Пам’ятна історія одного ювілейного інтерв’ю – «Велика буря довго не триває». 25 років тому, 19 червня 1999-го, газета «Галичина» надрукувала мою розмову з Аделею Семків, котра єдина прихистила доктора Володимира ГОРБОВОГО на схилі літ після відбуття ним 25 років у кадебістських катівнях. На мою думку, це історична зустріч. Я повертаюся до неї з посвятою людині «із чистої сталі» з нагоди її 125-річчя, яке сповнилося 30 січня.

...Роззеленювався травень. Він ніколи не скупиться теплими дощами. Цей весняний місяць, що омиває небесними сльозами землю й вбирає її в зелені шати, любив доктор Володимир Горбовий (1899–1984) – знакова людина, сповна віддана Україні. У травні 1984 року, коли жменька людей у тихій зажурі схиляла голови над його свіжонасипаною могилою на новому цвинтарі в Долині, теж плакало небо. І злива гасила воскові свічки. Того сумного дня густий дощ розвіявся лише надвечір. І аж тоді кимось заново запалена єдина свічка на могилі розсікала темряву...

І в травні 1999 року, під час урочистого відкриття барельєфа видатного українського громадського діяча й відомого юриста, адвоката Степана Бандери, на стіні колишньої його юридичної канцелярії, також грянула буря, хоч сонячний ранок не віщував дощової погоди. Били могутні громи, небо раз по раз скресало стрілами блискавиць. Такої грози в Долині давно не було. І цієї пам’ятної днини велика буря, як завжди, довго не тривала... У цьому – добрий знак. Настає пора, яку наближав світлом істини наш мужній земляк, поклавши своє життя на вівтар історичної правди.

У гурті людей, що зібралися травневої неділі біля колишньої канцелярії доктора Горбового, я не побачила Аделі Семків – жінки, котра дала домашній прихисток політичному в’язневі на схилі його літ. У своїх спогадах «Погода совісті» (1978), що зберігаються в архіві Центру досліджень визвольного руху, знаних у демократичному світі, він згадав її ім’я. «Дякую шановній Аделі Степанівні Семків, яка одинока пішла мені назустріч, відвела мені теплий куток у своїй хаті і щиро опікувалася мною». Чому організатори не запросили її на відкриття пам’ятного знака? Сфотографувавши його, я, журналістка першої демократичної газети в Україні, довше не мала чого там бути. Більшість виступів тяжіли нещирістю, фальш просочувалася з кожним реченням. І я тут же віднайшла помешкання Аделі Семків. Думала, можливо, її запрошували, але вона не змогла прийти. Ні! Її не запрошували... І жінка розплакалася...

Моє інтерв’ю з нею – єдине в біографії доктора Володимира Горбового. Згодом вона залишила земний світ. Жаль, що не спочивають разом...

У затишній оселі Аделі Степанівни ми розмовляли довго й приязно. Доля прихильна до цієї мудрої від природи жінки, хоча життя ніколи не було легким. На її тендітні плечі лягло багато випробувань. Були моменти, що, здавалось, настав кінець усьому. Проте пам’ятала про найкращі ліки проти будь-якого горя – терпіння. Терпіла, бо в цьому знаходила порятунок від ран серця. Гоїв їх і час – також чудовий бальзам від усіх життєвих незгод.

Тоді Аделі Семків уже минуло 80 літ. Невисока на зріст, без єдиної, на диво, сивої волосини, вона захоплювала з перших хвилин спілкування виваженістю слова, напрочуд живою пам’яттю та якоюсь невидимою ниткою щирої приязні.

Вона розповідала:

– Родина Горбових – з давніх корінних долинян. Моя родина теж місцева. Оболоня, де народився доктор Горбовий, – це колишнє передмістя Долини. У цьому гарному селі з’явилася на світ Божий і я. Доктор Горбовий був старший від мене на 20 років. 1999-й пам’ятний: 100-річчя від дня його народження і 15 років як відійшов у вічність.

Аделя Степанівна так шанобливо вимовляла «доктор Горбовий», що я не змогла не запитати про її милозвучність з наголосом на другому складі прізвища...

