Попри здебільшого бравурні офіційні вісті з фронту (знищили понад 41 тисячу окупантів і т. ін.) і справді деякі локальні успіхи СОУ в зоні дії оперативного командування «Південь», на Донбасі ситуація вкрай важка. «Ми стоїмо на порозі воєнної катастрофи, – переконаний, наприклад, військовий експерт Юрій Касьянов, котрий воює на передовій. – А журналіст Юрій Бутусов (теж веде репортажі з лінії вогню. – Ред.), з котрим ми обговорили цю тему, вважає, що Україна – на межі катастрофи національної… Про те, що ситуація на фронті серйозно погіршилася, казав і Президент. Проте якщо судити по тому, приміром, чим живе нині Київ, то в нас на фронті – все на «відмінно». А якщо читати популярних блогерів – то й чудово…

Але полеглих не повернути. Ворог воює за лекалами Другої світової. Маючи багатократну перевагу в кількості зброї, техніки й боєприпасів, він зосередив проти захисників Донбасу страхітливу силу – тисячі гармат проти десятків наших «стволів» на одній і тій самій ділянці фронту. Кожні сто метрів стоїть гаубиця, персонал якої не знає жодних обмежень у снарядах. І немає на лінії нашої оборони таких залізобетонних захисних споруд, які не могли б знищити важкі артилерійські системи, – питання лише в часі: за день майже безперервних ударів вони їх зруйнують чи за два. А про суто земляні траншеї чи бліндажі й казати годі.

А тим часом у столиці України головною інтригою цих днів зостається кадрова політика Офісу Президента – хто очолить СБУ, чи зостанеться на посту головнокомандувача ЗСУ Валерій Залужний, хто відповідатиме за розгром українських Сил спеціальних операцій, бійці яких воювали останніми місяцями як прості піхотинці…

На фронті ж вибір один: утримати Донбас чи зберегти армію? А кожен військовий тут опинився ще й перед особистим вибором: мовчки споглядати збоку, як гинуть побратими, й самому безмовно скоритися такій самій долі, чи не опускати руки, а всіма силами намагатися змінити ситуацію, тому що мовчання й бездіяльність – смерті подібні…».

Власне, вселенською гіркотою віє від допису у фейсбуці безпосередньо з Донбаської «нульовки» одного з таких бійців – Сергія Г., який поширили чимало інтернет-видань: ««Що мені втрачати, що ще можуть забрати в мене на шостий день мого персонального пекла в Пісках? – риторично запитує солдат. – Тіла тих, хто був мені дорожчий за рідню, тепер валяються під спекотним сонцем у роздовбаних 152 мм калібром окопах… 6500 снарядів на одне село менше ніж за добу. Таких діб, повторюю, вже шість, і в голові не вкладається, як у цьому шквалі ворожого вогню все ще хтось залишається живим із мого мотопіхотного батальйону.

Ні, я не скиглю. Але з нашого боку «працює» у відповідь лише два міномети – 82-й та 120-й. Інколи просинається і «чхають» у бік Донецька два стволи артилерії. Тобто ми майже не відповідаємо на вогневий шквал зі сходу. Контрбатарейні дії з нашого боку геть відсутні, тим-то ворог без будь-яких проблем для себе методично «кладе» снаряди в наші окопи, розбиває дуже міцні, бетонні позиції за десятки хвилин, без паузи та мінімального відпочинку продавлюючи нашу лінію оборони.

Позавчора вона зламалась, і полились рікою «двохсоті»/«трьохсоті». Не публікуватиму ніякої статистики, бо це в нашій країні заборонено, але ви навіть не уявляєте кількості наших втрат.

Це м’ясорубка, де наш батальйон просто тілами особового складу стримує навалу. Майже тиждень чекаємо хоч якоїсь підмоги, яка би змусила ворожу арту замовкнути хоч на короткий час. А то нас безкарно випалюють усім, чим багата російська воєнна машина, – сьогодні працювала й авіація.

