19 лютого відзначає своє 90-річчя Дмитро Кудин – кандидат технічних наук, доцент Івано-Франківського державного технічного університету нафти і газу, доцент кафедри туризму «Галицької Академії»…
Та він не менше відомий і любителям мандрівок – людям старших поколінь. Багато років Дмитро Прокопович очолював туристський клуб «Альтаїр» тодішнього інституту нафти і газу. Д. Кудин організовував і сам брав участь у категорійних походах гірськими масивами колишнього СРСР. Де тільки не побував – на Гірському Алтаї, Західному Тянь-Шані, Забайкаллі, Східних Саянах, Західному Кавказі, Таймирі, Верхоянському хребті, в Якутії… Здійснював разом з колегами-туристами сплави Єнісеєм, Іркутом, Катунню, як, звісна річ, і річками нашого краю – Черемошем, Прутом. Адже Карпати, до яких з Івано-Франківська, як то кажуть, рукою подати, завжди манили Кудина своїми смерековими лісами і буйнотрав'ям полонин, бескеттями скель і плесами таємничих озер. Десять років тому на честь свого 80-річного ювілею він ще піднявся з друзями на вершину Говерли, де доти бував десятки разів в усі пори року.
Нині вік уже бере своє, тож Дмитро Прокопович, який проживає в мікрорайоні заводу «Позитрон», вимушено обмежив свій туристський запал сходженнями на близькі до нього Вовчинецькі гори. Він каже, що своєму плідному довголіттю завдячує здоровим способом життя, спортивним гартом. У молоді роки Кудин виконав норматив на присвоєння першого розряду з важкої атлетики, має розряди і з легкої атлетики, гімнастики, плавання, лижного спорту, довгий час грав у великий теніс.
– А особливо – на все життя – я полюбив біг. Бігав регулярно як у долинах, так і стежками на пагорби, в дощ і навіть у заметіль, – розповідає Дмитро Прокопович. – Що ж до піших походів, то вони, певна річ, теж відчутно зміцнили мій організм. Це моє захоплення бере свій відлік з далекого вже 1953 року. Я кандидат у майстри спорту з туризму, інструктор з пішого й гірського туризму, займався також водним і лижним туризмом.
Як голова клубу «Альтаїр» Д. Кудин готував команди для участі в туристських змаганнях різного рівня і сам він – суддя І категорії. Дмитро Прокопович активно долучався до громадської роботи в обласній федерації спортивного туризму. Він свого часу входив до Ради старійшин Федерації спортивного туризму України, і у федерації не забули про Д. Кудина – до 85-річчя нагородили його знаком «Видатний мандрівник України». Дмитро Прокопович дотепер є членом обласної Ради старійшин – ветеранів спортивного туризму.
Господь благословив його міцним здоров'ям, довгим віком, сповненим невтомної праці, непогамовної жаги до пізнання невідомого, яка була притаманна йому ще зі шкільних літ, погідною старістю. Це – мовби компенсація Дмитру Прокоповичу за те, чого недоотримав у дитинстві, що минуло в селі Сугаківка, розташованому на високих кручах над Славутичем, з яких як на долоні видно труби металургійних заводів великого міста – нинішнього Дніпра. Невдовзі після початку німецько-радянської війни його сім’я мусила звільнити хату для окупантів і поселитися в нашвидкоруч викопаній землянці, яку накрили жердинами, гілками, зверху присипали землею. Закінчивши початкову школу в Сугаківці, Дмитрик із 5-го класу ходив до шкіл сусідніх сіл. Щоднини – чи то осіння сльота, чи мороз, сніговиця – долав пішки відстань 4 або і 5 кілометрів туди й назад… Склавши наприкінці весни екзамени за 8 клас, хлопчина відпрацював сезон у «топографічному загоні», який мав скласти карти придніпровських плавнів на предмет границь затоплення територій при можливому під час повеней піднятті рівня води на Запорізькому водосховищі. Ходив босим і прорубував у заростях просіки для встановлення лінійки, тягнув 50-метрову рулетку між кущами, де ховалися змії, яких, звісно, остерігався.
Наступного літа трудився в колгоспній ланці, яка ловила рибу неводом. Невід возили на великому восьмивесельному човні, який називали «дубом»: був настільки важким, що навіть коли рибалки бралися за всі весла, то рухався він повільно, особливо проти течії. «До двадцяти років я не підозрював, що є люди, в яких долоні не вкриті твердими мозолями», – таку парадоксальну фразу почув я від Дмитра Прокоповича, який оповідав про себе пройдений земний шлях.
Так, життя Дмитра Кудина – сюжет не просто для повісті, а для роману. Закінчив військове училище і служив у Забайкальському військовому окрузі на кордоні з Китаєм. Згодом став студентом Дніпропетровського металургійного інституту, навчався в аспірантурі, захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата технічних наук. Кудин розробляв і вдосконалював технологію прокатки тонкого (автомобільного) листа. У 1983 році його запросили на роботу до тодішнього Івано-Франківського інституту нафти і газу…
Колишні колеги по праці, ветерани туризму Прикарпаття, які збираються на свої засідання з Вашою, Дмитре Прокоповичу, участю в обласному Центрі туризму і краєзнавства учнівської молоді, віншують Вас із 90-літнім ювілеєм і зичать здоров'я, щоденної погідності духу і щоб ніколи не вичерпувалася Ваша жага до пізнання незвіданого!
