Відомий у часи СРСР шістдесятницький рух був таким потужним політично-культурним явищем, що навіть коли вже затихав під впливом агресивних обставин, ще за інерцією викресав у молодого покоління 60–70-х рр. ХХ ст. згустки життєвої енергії для утвердження новацій у суспільстві та творчості. Правда, не всуціль, а на окремих, сказати б, островах підрадянського простору. До такого постшістдесятницького феномену належить поява і блискуча діяльність двох модерних музичних груп: вокально-інструментальних ансамблів (ВІА) – української «Смерічки» на Буковині (Чернівці, 1966 р.) та молдовського «Норок» («Щастя»), Кишинів (1967 р.). А учасником останнього як інструменталіст та ритм-гітарист був уродженець села Боднарова на Калущині Дмитро КУЦЕЛА, високопрофесійний музикант.
Стимулом творити нову стилістику мелодики і для «Смерічки», і для «Норока» був, звісно, неймовірний «Бітлз» («Beatles»). Його надсучасні ритми, оригінальне звучання пісень зачаровували, захоплювали в музичний полон молоде покоління різних національностей. Саме тоді в епіцентрі впливу новітніх музичних тенденцій опинився Дмитро Куцела, вже професійний музикант.
Народився він 30 листопада 1934 року в селі Боднарові Станіславівського повіту (тепер Калуського району) в селянській родині, яка понад усе цінувала свою хліборобську честь, християнські, вітцівські традиції та працелюбство.
Батьки Дмитра, свідомі свого селянського статусу міцних господарів та глибоко шануючи книжку, запросили бути їхньому синові хрещеним батьком Михайла Дяченка, 24-річного поета, на той час директора боднарівської молочарні, молодшого брата інженера-лісівника Миколи Дяченка, керівника Станіславівської філії «Львівського господаря», випускника Подєбрадської сільськогосподарської академії (під Прагою).
Якимось дивним чином від одного таланту – українського поета Михайла Дяченка («Марка Боєслава») засвітився інший – талант музиканта.
Як згадують односельці, Дмитро, ще зовсім малий, прожогом біг на берег Лукви, в лози, вишукуючи там відповідний «матеріал» для виготовлення власноруч – з вербової чи бузинової гілок – сопілки, на якій він «музикував» до самозабуття лише йому відомі нехитрі мелодії. Пізніше, уже школяриком, відтворював на саморобній сопілці народні пісні, почуті на сільському весіллі чи на різних празниках, уподобані танцювальні мотиви.
На імпровізованих «концертах», а вони відбувалися мало не щодня на вигоні-пасовищі, слухачів не бракувало. Пастушки, ровесники, старші і молодші хлопчики всідалися на траві у велике коло, а посередині вмощувався Дмитрусь – і відразу озивалась в його руках сопілка: то безоглядно весело, то ніжно тужливо...
Після успішного закінчення Боднарівської семирічки повоєнної напівголодної пори про середню школу годі було думати. Йшлося про здобуття Дмитром професії в технікумі чи училищі. Сушити голову над вибором не довелося: присуд родини, школи, односельців, «спеців» гурту весільних музик був одностайним: має вивчитися на музиканта.
Найближчим містом, де готували вчителів-музикантів початкових класів, була Коломия. Вступні випробування Дмитро витримав гідно і його зарахували, як тоді казали, студентом педучилища. Великою втіхою й полегшенням для родини стало й те, що син отримуватиме стипендію. Та засмучувало одне: Дмитрові призначили вчитися за класом домбри. А про такий музичний інструмент у селі нічогісінько не знали.
Зачеплена гостро амбітність родичів – бачити сина не скрипалем, а домбристом – якось опосередковано передалася і Дмитрові. Маючи за приклад батьків, заповзятливих до селянської праці, він взявся до навчання, поставивши за мету опанувати, крім домбри, «поза планом», й інші музичні спеціалізації. І результати важкої праці не забарилися. Дмитро-випускник став не лише чудовим домбристом, а й з власної ініціативи освоїв гру на фортепіано, скрипці і – останнє захоплення в училищі – гітарі, яка згодом стала неждано-негадано першою і єдиною «пасією» його творчого життя.
