Від небилівського магазину «Люкс» дорога повертає на північний схід і плавно втікає у зарослий гущавиною ліс. Там, за 5 кілометрів від Небилова на Рожнятівщині, у невимовній тиші дрімає стареньке село Ловаги, яке місцеві раніше називали присілком та хутором: красненці казали, що то Засигла, а сусіди з другого боку – що Підрівня.

…Ще на роздоріжжі, що за якийсь кілометр до села, хтось поставив такий собі нехитрий вказівник: на дерев’яній дощечці – стрілка, що вказує напрямок. Для кого? Думаю, для туристів, які можуть мандрувати туди на славну страусину ферму «Саванна», дивну своєю екзотикою. А вже біля першої сільської хати розміщено, як кажуть, тарифу. На ній – назва села і якісь малюнки із зображенням краєвидів. На годиннику майже 9-та ранку, а в Ловагах – ані душі. Тиша… Свято ж! Люди відпочивають.

До центру села, ознакою якого є лише дерев’яна церковка, рукою подати. Навмання стукаю в двері однієї з хат – приймають радо. Господиня, 80-річна Анна ВАГИЛЕВИЧ, у якої саме у той день, на святої Анни, були іменини, усміхнена і щаслива – нині у неї найрідніші і дуже бажані гості: з Брошнева-Осади приїхали син та невістка! Цікавлюся селом, долею жінки, майже увесь вік якої минув тут, у Ловагах.

– У війну, коли мені було три роки, німці вивезли нашу сім’ю Візновичів на примусову роботу в Німеччину. Там, у Берліні, батьки батракували: мама робила в полі, а тато більше порався по господарці. І якось сталася така страшна пригода. Я не знаю, куди саме ми їхали фірою, але на тій підводі, якою фірманив тато, було ще семеро німецьких офіцерів. І тут з літаків почалося бомбардування. Всі офіцери загинули, вбило коня, тільки тато залишився зовсім неушкодженим. Я була повністю засипана землею, мене відкопували. Побило голову і ноги, відтоді й донині погано бачу на одне око, – згадує Анна Вагилевич. – Відтак тата кудись забрали, а я пів року була в лікарні. Пам’ятаю, як мене вбрали у білий одяг – як на смертній постелі. А ще у тім шпиталі було багато солдатів, і чи не в кожному з них я старалася впізнати свого тата… А мама? Вона не знала, чи жива її дитина. Але вона мене знайшла! Сказала: «Я вже її не лишаю, беру з собою…»

Років через п’ять сім’я повернулася додому, в Ловаги, на батьківське обійстя. ...Хата була порожня, бо коли їх вивозили, вдома залишився тільки старенький дідусь Анни по материній лінії, який невдовзі помер. Анні вже було років вісім. Тут вона пішла до школи і закінчила шість класів. Пригадує, що спочатку навчання було у Небилові і в Слободі Небилівській. «Після повернення додому я так по-німецьки говорила, що діти мене не розуміли», – згадує жінка.

Кілька років тому помер чоловік Анни Іванівни Богдан Вагилевич. Свого часу він єдиний на Ловаги мав «Запорожець». «Машину купив у 1986 році. Вона коштувала великі гроші – 4 600 карбованців. Довго копійку до копійки складав із зарплати, працюючи в колгоспі й вигодовуючи биків на продаж», – зауважує Анна. І цей легковик служив цілому селу: Богдан Вагилевич щотижня вирушав чи то в магазин у Небилів, чи на ринок у Перегінське. Потрібно ж було привезти хліб, олію, цукор і сіль кожній сім’ї в Ловаги. Бо продмагу тут нема уже років 30.

– У 1947-му в селі налічувалося 52 хати, – розповідає найстарша жителька Ловагів 87-річна Ольга Владика. – Люди займалися землеробством, тримали худобу. Нині ж на ціле село залишилося лише дві корови – у Головачової Мирослави і в Яциги Марти. Молоком діляться із сусідами, а ще з Красного його приносять мої онуки. Що цікаво, ще століття тому дехто з місцевих виїжджав на заробітки до Америки. Приблизно до 1930 р. там був і мій дідо, Пасічник Федір. Час від часу він приїжджав додому і за зароблені гроші купував лише поле…

Вихідцем із Ловагів був Іван Мельник – батько славнозвісного Василя Мельника (Лімниченка), священника УГКЦ, громадського діяча, письменника, публіциста, перекладача. Іван також їздив на заробітки в Америку, щоб дати своїм дітям належну освіту. Коли вперше виїжджав, посадив на краю села чотири липи, а між деревами встановив хрест, на якому ледь видніється напис, можливо, польською, і вказано: 1892 рік.

– Тай зачєв Мельник вчити двох синів і доньку. Донька вивчилася на вчительку, а сини – на священників. Василь встиг отримати освіту і став дуже відомим – Лімниченком. А от з другим сином Мельника, Володимиром, була така історія, – продовжує Ольга Владика. – Жінка Івана була родом з села Панського, що між Ріснятим, Вільхівкою і Ловагами, і лише Лімниця їх розмежовує. До речі, колись на Панському було 12 хат, а тепер залишилася лише одна… І от коли небилівський жид продавав у селі хату, тартак і млин, Іван все те купив. Але небилівські багачі сказали: а чого то буде ловагівський тут газдувати? І закрили млинівку, млин уже не міг працювати. І вже нема ні тартака, ні пилорами. Бо заздрили йому. І тому другого сина Іванові й не дали довчити».

