Про те, яким викликом для редакцій реформованих періодичних видань та інших медіа обернулася адміністративно-територіальна реформа, розповідає голова Національної спілки журналістів України Сергій ТОМІЛЕНКО.
– Пане Сергію, наскільки великою проблемою стали для місцевих реформованих газет ліквідація районів та утворення територіальних громад?
– Найболючіше це вдарило по місцевих комунальних телерадіокомпаніях. Адже в такій ситуації в них змінився засновник, а нові ТГ в умовах децентралізації здебільшого не готові і не хочуть перебирати на себе відповідальність за продовження функціонування локальних ТРК. Останні ж не можуть самостійно, за прикладом газет, від’єднатися і забезпечувати вже незалежне майбутнє своїх медіа, тож їхні керівники і колективи справді стали заручниками територіальної реформи. В кожній області припиняють фінансувати комунальні ТРК, й їм доводиться закриватися.
Оскільки ж, слава Богу, реформування преси відбулося раніше, то безпосередньо редакції газет ця реформа не зачіпає. Та водночас перед їхніми колективами постають нові виклики. Насамперед – необхідність перереєструватися, адже старі свідоцтва зі статусом вже неіснуючих районів стали недійсними. Тож багатьом довелося через органи юстиції терміново упорядковувати статутні документи, вирішуючи, яке видання вони хочуть випускати надалі – локальне чи регіональне. Дехто вважає за краще вибрати другий варіант, однак якщо «районка» обирає обласний статус, то це тягне за собою і зміну поштових тарифів, зрозуміло, в бік підвищення…
Головний виклик для редакторів – чи їм концентруватися на роботі в рамках старого територіального поділу, адже вони можуть і надалі працювати для читачів тих самих населених пунктів, що й раніше, чи кардинально перебудовувати своє видання, скажімо, перетворювати його на міжрайонне. До того ж, якщо приймають рішення бути цікавою газетою для громад п’яти-шести колишніх районів, то постає й питання конкуренції з іншими локальними газетами. І тут знову існує два варіанти – об’єднати кілька газет в якийсь холдинг, єдину структуру, що працюватиме в рамках нового територіального об’єднання, або ж видавати газету в умовах одночасної конкуренції на одній території зі ще трьома-чотирма місцевими виданнями.
– У будь-якому разі з ліквідацією районних рад та адміністрацій редакції втрачають хай невеликі, але стабільні джерела фінансування у вигляді оплати за висвітлення діяльності цих органів.
– Це так, але проблема значно глибша. Керівники місцевої влади, депутати, політики чомусь не усвідомлюють важливості ЗМІ, свободи слова, об’єктивного висвітлення всього, що відбувається. Вони не розуміють, що мають підтримувати незалежні медіа на територіях своєї діяльності, в тому числі розміщенням офіційних матеріалів на платній основі. При цьому люди, в яких є доступ до місцевих бюджетів, ставляться до цього питання доволі утилітарно, розраховуючи на те, що коли вони на таких умовах розміщуватимуть офіційну інформацію на сторінках газети, то це медіа вже їх не критикуватиме. Виникає небезпека своєрідного шантажу.
Тим часом важливість локальних медіа – в реалізації права громадян знати правду. В цивілізованих державах влада підзвітна громадянам, які на виборах підтримали тих чи інших політиків, котрі стали її чільниками. І там цю підзвітність реалізовують якраз через незалежні медіа, які не лише критикують владу, а й підказують, що варто робити, а чого слід уникати.
У нас, на жаль, ця модель не спрацьовує, і на урядовому рівні ми теж не бачимо ініціатив, спрямованих на підтримку місцевих ЗМІ. От хоч би через створення спеціального фонду для цього, що є ідеєю НСЖУ, напрацьованою через наради за участю сотень редакторів газет. В США ж, Канаді, Литві і багатьох інших державах влада займає активну позицію, щоб підтримати локальні медіа. Тим самим запобігає поширенню явища «інформаційних пустель». Йдеться про те, що коли місцеві ЗМІ не можуть звести кінці з кінцями, то виникають території, де немає професійних газет та інших ЗМІ, натомість панує хаос у інформуванні населення.
– Чи з’являються вже такі пустелі в інформаційному просторі України?
