Коли мені доводиться бувати в Музеї нафтопромислів Галичини, насамперед підходжу ближче до портрета, з якого лагідно всміхається Петро Федорович ШПАК. І цієї миті спливає на думку мелодія його улюбленої пісні «У райськім саду»: «Я любив вас усіх, Та найбільше любив Україну. Певно в цьому і є Та найтяжча провина моя».

Він насправді любив Україну і нею жив. Саме так можна висловитись, підсумовуючи пройдений життєвий і трудовий шлях визначного українського геолога, державного і наукового діяча, патріота, якому 17-го дня червня сповнилося б 90 літ від народження.

З босоногого дитинства в мальовничому селі Дашківці на Хмельниччині в багатодітній селянській родині Федора Васильовича та Євдокії Никифорівни найстаршому Петрові та його братам прищеплювали любов до рідного краю, до наполегливої праці, щоб досягнути якомога кращих результатів у ній.

Ніколи не здаватись і ні перед ким не горбитися, а жити, як батько, який воював у складі 1-го Українського фронту, був не раз поранений, дійшов до Берліна і живий повернувся до сім’ї, щоб продовжити себе у мирній праці; трудитись не покладаючи рук, як мати, батька котрої за затятість до роботи і добре хазяйнування на селі більшовики розкуркулили і заслали до Сибіру, – ці дороговкази виховали в хлопця господарську жилку, потяг до знань, високу відповідальність, намагання бути корисним для людей.

Хлопчик зростав дуже цікавим і допитливим до всього, кмітливим і надзвичайно спостережливим. Значні здібності до природничо-математичних дисциплін та бажання бути ближче до землі, до її надр спонукали юного Петра після закінчення школи вступити до Львівського політехнічного інституту на геолого-розвідувальний факультет.

Трудовий шлях молодого інженера-геолога з видобутку нафти і газу починався зі Східницького промислу № 5 на Львівщині. Невдовзі, як компетентного й сумлінного спеціаліста, його перевели на посаду старшого, відтак – головного геолога Битківського нафтопромислу № 7. Про Битків, його людей, зі слів Марії Михайлівни – дружини Петра Шпака, в них залишилися найкращі, найтепліші спогади. У Карпатській «Швейцарії» хотілося працювати, хотілося жити. Петро Федорович часто говорив, що в гірському краю він формувався добрим спеціалістом, збагачувався досвідом, ніколи не соромився запитати у звичайного, але досвідченого робітника, як розв’язатити ту чи іншу виробничу проблему.

Невтомну і плідну працю головного геолога помічали й вищі керівники галузі, й тогочасні управлінці області. Тому швидко змінювалися його виробничі майданчики: 1959-го він – головний геолог нафтопромислового управління «Долинанафта», невдовзі його призначають директором Надвірнянської контори розвідувального буріння (хоч від цієї посади відбивався, як мовлять, руками й ногами). Але боротись проти вищої управи було марно. Довелося три роки майже не бачитися з сім’єю, в якій зростали дві донечки-красуні. Відповідальність за людей, котрі працювали тоді у надто нелегких і часто небезпечних умовах, за дороговартісну техніку, за результат, якого треба було домагатися щодоби, – це все, крім позитиву для загальної справи, негативно відбивалося на здоров’ї. Це була найскладніша робота в житті молодого фахівця, тут гартувався характер, що сприяв досягненню поставленої виробничої мети. У трудовому колективі всі знали, що зі Шпаком, так би мовити, можна сміливо йти в розвідку.

Відданість дорученій справі привела Петра Шпака у 1965 році на посаду головного геолога об’єднання «Укрзахіднафтогаз». Тож, працюючи на різних нафтопромислових об’єктах Прикарпаття, постійно придумував нововведення в роботі, з чим ділився у статтях до журналу «Нафтогазова промисловість». Його ділові пропозиції отримували високу оцінку в керівництва і знаних фахівців, що давало поштовх для нових ініціатив та їх впровадження на практиці.

Пройшовши 12-річну виробничу школу, успішно засвоївши програму діяльності, переходячи з однієї посади на іншу, де кожна наступна була ширша за обсягом, складніша й відповідальніша, Петро Шпак доводив, що може досягати щоразу кращих показників у праці.

Тому досвідченому керівникові геологорозвідувальних робіт 1966 року запропонували очолити Головне управління з пошуків та розвідки нафтових і газових родовищ Міністерства геології УРСР. А вже за рік, тобто 1967-го, призначили міністром геології – на цьому посту працював до 1982 р. Стати міністром у 36-річному віці – не дарунок долі, а тяжка праця і велика відповідальність. Адже в 1970-х почала бурхливо розвиватись українська промисловість, яка вимагала забезпечення паливно-енергетичними ресурсами.

Виникла необхідність змін у технології, методичному й технічному переоснащенні всіх робіт. До цього було залучено понад 60 тисяч працівників галузі, що забезпечували проведення більше 70 відсотків робіт із геологорозвідування у республіці. Але ефективність їх усередині 60-х років XX ст. різко знизилася: фонд перспективних для того структур (до 3000 метрів углиб землі) майже вичерпався, 80 відсотків бюджетних коштів, які виділяли на геологію, йшли на пошуки родовищ нафти, газу і кам’яного вугілля. Та не все як тоді, так і нині вирішують гроші. Для поліпшення тодішнього вкрай важкого становища з тим були необхідні нові ідеї, на які очікували світила-управлінці від нового керівника Міністерства геології.