Тож Володимирові довелося продовжувати навчання в Бразилії. Він присвятив своє життя монашеству. Після 90-х років стареньким приїжджав у село. «У Небилові відправляв богослужіння і дякував людям, що закрили той млин і не дали йому довчитися, тому він був змушений поїхати за океан. Останні дні перебував у монастирі на Ясній Горі в Гошеві, там приблизно через два роки після повернення в Україну помер, там і похований».

А торік на Зелені свята приїжджали у Ловаги вже дальші родичі відомих Мельників. «Зібралися коло церкви. Вони згадували всю свою родину», – каже Ольга Владика.

Розповідає жінка і про те, чому нині Ловаги стали присілком: «У 1947 р. 17 родин вивезли у Сибір. А в 1951-му решту ловагівців виселили до Небилова, бо, мовляв, тут самі бандерівці. Всіх просто виганяли з хат. Багато хто пішов у Рісняте, але найбільше – до Небилова».

У ті буремні часи, на свято Івана, 7 липня 1951 р., на подвір’ї братів Белейовичів від рук НКВС загинули провідник ОУН Станіславського надрайонного проводу Григорій Вацеба («Сулима»), його дружина Марія Вацеба («Калина»), Ярослав Белейович («Дуб») та невідомі воїни на псевдо «Голуб» і «Тарас». Щороку сюди приїжджають родичі та небайдужі патріоти-краяни. Відбуваються панахиди за упокій душ героїв, молитви біля пам’ятного хреста.

…У 1953 р. люди почали повертатися у Ловаги, але не всі. Молоді одружувалися в інших селах і вже там будували хати. Сюди ж прибували переважно люди старші. «До 1968 року тут-таки в будинку, де я живу, була початкова школа, у ній вчителював Василь Шутяк із Вільхівки. В 1979 р. у село провели електрику. У хаті Василя Петровського був продуктовий магазин. 1991 р. почали споруджувати церкву, яку освятили як храм Благовіщення Пресвятої Богородиці ПЦУ. Найбільше доклалися до спорудження святині місцеві жителі Михайло Жукевич, Богдан Мельник, Богдан Дмитришак, Ярослав Вагилевич, Богдан Вагилевич, котрі спільно з отцем-деканом Михайлом Михасюком закладали наріжний камінь під її будівництво», – розповідає О. Владика.

Доля цієї жінки також непроста. Її мама Софія Пасічник 38-річною залишилася вдовою. У неї вже було шестеро дітей, ще одне носила під серцем. Багатьох з родини забирали у тюрми за партизанку, а ще тоді вирувала епідемія тифу.

…А що тут нині?

Жилими люди налічують 29 хат, а постійно проживає в селі не більше десятка сімей. Наймолодшою в Ловагах є 14-річна Уляна Перегіняк, котра навчається у 9-му класі Красненської школи, а її старша сестра Діанка нині ліцеїстка Брошнів-Осадського ПЛПЛ. Дівчину батько щодня підвозить автомобілем до моста через річечку Черлену, а далі, як кажуть, то лісом, то полем вона йде до школи – загалом 4 км. Друзів-однолітків у селі, звісно, Улянка не має, тому більше порається по господарству, допомагаючи батькам, і… дружить з інтернетом у мобільному телефоні.

Однак недавно тут з’явилася перспектива: Михайло Жукевич із сім’єю створили страусину ферму «Саванна». Тут, у глибинці, де, як кажуть, цивілізація відпочиває, по-європейськи розвивається туризм. Прибулих зустрічають прекрасні лебеді-шипуни на невеликому озері. На території – африканські страуси та австралійські ему, білочки, цесарки, куріпки і ще багато різних диво-птахів… Тут вам запропонують сувеніри, виготовлені зі шкіри і страусиних яєць, тут можна скуштувати екзотичну яєчню. У літніх павільйонах – місця для відпочинку на природі, а в інших приміщеннях є всі побутові зручності європейського зразка. Господиня п. Оксана каже, що влітку у них чимало відвідувачів. Сподівається, що будуть вони й узимку. Тільки б дороги відповідні були!

…Двічі на тиждень сюди приїжджає автолавка. Привозить хліб і все, що люди замовлять. Чи виживе ця глибинка? Думаю, що так. Чому? Бо спостерігаю, що окремі хати вже починають оживати. Наприклад, Василь Владика, котрий постійно живе у Брошневі-Осаді, часто навідується сюди з дружиною. Він тримає тут пасіку, добротно відремонтував хату, зробив її колоритною. Показав невеличкі образки, котрі знайшов у старій, ще дідовій хаті. На одному – Свята Родина, а на другому – святий Ілля, який возноситься на Небо.

У розмові з п. Василем я відчула його любов до малої батьківщини. Сюди його просто тягне. Це наче напитися води з цілющого джерела. І ти знову повертаєшся додому…