Солдатську службу проходив Дмитро у Білорусі, тут зустрів і свою долю – доньку професійного військовослужбовця Марію. Одружилися, у них народився син Олександр. До Молдови молода сім’я поїхала на запрошення батька Марії, якого перевели туди служити. Саме в Кишиневі розпочався творчий шлях Дмитра. Це був час пошуків себе у мистецтві музики, злету в професії, відчутного пресингу з боку влади та несподівано болісних ударів долі.
Після тихої милої Коломиї чужомовний для музиканта Кишинів видався надто метушливим, гучним, надміру динамічним, із своєрідним побутом, що будили водночас його цікавість і мимовільний спротив. Імпонувало ж вирування музичної стихії. Подивовано зауважував немалу кількість молдовських ВІА попри те, що одні моментально утворювалися, інші так само швидко безслідно щезали. Стабільно популярних ансамблів високого професійного кшталту були одиниці. До своїх мелодій вони намагалися вкраплювати «бітлівські» нотки, вносити певні нюанси «модного» звучання, словом, наблизитися до європейського нового стилю музики, яку адекватно, з підвищеною експресією, розкутою енергією сприймало молоде покоління. До такого музичного новаційного гурту належав «Норок». Пізніше він став молдовською культовою групою з власним оригінальним музичним почерком. З ним мали за честь «знатися» європейські імпресаріо. Гурт з’явився на світ усередині 60-х років минулого століття. Авторство ідеї створення ансамблю належала молодому композиторові Міхаю Долгану. «Хрещеним» батьком ВІА став О. Федіко, котрий назвав його «Норок».
Та «щастя» було мінливим: у 1966 р. Рада з питань мистецтв тодішньої Молдавської Республіки заборонила виступи ансамблю, та й саме існування його опинилося під загрозою. «Музикознавець» з Ради, якийсь Прянішніков, вкрай різко виступив проти затвердження концертної програми, «аргументуючи» тим, що музика групи є «прозахідної» орієнтації та спрямована на «сексуальну» пропаганду. Згодом під тиском громадськості кишинівські ідеологічні бонзи дозволили ансамблеві відновити програму. Уже після другого прослухування «Норок» було «легалізовано» з притулком у Кишинівській державній філармонії. А в березні 1967 р. тут відбувся дебютний концерт ВІА «Норок». Емоції зашкалювали однаково і в публіки залу, і в артистів сцени.
Склад «Норока» – вокалістів, музикантів – «цементувався» з обдарованих особистостей, але не був непорушний. Незмінним його художнім керівником на всіх етапах існування залишався М. Долган, аранжувальник, композитор. Він і замислив «Норок» як вияв нових музичних тенденцій у молодіжному світі, маючи за взірець ансамбль «ліверпульської четвірки», але зі своїми національними рисами, закоріненими в молдовське підгрунтя. Підтвердженням цього є слова самого Міхая в його книжці «Таємниця мого життя» (молдовською мовою): «Я прагнув створити молдавський «Бітлз»…».
У час найвищого розвою ансамблю, 1969 року, до складу «Норока» зараховують Дмитра Куцелу. Відтоді 35-літній гітарист-віртуоз разом з колегами-музикантами самовіддано підтримує ауру престижності ансамблю. Прагне досконалості у виступах на сцені, неухильно сповідує кодекс честі. Ці пріоритетні моральні та професійні чинники й привели його до уславленого колективу, з яким йому судилося зазнати висоти творчого злету, запаморочливого успіху й не менш гучного розгрому.
Фірма «Мелодія» 1969 р. (уже з участю в ансамблі Д. Куцели) випускає мільйон платівок «Норока» із піснями «Про що плачуть гітари», «Дор-доруле», «Артист співає», «Діти сонця». Через рік на запрошення чехословацького оргкомітету ансамбль бере участь у міжнародному фестивалі «Братиславська ліра». Попри значну кількість європейських титулованих гуртів та гостру змагальність «Норок» виборов престижний «Приз глядацьких симпатій» за пісню «Навіщо». Братиславські виступи й нагороди закріпили впевненість у собі джаз-групи. Вона отримала також запрошення на гастролі в кілька європейських країн і до Південної Америки.