Молодий міністр усвідомив, що треба продовжувати особисте навчання, підвищувати кваліфікацію і суцільно модернізувати через комп’ютеризацію всю галузь. Учені, до яких звернувся по допомогу в розв’язанні назрілих проблем, створили нову наукову основу для умов формування промислових скупчень нафти і газу та їхніх пошуків на великих глибинах. Звичайно, довелося запозичити досвід світових нафтових компаній, що займалися глибоким бурінням. Водночас Петро Федорович цікавився перспективами вуглеводню морських шельфів. Тому з ініціативи міністра шляхом проведення геологорозвідувальних робіт у акваторіях Азовського та Чорного морів виявили понад 20 перспективних структур і відкрили газові родовища. Ця робота була дуже складною і небезпечною, але саме тоді згодився міністру здобутий досвід роботи у надзвичайних ситуаціях на бурових Прикарпаття.

За всіх складнощів діяльності Міністерства геології все ж головним для його чільника були життя і здоров’я працівників галузі, їхні умови праці, відпочинку, харчування, проживання, а разом з цим і економічна безпека загалом.

За час перебування Петра Федоровича на посаді міністра, а це 15 років, в Україні було знайдено і розвідано 110 нафтогазових родовищ – майже удвоє більше, ніж за попередні пів сотні літ. Видобуток газу 1975-го сягнув 68,3 мільярда кубометрів, чого, скажімо, було б цілком достатньо для теперішнього забезпечення України. У той період, крім нафтогазових родовищ, було розвідано вугленосні райони на Донбасі та залізорудні на Півдні, у Кривбасі, Приазов’ї, найбільші у світі поклади марганцю, берилію, титану, графіту, каоліну, відкрито підземні моря різноманітних мінеральних вод, у тому числі й на території рідної для міністра Хмельниччини.

1982-го, коли П. Шпаку сповнився 51, з ЦК КПРС запросили його на посаду першого заступника міністра геології СРСР, але він відмовився. Через деякий час запрошення повторили – пропонували вже посаду заступника міністра газової промисловості. І знову пан Петро відмовився, і підставою для цього було не лише його хворе серце, а й бажання жити і працювати в Україні. Тоді комуністичні можновладці Москви затаїли підозру на гордого українця, «впертого хохла», а один партійний чиновник ЦК навіть сказав, що від П. Шпака «тхне націоналістичним душком».

Того ж року Петра Федоровича звільнили з посади міністра геології за сфабриковані недоліки в галузі. Хоча пізніше проведені додаткові перевірки загалом щодо роботи міністерства не виявили жодних порушень і недоліків.

П. Шпак також відзначався непоступливістю намірам Москви щодо майданчиків для будівництва атомних електростанцій в республіці: може, і стоять вони нині в зовсім не придатних для цього місцях – зонах розломів земної кори, на інтенсивному карсті чи грязьовому вулкані, як Кримська АС. Але все-таки він тоді всіляко опирався бездумним бажанням московських правителів перетворити Україну на ядерно-енергетичний полігон. Тому, образно кажучи, і знесли його з кадрової шахівниці.

«Та світ не без добрих і мудрих людей», – згадує дружина Марія Михайлівна.

Борис Патон – президент Національної академії наук України, знаючи Петра Федоровича як чудового спеціаліста-виробничника, лауреата Державної премії в галузі науки і техніки (1977 р.), досвідченого вченого, запропонував йому роботу в Інституті геологічних наук академії. Спочатку ексміністр працював завідувачем лабораторії, потім відав відділом нафтогазоносних провінцій. 1992 року вченому присвоєно звання професора й обрано директором цього ж інституту. Чільник наукової установи спрямовував свою діяльність на вирішення низки проблемних питань, особливо з нарощування вуглеводних ресурсів, запасів та їх промислового освоєння, що було дуже важливо для молодої Української держави.

В інституті геології Петро Шпак працював із великою любов’ю й натхненням, творчо і продуктивно. В його науковому доробку – 230 праць, з них 12 монографій. За результатами інститутської діяльності 1989 року йому присудили премію ім. В. Вернадського, 1990-го обрали членом-кореспондентом АН України.

1993 року авторитетний колектив учених і практиків інституту під орудою свого креативного керівника розробив національну програму «Нафта і газ України до 2010 року», в якій було покроково розписано план освоєння вуглеводних ресурсів на морських шельфах України. Однак 21 квітня 2002 року ослаблене серце Петра Федоровича Шпака перестало битися. Йому не судилося побачити втілення цих планів у життя. Хоча науково він довів, що в країні є все для того, щоб досягти енергетичної незалежності.

Нині, на 90-ту річницю видатного геолога, вченого, міністра, громадського діяча, заглиблюючись у спогади відомих в Україні людей, а серед них – політики, вчені, фахівці геологічної галузі – доцільно сказати: «Петро Федорович Шпак працював не для слави, а для людей». Він своєю працелюбністю, невтомною енергією, аналітичним розумом і великим бажанням бути корисним Вітчизні та її народові залишив яскравий слід в історії геологорозвідувальної науки і практики України.

Для збереження і вшанування світлої пам’яті про видатного українця Петра Шпака на фасаді навчально-курсового комбінату НГВУ «Надвірнанафтогаз» кілька років тому встановлено анотаційну дошку.

За словами теперішнього директора бізнес-підрозділу «Захід» ПАТ «Укрнафта» Олега Мальчика, Петро Шпак здійснив значний внесок у розвиток нафтогазової промисловості Галичини й України. Він був великим патріотом, вмілим організатором, справжнім професіоналом. І сьогодні залишається для нас взірцем для наслідування.