– Так, і це пов’язано саме зі стагнацією локальних медіа, які, опиняючись у хронічній фінансовій кризі, вимушені до мінімуму скорочувати і штати, і наклади, і кількість сторінок, що в результаті призводить до критичного зменшення доступу громадян до потрібної інформації. Хай як хто поважає національні медіа, вони не можуть регулярно приділяти увагу тим чи іншим локальним темам. Тому ми вкотре закликаємо уряд, зокрема Міністерство культури й інформаційної політики, яке наразі опікується цими питаннями, зрозуміти нарешті важливість і потрібність локальних ЗМІ. А водночас і те, що боротьба з фейками та дезінформацією також має починатися з підтримки місцевих медіа як джерела достовірної інформації на локальному рівні. Якщо ж кинути їх напризволяще, то це сприятиме розширенню простору для маніпуляцій, пропаганди, виходу у світ сумнівних інформаційних бюлетенів.
– До речі, щодо інформбюлетенів новостворених ТГ… Вже є достатньо фактів, що під їхнім виглядом починають випускати звичайні газети, але вже «ручні» й «кишенькові».
– Це справді велика проблема. НСЖУ категорично засуджує випуск таких бюлетенів, бо це є прямим порушенням закону. Через певні недоліки і прогалини у плані ефективності покарання за такі речі маємо ситуації, коли такі вісники нумерують і видають двічі на місяць тиражем по 5 тисяч примірників, проте їх так і не зареєстровано у порядку, визначеному чинним законодавством. Причому вони не обмежуються лише повідомленнями і оголошеннями, а й постійно розміщують явно пропагандистські матеріали про діяльність влади. Таке аж ніяк не вкладається в демократичні рамки і, по суті, повертає до життя те, на усунення чого, власне, й була спрямована реформа друкованих ЗМІ. Адже ключовим у ній, нагадаю, було якраз позбавлення органів влади можливості впливати на зміст газет. Реформа в Україні відбулась, але подекуди знаходять обхідні шляхи для продовження тієї хибної практики. Насправді ж усе має бути по-іншому: якщо громада хоче належно інформувати про свою діяльність, то має виходити на ринок локальних медіа, розміщувати там замовлення на платній основі. А інакше – то дискредитація реформи з роздержавлення ЗМІ! Бо виходить, що до реформування газети були навіть краще захищені, ніж нині, у правовому плані, від цензури. Нині ж ті інформаційні вісники видають, як правило, підлеглі голів ТГ – працівники сільрад. Відповідно не може бути й мови про якусь критику чи навіть об’єктивний погляд на діяльність їхнього самоврядного органу. Вони навіть більш «ручні», ніж були комунальні ЗМІ.
– Чи є факти закриття «районок» саме внаслідок територіальної реформи?
– Якоїсь хвилі ми наразі не зафіксовували. Критична ситуація, як я згадував, стосується місцевих телерадіокомпаній. Що ж до газет, то спрацьовує певна інерція. Якщо вони виходили на певних територіях впродовж кількох десятків років і мають багаторічних відданих читачів, впливає емоційна складова – пенсіонери, приміром, сприймають газету як порадницю і мало не члена родини. Ця інерція й тримає видання. Тим більше, що редактори і журналісти також демонструють неабияку відданість, сумлінність, патріотизм і відповідальність. На шкоду своїм заробіткам, комфорту, особистому часу вони роблять усе можливе, щоб газети виходили і читачі їх отримували. І в цьому разі громадянська позиція редакторів і журналістів локальних видань значно вища, ніж тих, хто засідає у владних кабінетах та відповідає за інформаційну політику. Останні на різних форумах полюбляють говорити про те, які вони патріоти і як прагнуть захищати інформаційний простір України. Та не роблять нічого, аби реально допомогти бодай одній патріотичній українській газеті.
– У цьому контексті не можу не спитати про те, чи була якась дієва реакція центральної влади на пропозиції, викладені у резолюції останньої Всеукраїнської наради редакторів?
– Напрацьовуючи резолюцію, ми провели величезну роботу і великою мірою саме для влади, для провадження інформаційної політики по-державному. Однак, на жаль, окрім формальних відповідей про те, що її взято до відома, наразі ніяких кроків не дочекалися. Я вважаю, що це зневага у ставленні до сотень редакторів і журналістів місцевих ЗМІ.
