Спершу восени 1918-го, коли розпадався фронт Першої світової, галичани й не думали про створення своєї держави, яка ввійшла в історію як Західно-Українська народна республіка (ЗУНР). Так, 18 жовтня названого року у Львові створили Українську національну раду (УНРаду), яку очолив майбутній президент ЗУНР Євген Петрушевич. Вона мала стати тимчасовим парламентом (конституантою) створеної на українських історично етнічних землях Австро-Угорщини Української держави, яку й проголосили через місяць.

Але, нагадаємо, зробили це не просто так, а на основі так званого цісарського маніфесту – указу цісаря щойно згадуваної монархії Карла І від 16 жовтня того самого 1918 р., який наказував створювати такі структури й передавати їм владу. А далі той документ передбачав для них лише автономію. Та хоч як, а саме з нього розпочався шлях галичан до ЗУНР і до її Злуки з УНР…

– То був цілком легітимний крок – створення УНРади, – розповідає про перипетії й особливості того галицького руху кандидат історичних наук Олег ПАВЛИШИН. – А вже українсько-польська війна почалася з польського повстання проти легітимної української влади… Керівники української парламентарної репрезентації навіть мали проєкт входження до Австрійської федерації на правах автономії. Ні тоді, ні раніше, ще до того, як спалахнула війна й відтак, коли стало зрозуміло, що вона закінчиться перемогою Антанти, провідники галичан не планували створювати свою державу, як не парадоксально. Навіть легіон Українських січових стрільців постав, як вважали, щоб затуляти з московського боку Східну Україну…

Галицький провід вимагав лише автономії. Питання ж власної державності постало тоді, коли стало цілковито ясно, що Австрійської федерації не відбудеться. Втім, були і противники ідеї творення власної держави. Вони казали, що оскільки вже є Українська держава Наддніпрянщини, маємо об’єднатися з нею, ми ж соборні. Інші відмовляли – почекаймо, наразі не знаємо, як ситуація розгортатиметься далі, адже, мовляв, гетьман Павло Скоропадський, який тоді управляв у Києві, «трохи проросійський», тому створімо спершу свою державу.

Мене часто запитують, хто вперше заговорив, так би мовити, на офіційному рівні про об’єднання ЗУНР і УНР в одну державу: галичани чи наддніпрянці? Звичайно, першими були галичани, бо хоча формально ЗУНР проголосили 13 листопада, ще за три дні перед тим її уже сформований уряд, тобто Рада державних секретарів отримала чи не перше зобов’язання – УНРада доручила провести заходи для об’єднання з Українською державою.

Власне, перші розмови західноукраїнського політичного проводу з керівництвом Наддніпрянщини щодо можливого об’єднання в одну державу розпочалися було ще за правління П. Скоропадського. У Києві 29 жовтня 1918 р. представник галицького політикуму Олександер Колесса зустрічався з Гетьманом та повідомив йому про створення Української Національної Ради у Львові. Після Листопадового повстання у Львові з проханням про військову допомогу до української столиці вирушив Осип Назарук, котрого йменують одним із «батьків» Злуки. Уряд гетьмана призначив свого посла до Української держави у Східній Галичині Олександра Саліковського. Він мав приїхати до Львова 15 листопада 1918 р., однак чомусь так і не прибув.

Тоді й почалися контакти з опозиційними до гетьмана силами. А надто ж після того, як П. Скоропадський проголосив федеративну грамоту, що не сподобалося керівництву ЗУНР. Оскільки ж польсько-український конфлікт за Львів розгорався, галицьким лідерам були потрібні союзники. Тому УНРада й доручила урядові ЗУНР здійснити заходи, щоб об’єднати всі українські землі в одну державу.

Звісно, соціалістично орієнтований склад Директорії, на яку зробив ставку політичний провід ЗУНР, не був надто бажаним партнером для галичан. Тому більшість держсекретарів була проти негайного і безумовного об’єднання двох держав. Але обставини примушували діяти. Галицька делегація виїхала на переговори.

Правда, тоді Директорія ще не прийшла було до влади. На сході тривало антигетьманське повстання. Столиця поки-що залишалась під контролем Скоропадського. А от Фастів, остання велика залізнична станція перед Києвом, уже перебувала в руках республіканців. Тут і відбулися перемовини щодо злуки східних і західних земель у «Велику Україну», в яких від імені ЗУНР взяла участь делегація на чолі з Лонгином Цегельським. У підсумку маємо «Передвступний договір заключений дня 1 грудня 1918 року в м. Фастові між Українською Народньою Республікою й Західно-Українською Народньою Республікою про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю».

До речі, у Варшаві я знайшов протокол цього засідання. Скажу, між іншим, що в кулуарах зустрічі галичани були не надто задоволені наддніпрянцями. Але, з іншого боку, на них дуже приємне враження справив Петлюра… Втім, не сподобався Винниченко…

Маємо розуміти й інший момент. У Галичині, де традиційно бракувало продовольства, розуміли, що Наддніпрянщина є великою економічною потугою, тоді як у Києві були зацікавлені в галицькій нафті. Власне, перші спроби налагодити з тамтешніми діловими людьми обмін товарами східні повіти Галичини здійснили ще у другій половині листопада 1918 р., а вже під час укладення Фастівської угоди сторони домовилися про міждержавний товарообмін. ЗУНР зобов’язувалася постачати на Наддніпрянщину нафту, бензин та залізничні мастила, щоб натомість отримувати звідти цукор, борошно, харчові жири.

Звісно, Фастівський договір мав і практичне значення з головного для галичан питання – військового співробітництва, що мало стати вагомою підпорою в їхній боротьбі проти польських зазіхань. Влада УНР передала збройним силам ЗУНР 20 тисяч гвинтівок, 300 кулеметів, 80 гармат…

Наприкінці 1918 р. на території ЗУНР розгорнувся потужний рух на підтримку негайної й беззастережної злуки. Скажімо, на багатотисячному вічі у Стрию просто вимагали негайно проголосити злуку всіх українських територій в одну державу. Такі самі рішення затвердили у Дрогобичі, Самборі та Старому Самборі. Прихильники злуки вдавалися навіть до такого відомого нам сьогодні методу, як збирання підписів.

Це таки змусило західноукраїнське керівництво активізувати об’єднавчий процес. Це питання стало головним на засіданні парламенту ЗУНР 2 – 4 січня 1919 р. Саме ж рішення ухвалювали 3 січня. На засіданні всіх членів УНРади, за присутності членів уряду й гостей на вщерть заповнених галереях. Після вступного слова головуючого Є. Петрушевича від імені уряду виступив Л. Цегельський, який зачитав текст Фастівської угоди і проект ухвали про злуку. Антін Горбачевський запропонував прийняти ухвалу без дебат. Керівники фракцій і партійних груп підтримали цю пропозицію. Тоді головуючий запропонував усім учасникам дійства голосувати за ухвалу «через аклямацію» – вставанням з місця кожного учасника цього історичного акту…

Після голосування Є. Петрушевич закрив засідання й запросив присутніх оглянути похід зі смолоскипами та військовий парад гарнізону міста Станиславова...