Тим часом Д. Куцела разом із гуртом готується до поїздки в Україну, мріючи виступити на івано-франківській сцені, зустрітися з рідними й земляками. Тим паче, що в репертуарі «Норока» був український мелос: понад десять народних пісень, «спрезентованих» ансамблю з легкої руки Дмитра. З дивовижними ентузіазмом та піднесеністю на всіх концертах сприймали українську «На вулиці скрипка грає», з безкінечними її повторами «на біс». Пізньої весни 1970 р. «Норок» вирушає в концертний тур Україною. Спочатку південно-західними теренами: Одеса – Вінниця – Чернівці – Хмельницький – Тернопіль. Перші концерти і перші бурхливі захоплення української молоді програмою та бездоганним виконанням сучасної музики гуртом інструменталістів, своєрідною грою із якоюсь інтелігентною ноткою. «Правильна» українська влада на місцях сполошилася через тріумфальні виступи ансамблю. Почалося щось незрозуміло провокативне: для концертів надавали обмежені площею майданчики чи малі зали. А охочих потрапити на виступи молдовського гурту було в рази більше. Безбілетні гарячі голови вдавались до радикальних дій, що межували з хуліганством, самовільно розширюючи для себе додатковий простір. У Хмельницькому, наприклад, концерт запланували у літньому театрі на дві тисячі місць, обгородженому високим парканом. Щойно почалося дійство, як «безквиткова» публіка, десь до шести тисяч осіб, миттю «прорвала» огорожу і «щасливо» увірвалася на територію театру. А вина за бешкет впала не на чиновницькі голови, а чомусь на ансамбль.
Гастролі українськими містами принесли не лише ще більшу популярність «Нороку» поза Молдовою, а й великі неприємності та клопоти. Восени, коли артисти готувались до поїздки на гастролі до південноамериканського континенту, влада поцілила в саме серце «Норока». Молдовське міністерство культури заборонило діяльність ансамблю без права його учасникам працювати в Молдові. Нищівний удар завдав нестерпного болю всім, але й згуртував митців. Тоді ансамбль переїхав в Україну, працював у Черкаській філармонії як ансамбль «Про що співають гітари» з незмінними віртуозністю виконання і духом «Норока».
Але «конспіративне» найменування не врятувало ВІА. Розголос про велику популярність гурту докотився до Москви і тодішній міністр культури СРСР К. Фурцева своїм наказом розігнала, уже вдруге, музичний колектив. Навесні 1973 р. артисти з сумом попрощалися з ансамблем та один з одним. Розбрелися хто куди, більшість повернулася до Молдови.
Через рік, у травні 1974-го, влада Республіки «люб’язно» дозволила колишнім учасникам «Норока» створити нову формацію ансамблю з іншою назвою. Вимучені розгонами митці пішли на компроміс й організували невелику групу «Контемпоранул» («Сучасник»), під брендом якої виступали до середини 80-х років, та вже без Д. Куцели.
Важко переживши два розгроми «Норока», Дмитро Михайлович волів знайти «спокійнішу гавань». Пропозицій не бракувало – працював у кількох кишинівських оркестрах. Але «Норок» назавжди залишився провідною зіркою в його долі.
Ансамбль, випереджаючи свій час, міг би стати справжнім культурним надбанням Молдови. Та вийшовши за рамки канонів радянської естради, явно орієнтуючись на західні молодіжні музику та вокал, зазнав переслідувань і принижень. Окупаційна радянська влада не схвалювала новацій, бо «Норок» чинив у певних локальних межах духовний опір імперському тискові.
А ритм-гітарист «Норока» Дмитро Куцела помер 5 лютого 2010 року. Похований у рідному селі Боднарові. На його могилі – дещо незвичний пам’ятник: на надгробку височіє у мармурі стилізована гітара, мовби із «живими» струнами, які сонячної днини іскристо виблискують. Із небесної просині злітає вітерець, легко торкається струн, і ллється таємнича ніжна мелодія, даруючи маестро вічну дивно чарівну музику.
