Твердинею українства постає нове видання знаного в Україні письменника, журналіста, члена НСПУ і НСЖУ, лауреата Рівненської обласної літературної премії й Івано-Франківської обласної журналістської премії ім. Богдана Бойка, учасника ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС 1-ї категорії і повсякчас невтомного оборонця національної ідеї Миколи СИМЧИЧА. Відрадно, що цього року за цю книжку автора удостоєно міської премії імені Івана Франка і він, небавом, у першій декаді вересня перевеслитиме свій 70-літній життєвий ужинок…
Величчя «Cкелі українського духу» граниться попередніми талановитими викресами літературного моноліту – дев’ятьма художніми і художньо-документальними книжками, зосібна збіркою документальних повістей «Лебедині ключі», книгою новел, оповідань і есеїв «Смак свободи», публіцистичною книжкою «Ностальгія за Україною», книжкою про художника Опанаса Заливаху «Болід», художньо-документальним романом про Помаранчеву революцію «Оранжевий спалах Свободи» та поетичною книгою «Політок» з анотацією видатного побратима по перу Дмитра Павличка.
До книжки увійшли добірні ужинки художньо-публіцистичного озерня щонайрізноманітніших жанрово-стилістичних спрямувань, чітко структуровані за ідейно-тематичним внутрішньосмисловим наповненням.
Скажімо, у першому відламі «Скелі…» під одіозною назвою «Воля – імператив світової літератури» порушено злободенні питання нашого державницького становлення, формування національного геному в контексті загальноєвропейського імперативу. Читач має змогу торкнутися сакрального величчя мистецького духу Опанаса Заливахи у проявах його образної особистісно-національно-вселюдської тріади; світлом сумовитої свічі, чашею арештантського поминального чаю перевеслиться пам’ять про українського генія і велета духу. Письменник розвінчує капітуляційні настрої повзучого малоросійства. Нескореним борцем із пліснявілою провінційністю постає істинний аристократ духу, провідний актор Коломийського театру та українського поетичного кінематографа Василь Симчич, який потугою власного таланту вийшов на овиди як національного, так і світового мистецького поступу, був своєрідним символічним втіленням етико-естетичних концептів буття.
Щире вболівання за долю провідної верстви суспільства – національної інтелігенції письменник виливає у гостроаналітичному ескізі «Філософія конформізму чи танго смерті?», розповиваючи власні розмисли думкою духовного провідника індійського народу Джавахарлара Неру: «Інтелігенція, яка вихована колонізатором, є головним ворогом власного народу». Вразливу творчу екзистенцію Симчича розпанахують виверти повзкуватої малоросійської свідомості окремих «знавців» так званої «философии способностей…», які у всеньких теперішніх бідах і соціально-політичних «жабомишодраківках» звинувачують нібито «недолугу» українську еліту, водночас свідомо екстраполюючись від неї удаваною непричетністю з рудиментами відособленого повчального дидактизму. Тривожить і те, що попередні напрацювання одного з авторів «способностей» були справді знаковими в царині філософської думки, провадили українську філософську думку на загальносвітові окреси гуманітарного знання…
В історико-аналітичному есеї «Анафема на гетьмана Мазепу і «нація з репресованою свідомістю» автор розкриває кричущо трагічні наслідки зґвалтованої московитським самодержцем Петром I національної української свідомості, що згодом вилилося в масову появу цілих поколінь покручів і пристосуванців. Тому на зорі нашої незалежності і проросли пагони так званої матеріалістичної «заманухи», коли прерогативним іменувалося лише корисливе начало: мовляв, спочатку стаємо багатими, а вже потім духовними, культурними і освіченими… Така «глупота» далася взнаки двома революціями, війною і незавидною перспективою загальноцивілізаційного маргінесся.
Справедливо і тонко вчуває письменник сліди «русскава мира» і в сучасному українському кінематографічному процесі. І не лише щодо анонсованого в назві есею мінісеріалу «Століття Якова», а в значно розлогішому світоглядно-культурологічному контексті. Вочевидь, що українське кіно, маючи такі славні традиції естетичного модусу 60–70-х рр. минулого століття, не повинно бути розплідником низькопробного кукілю…
Друга частина – «Українотворці» представлена публіцистичним сегментом про титанічну державотворчу креацію новітніх «ділателів» української справи. Засвітом розділу є есей «Світло любові коломийського собору Преображення Христового», де автор щиро радіє умінню покутян консолідуватися довкола християнської ідеї і тому, що попри тодішні (серпень 2012 р.) суспільно-політичні «викручування» України януковичівською клікою все ж залишалися здорові сили, які прагнули утримати державу хоча б на якомусь позитивному рівні. І пророчо відчував письменник передреволюційну ситуацію в окраденій та погвалтованій, але ще пробудженій неньці Україні, що згодом і проявиться виливом всенародного гніву супроти пояничарених владців на майданах, про що і пише Микола Симчич в аналітичному шкіці «Євромайдан – естафета революції, або Нас не подолати, нас не залякати!».
Із змістових відтинків «Українотворців» дізнаємось про складні перипетії передвиборчих перегонів, підлі вчинки пояничарених покручів з їхніми брудними і фальсифікаційними викрутасами. Лицарі державотворчого чину –мудрий стратег Іван Мазепа, полум’яні відчайдухи Євген Коновалець, Андрій Мельник, Роман Шухевич, Степан Бандера, сотенний УПА Мирослав Симчич. Нині бійці ЗСУ та добровольчих мілітарних структур, низка громадсько-політичних діячів сучасності перебувають у фарватері україноцентричних процесів, що втілюють у життя непроминальні конструктивні ідеї суспільної згоди та пріоритету духовного над матеріальним як оптимальної умови розвитку особистості на тлі тотально корумпованого і зомбованого окупантським цинізмом розгулу вседозволеності та дикої економічної олігархізації.
