Йордана, Водохреща, Богоявлення – третє і завершальне велике свято різдвяно-новорічного циклу, яке православні та греко-католицькі християни відзначають 19 січня. Цьго дня віряни відзначають хрещення на Йордані Спасителя Ісуса Христа.

19 січня закінчувався дванадцятиденний період святок, тому останній день цього періоду супроводжувався різними магічними діями та повір'ями. У світоглядному плані Водохреща — це свято єднання людських душ і народження нових надій, духовного очищення. Щороку очищуючись освяченою водою, християни відчувають, як ніби заново народжуються, залишаючи в минулому сварки, невдоволення, образи, хвороби і проблеми.

Своїм корінням Водохреща сягає найдавніших дохристиянських язичницьких часів. Тоді воно було святом вшановування Води, яка є праматір’ю світу. Адже наші предки знали, що вода є носієм інформації, а тому не лише намагалися у цей час відгадати майбутнє, але й скоригувати його засобами обрядовості.

Усі слова, дії і думки в ці дні вважали надзвичайно відповідальними. Тому недаремно під час свят віруючі люди остерігалися й нині остерігаються не лише поганих слів, але й поганих думок, бо вони теж матеріальні.

Представники християнської віри ще кілька століть тому боролися із ушануванням води, але не змогли його перемогти і врешті-решт прийняли й освятили це дійство. Тепер у нас ставлять каплички над криничками, джерельцями, потоками… І саме тут найчастіше з’являються чудотворні образи Ісуса та Богородиці, а також трапляються зцілення.

Свято вшанування води нині приурочене таїнству хрещення Христа Спасителя. Проте в його основі все ж є давні народні мотиви.

Надвечір’я Богоявлення, яке українці відзначають 18 січня, традиційно відбувається за святковою трапезою, що носить сімейний характер. Називають її по-різному: «Бабин вечір», «Голодна кутя», «Голодний святвечір», «Другий святвечір», «Водохресний святвечір»...

Віруючі з ранку до вечора цього дня постять, до столу сідають лише після служби у церкві та освячення води, яку вживають натщесерце для зцілення душі й тіла.

Як і в давні часи, освяченою водою господарі кроплять усіх членів сім'ї, хату, подвір'я, господарські будівлі, домашню худобу, сільськогосподарський реманент. Кропилом служить пучок колосків із дідуха чи із засушених васильків. Також газда, або один із членів родини пише розчином зі свяченої води й борошна (нині це інколи роблять крейдою або олівцем) хрести на хатніх речах, начинні, дверях та одвірках, вікнах, господарських спорудах.

У давні часи перед тим, як усі домочадці сідали вечеряти, газда набирав її у ложку і, ставши перед вікном або на порозі, закликав мороз, бурю чи вовка куті поїсти. А в деяких регіонах, навпаки, наказували, звертаючись до злих сил: «…не дамо вам святої вечері… будьте голодні, холодні, неприкаянні. Згиньте з голоду…». Звідси, вважають, і походить назва "Голодна кутя", а тому родина, сідаючи за стіл, вже не продмухувала свої місця.

У дохристиянських ритуалах обряд «Голодної куті» перш за все спрямовувався на випровадження злої сили зими та закликання заможності, здоров'я і достатку весни. У багатьох регіонах України з цією ж метою в садок або на вигін виносили «дідуха» і спалювали. Попіл з нього дівчата згрібали і відносили на город – «аби огірки родили».

Перед самою вечерею хату знову окроплюють свяченою водою та обкурюють зіллям. Далі господар замішує кутю з маком, медом, горіхами. Разом із кутею на столі має бути 12 пісних страв. Проте на останню «Голодну кутю» вже не запрошували душі предків, які, як вважалося, знову повертаються на «той світ», а тому це і для них був голодний святвечір.

Нині на заході України ще залишилася традиція підкидати кутю ложкою до стелі - на добробут та урожай.

