровка героїв» – звучна, без фальшу! А ось недавно – «Чорний ворон» – один із найбільш патріотичних його фільмів, бо говорить про самоідентифікацію українця крізь призму історії і призму свого «Я». Все, що можна було вкласти в кінематографічну форму за романом (адже не все епічне – кінематографічне!), – режисер виткав, вималював, кіно-поетично закарбував.
Далі були документальна епопея «Луганський форпост» – про оборону Луганського аеропорту, документальний фільм «Кобзар. Історія однієї книги…», а також «Володимир Івасюк: життя моє обірвана струна» (Т. Ткаченко – автор сценарію), «Іван Миколайчук: книга життя» (співрежисер)», «Степан Бандера. Ціна свободи» та інші. І цей жанр – документальний – гідний у режисерському виконанні Т. Ткаченка високої оцінки!
І ось – фільм «Мама». Він виходить за межі часто поспішного (у виробництві) телевізійного серіалу. Це добротне кіно. Промовиста лаконічна назва, яку ще й озвучує голос за кадром (що не часто буває у фільмах оригінальних, не перекладених з іншої мови): він зачіпає, проникає в душу й там залишається, резонує проекцією в серці кожного глядача, бо тут архетип Великої Матері, яка народжує, ростить, відпускає, і чекає – у часі нашому… Вона здатна на подвиг, за який не дають нагород, і чинить його – просто, аби «бути ближче до сина». Там немає «чужих» і «своїх» дітей. Усіх їх поєднує образ величної Матері…
Кінострічка поглинає всього тебе і не відпускає до кінця. Режисер уміє створювати саспенс (наростаючу напругу сприйняття). А це неабияка характеристика сучасного митця.
Фільм – ода Матері, Батьківщині, людяності, що понад усе, любові до ближнього... Режисер, окрім професійних знань, – носій масштабного мислення, осмислення матеріалу, світосприйняття… Тільки тоді він – справжній диригент кінематографічного дійства, яке не залишає байдужим глядача і може створити шедевр.
Фільм має душу. Це живий організм часу, світоглядного бачення, зрештою, розуміння людських страдницьких доль, організм, який уже живе й житиме…
Тут є речі, які сприймаються як відкриття для кожного, хто безпосередньо не зіштовхувався з подібним. Тут те, що несе війна: жертви життів, соціуму, розбрату. Дуже промовисті діалоги, дуже коректний тон непростої подачі матеріалу. Вражає кульмінація та болісна розв’язка, але не безнадійна, бо синові (вже не чужому), – мама відчиняє двері… Тут сльози самі скапують, подекуди хочеться кричати й зупиняти…
Серед творців кінороботи варто відзначити зокрема автора ідеї Валентину Руденко (в основу фільму лягли реальні події) й загалом усю сценарну групу у складі її самої, а також Тараса Ткаченка, Миколу Рибалка, оператора-постановника Дмитра Кіптілого, художника-постановника Шевкета Сейдаметова. Фільм створено на студії «Основа-фільм» за підтримки продюсерської групи телеканалу СТБ й частково – Міністерства культури та інформаційної політики.
Хочу звернути увагу на органічну гру акторів: чудової Олесі Жураківської (мама), Костянтина Корецького (Бодя), Михайла Кришталя (Санич), Тамари Антропової (Люся), Максима Боряка (Олежика) та Миколи Боклана, Олександра Божка, Дарії Матвєєвої й усіх інших.
Переповідати фільм не варто. Там дуже багато показано поза кадром. Треба дивитися й осмислювати. Автори підвели до цього глядача. Діалоги прочитуються поміж рядками. Це – мистецтво.
Дивіться – не пошкодуєте. Це, повторюю, гідна кінематографічна робота!