Не меншою потугою за мілітарну є сила високого мистецтва. Вона бачиться непохитною скелею українського національного духу, на вершинах якої гордо постає безсмертний карпатський Беркут, знаменитий український артист Василь Симчич, якого видатний кінорежисер Еміль Лотяну визнав одним із найкращих акторів сучасності.
Наступний цикл монографічного видання Миколи Симчича – «Консолідація ОУН: міцніймо на горе ворогам». Він присвячений надто важливій справі нашого національного буття-триву, за яку автор як активний діяч націоналістичного руху (член Проводу Івано-Франківської обласної ОУН та голова ревізійної комісії ОУН) щиро вболіває і всіма можливими і доступними йому справами реалізує.
Втіленню ідеї консолідації ОУН автор присвятив чимало праць, зокрема і поміщені у збірці есеї «Зоряний час Коновальця», «Естафета націоналістичного гарту», а особливо значимою є ґрунтовна розвідка «Консолідація ОУН: pro et contra», яка висвітлює причинно-наслідкові аспекти процесу порозуміння поміж братніми націоналістичними структурами і суспільством загалом. Тут він всеохопно аналізує передумови консолідації ОУН у безальтернативному її прямуванні до реального поєднання.
Письменник на правах «інженера людських душ» чітко усвідомлює непересічне значення творчої інтелігенції як мозкового центру нації, продуценту найпередовіших ідей, тому і звертається до побратимів з літературного цеху із закликом не збиватись на манівці так званої «космополітичної тарабарщини, малоросійського капітулянтства і постмодерного пофігізму». Як влучно резюмує Симчич, «наша література і журналістика мають стати потужною зброєю проти московських окупантів». І якщо вже так не просто реалізувати спільність націоналістичних структур, все ж тішить, що хоча б на так званому «монументальному» рівні Івано-Франківська можемо маніфестувати цю одність, оскільки місцеві націоналістична організації ОУН та ІФОНГПО «Національний вибір» зуміли реалізувати ідею спорудження пам’ятників усім керманичам націоналістичного руху. Знаменно, що саме столиця Прикарпаття є тим єдиним місцем, де втілено в життя ідею спорудження скульптурних знаків Є. Коновальцю, А. Мельнику, Р. Шухевичу та С. Бандері, яка красномовно нагадуватиме і закликатиме й до остаточного об’єднання!
Лейтмотивом усіх розділів книжки є оповіді про легендарного сотенного УПА Мирослава Симчича–«Кривоноса», чільника Березівської сотні, що вкрила себе невмирущою славою у знаменитому Рушірському бою. Та й тепер 97-річний бойовик проводить значну виховну роботу з українською молоддю, щиро вболіває і ревно працює за встановлення «справжньої» України, тому такій визначній людині, на переконання М. Симчича, було б гріх відмовити в офіційному званні Героя України. Тож делегати XXI Великого збору ОУН звернулися до Президента України з клопотанням про присвоєння п. Мирославу заслуженого ним давно найвищого визнання.
Цей найобширніший розділ «Скелі…» охоплює інформаційні сильвети про святкування національно-патріотичних свят та фестивалів у Березовах, які вочевидь передбачають потужну креативну заданість цих подій, як і сама заклична назва одного з есеїв – «Святкуймо на збитки ворогам». Перо публіциста описує низку цікавих поїздок і патріотичних акцій місцевого націоналістичного активу, як «Панахида на Перевалі», «Автопробіг «Слава героям України!», а реквієм «Дзвону Яблунівських криниць» перегукується з болем гіркоти втрат на московсько-українській війні в есеї-некролозі «І до нас прибула війна» з приводу похорону загиблого бійця Миколи Самака з Баня-Березова…
У приостанньому розділі художньо-публіцистичної праці автор веде розмову про непересічне явище літературного процесу краю – «Березівські літературні посиденьки», які вже стали традиційними краснописьменськими зустрічами. Микола Симчич є не тільки одним із найповажніших членів цього мистецького клубу, а постійним вдумливим аналітичним «літописцем» цих подій. Він щиро тішиться за перші літературні успіхи молодого письменницького пагіння, вміє підтримати і дати поштовх для розвитку молодих талантів, не омине слушною редакторською порадою нові видання побратимів по перу. Літературно-критичні огляди «Критерії поетичних вершин», «Ознаки творчого росту», «Відновлення», «Духовне зцілення словом» чи «Березівські літературні посиденьки» містять об’єктивну, вичерпну літературознавчо-інформативну сугестію про цікавих непересічних людей, їхні перші творчі здобутки, пошуки у формуванні індивідуального творчого обличчя.
Увінчується художньо-публіцистичне видання плетивом найбільш велемовних і знакових зразків поетичного слова Миколи Симчича, серед яких подибуємо і небесний монолог актора Василя Симчича «Сцена», опоетизовану історичну минувшину «Вибачення», монолог українського повстанця «В обороні Карпат», сучасних охоронців нації під алегоричною назвою «Українські АТОси» та мереживо гостроактуального гумору суспільно-політичної тематики.
Без сумніву, нове видання Миколи Симчича заслуговуватиме на особливу увагу в українському читацькому середовищі, адже порушувана в збірнику проблематика постає гостроактуальною для сьогочасних непростих часів нашого державотворчого прямування й утвердження українців як самодостатньої, з європейськими цінностями, нації.