Колись після цієї святої вечері всі члени сім'ї клали ложки в одну миску, а зверху хлібину, щоби хліб родився. Потім господиня брала залишки святочних страв, змішувала їх із борошном та сіном і господар частував ними домашню живність. У деяких регіонах діти або парубки бралися «проганяти кутю»: «Геть кутя з покутя, а ти, узвар, йди на базар». При цьому стукали макогонами по воротах, розбивали горщики та тричі стріляли з рушниць, проводжаючи цим душі померлих, щоб не залишалися межи людьми і не шкодили живим.

У Надвечір’я Богоявлення дівчата пекли пиріжки й виходили морозним вечором кликати долю (свого нареченого), а батько міг присмалити дітям чуба, «щоб вовка не боялися».

За кілька днів до Водохреща або вже увечері 18 січня молодь у давнину йшла до водоймищ і там парубки вирубували з криги хреста «Йордана», виймали його, ставили поруч з ополонкою, обливали червоним буряковим соком і прикрашали ялиновими гілочками. Подібна традиція існує й нині (правда, без обливання буряковим соком).

19-того січня до річки чи іншої водойми на посвяття йшли старі і малі, як це відбувається і у наші часи. Це 12-те свято було встановлено на згадку про чудесне Богоявлення Пресвятої Трійці на ріці Йордані, де проповідував та охрещував пророк і предтеча Іоанн Хреститель. Саме сюди прийшов 30-літній Ісус Христос. Тоді Іоанн сказав: «Оце Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере!». Охрестившись, Ісус вийшов із священних вод Йордану. Тоді розкрилися небеса і Святий Дух в образі голуба зійшов на Спасителя, а голос із неба промовив: «Це є Син мій улюблений. У Ньому Моє благовоління». Так була явлена Пресвята Трійця: Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий.

Велике освячення води завершувалося зануренням у воду срібного хреста. Після цього священник окроплював усіх присутніх та воду, яку люди принесли з собою, або ж у водоймі. Матері змочували дітям лоба – щоб мудра була голова, очі – щоб добре бачили, вуха – щоб чули тільки гарні слова.

Дівчата намагалися якнайшвидше прибігти з наповненими водою посудинами додому, щоб судилася добра доля — якнайшвидше і щасливе заміжжя. Вони вмивалися нею, вкинувши перед тим до води гілку калини або коралове намисто, - аби стати ще вродливішими.

Принісши додому посудину з освяченою водою, господині давали покуштувати її усій родині, а потім домочадці, розвівши її з хатньою водою, вмивалися, щоби увесь рік бути здоровими.

А ще колись вірили, що після освячення води вся нечиста сила вистрибує з неї та мерзне на берегах, аж поки жінки не забруднять воду пранням.

Процес водосвяття супроводжувався, як правило, пострілами з рушниць та підкиданням голубів, котрі символізували появу Божого Духа.

Насамкінець парубочі гурти билися навкулачки, щоб визначити, кому дістанеться «орден» — «йорданський хрест» з криги.

Трішки освяченої води ставили у стебник для бджіл, а в теплу пору року виставляли її посеред пасіки. Використовували хрещенську воду і на початку весняних посівів та під час отелення корів. Певну кількість хрещенської води відливали в пляшечку й зберігали впродовж року на покуті біля ікон.

Посвячену воду і дотепер вживають при внутрішніх хворобах, змазують хворі місця на тілі, лікують дитячий переляк та окроплюють породіль після пологів. Зберігають її, як і колись, біля образів у скляному посуді. Про її силу свідчить і те, що вона не псується.

У центральних та східних регіонах України на Водохреща найсміливіші стрибають в ополонку, бо вірять, що це купання захистить від усіх хвороб впродовж року.

20 січня – останній день новорічних свят. Цього дня вшановували Іоанна Хрестителя (Івана Предтечу). А наступного українці переходили до звичайного трудового ритму. Це був, свого роду, ритуальний перехід, а тому й казали: «Прийшов Предтеча і забрав свята на плечі».

Більшість традицій цього важливого для українців свята найбільше дотримуються на Західній Україні.