Я пишаюся командирами батальйону, які залишаються з нами. Комбат – з нами, командири рот – також, хоча й контужені. Легкі «трьохсоті», перев’язавши рани, повертаються через пару годин на позиції, якщо можна так назвати ці бездонні вирви на місці наших окопів.

Так, триває війна. Але без контрбатарейної боротьби вона перетворюється на безглузду м’ясорубку, де перемелюється за день шалена кількість нашої піхоти. Ось така вона, гола правда.

Якось прибув резерв, щоби закрити прорив, але через п’ять хвилин з 15 бійців живим зостався один – інших перемолов «град». Їхні тіла лежать неподалік...

Підібрали щойно «трьохсотого», й поки несли його до санітарного авто він кричав: «Де підтримка? Де артилерія? Чому нас кинули? Чому нас ніхто не прикрив?».

Не знаю, друже, чому нас ніхто не прикрив… Він кричить, а мені соромно, що я досі цілий і неушкоджений, лише пару разів добряче контузило… Всі наші резерви спустошено, воєнна техніка палає, ворог підходить та без жодних проблем займає наші позиції після чергового шквалу арти.

Прямо зараз ми втрачаємо Піски, всі людські та матеріальні наші можливості майже вичерпано…

Денис, маріупольчанин, який казав мені, що вірить «арестовічу», що скоро «ми все загарбане повернемо назад», мертвий. Його було двічі поранено, йому рани перев’язували прямо в окопі. Казали йому: іди в тил, але він завше відповідав: «Хлопці, я вас не кину». І після першого поранення, й після другого він і далі відстрілювався.

Його тіло ми й досі не забрали. На руїнах Пісків він лежить, розкинувши руки, і його погляд застиг. Він просить про помсту. Як я можу відмовити в його останньому проханні? Як ми всі можемо покинути Дена?

Я вірю, що все ж таки вижив мій побратим Дмитро. Бо не міг так просто загинути, бо ж лише нещодавно повернувся зі шпиталю й освідчився своїй дівчині. Кажуть, що після одного з вогневих ударів він просто зник. Засипало землею. Але я вірю, що це помилка, і він живий. Дурацька надія?

Знаю, моя держава не любить думок уголос. Але мені не залишили вибору серед «побєдобєсія» й «арєстовщини». В суспільстві мусить на повен голос лунати правда. Чи мають лише крадькома точитися пошепки кухонні дискусії?..».

Звісно, ці дописи, які ми навели, їхні автори писали не для того, щоби сіяти паніку за принципом «усе пропало». Вони лише хотіли донести до нас те, що бачать на власні очі на лінії вогню, яке нерідко відрізняється від офіційних зведень із фронту. Тут головне – розуміти, що стояти над безоднею ще не означає падати в неї. Стояти можна довго. Але все ж варто вчасно спохопитися й ухвалити оптимальні рішення. А насамперед, як пише той самий Касьянов, «прикрутити фонтан дешевого оптимізму» й перевести економіку на воєнні рейки, переформатувати оборонну стратегію з політичної домінанти – утримування територій за всяку ціну на військову – у різний спосіб, постійно маневруючи, перемелювати живу силу й техніку ворога, доки його сила не вичахне, робити ставку на талановитих офіцерів і генералів – їх призначати командирами бригад і тактичних відтинків, а не на бездарів, які лише намагаються вислужитись. А головне – мужньо дивитися в очі правді, якою б жорстокою вона не була, бо лише це допоможе зробити правильні кроки й відійти від тієї прірви.

Відрадно в тому зв’язку, що 4 серпня Президент чи не вперше провів засідання Ставки Верховного головнокомандувача з участю керівників усіх силових структур з «невідкладних питань безпеки». Під час війни саме такий колективний орган, по суті, має бути головним центром ухвалення рішень. І чим ефективніше він діятиме, тим більш злагоджено працюватиме на перемогу весь державний механізм і тим менше буде згубних для країни інтриг у верхніх ешелонах влади, як і випадків дурної піарщини й перетягування канату «зробленого для перемоги» між її різними гілками.