– Доктор Горбовий любив, щоб саме так до нього зверталися. В’ячеслав Чорновіл робив наголос на третьому складі слова. Він чемно поправляв його. Володимиром Григоровичем називали його лише на допитах. Він аж змінювався на обличчі, коли чув «Володимир Григорович». Доктор Горбовий до мене звертався, за давньою галицькою традицією, гарним словом «шановна». Я йому теж казала: «Шановний, пора снідати». Він щиро усміхався і йшов до столу. Багатолітній політичний в’язень Петро Січко (він тоді перебував у тюрмі із сином Василем за організовану ними політичну маніфестацію на могилі Володимира Івасюка у Львові) якось розповідав, що сумну звістку про смерть доктора Горбового йому повідомили короткою фразою: «Шановний помер».

Мене цікавило, яким був доктор Горбовий на схилі літ. Людина, котру карали тюрмами чехи, поляки, німці, котра відсиділа 25 років у сталінських таборах, але не зачерствіла, не занепала духом.

Ось що вона відповіла:

– Доктор Горбовий прожив довге й повне національної звитяги життя. Щира дружба з Євгеном Коновальцем, їхня величезна політична й організаторська діяльність, правовий захист Степана Бандери під час судового процесу у Варшаві над членами ОУН за вбивство польського міністра внутрішніх справ П’єрацького, вперта боротьба проти ополячення українців, ненависть до німецьких окупантів, рішучий змаг за самостійність України – це лише штрихи до портрета, за кожним з яких можна писати правдиву нашу історію. Доктор Горбовий був високоосвіченою й інтелігентною людиною. Він навчався в університетах Львова, Праги й Кракова, знав багато європейських мов. Це була людина сильної волі. Тодішні його побратими писали, що доктор Горбовий «із чистої сталі».

Таким він і повернувся до Долини після 25-річного ув’язнення, хоч здоров’я не мав. Доктор Горбовий переніс тяжке поранення. У бою під Козятином він втратив праве око. Це було 1919 року, під час походу українських злучених армій на Київ, який тоді захопили московські більшовики. Доктор Горбовий втратив і частину легень. На них грубий рубець залишив туберкульоз, на який не раз хворів у тюрмах.

Жінка, котра стала берегинею доктора Горбового, розповіла також, що його до Долини привезли близькі родичі влітку 1972 року. Йому дозволили жити лише в Оболоні, на його малій батьківщині. Він хотів повернутися до Праги, проте сподівання були марними. У селі кадебісти з Москви, Києва, Івано-Франківська й Долини пильно стежили за кожним кроком і словом доктора Горбового.

Ці камінці були символічними. Для піднесення духу. Так чинили давні римляни, щоб відзначити щасливі дні. Вони були і в доктора Горбового. Навіть попри всі сутінки його життя. Він ніколи не вважав себе мучеником за Україну, як це тепер чомусь кажуть. Доктор Горбовий був людиною високої гідності, яка свідомо обрала цей шлях і наперед знала, що чекає її на цьому шляху, відміряному йому. Цей мужній чоловік ніколи не скаржився на нелегку долю. То був його хрест, і він ніс його з честю людини, готової вмерти за правду. Єдине, що надломило його, – це збайдужіння чи страх перед радянським авторитарним режимом окремих близьких і далеких родичів. Ніхто з них не прихистив його на старість. І Бог змилостився над ним: послав йому Аделю Семків.

Жінка розповідала:

– Я читала художню та історичну літературу, цікавилася побутом і звичаями багатьох народів. Завжди знала, що в світі відбувається. Доктор Горбовий продовжував жити Україною. Йому довго не видавали паспорт, не одержував пенсії. Це був моральний терор. Він апелював до високих московських чиновників, вимагав поновлення людських прав. Робив це наполегливо й послідовно.

У цей важкий для нього час і звела мене доля з доктором Горбовим. Коли перебрався до мене, то мешкав у світлій кімнаті, де багато сонця. Після його смерті вона стала моєю, стіни якої дихали ним. Він щоранку випивав горнятко молока і з’їдав ложку меду. Снідав, обідав й вечеряв завжди однієї й тієї самої пори. Був дуже пунктуальний. Ніколи такого не було, щоб сказав, а не зробив. Ніколи ніде не запізнювався. Цього вимагав і від інших. Страшенно не любив неправду. Дуже гнівався, коли хтось казав йому неправду. Він внутрішньо відчував лукавість людини. Тихим голосом просив того, хто спіймався на брехні, надалі говорити тільки правду. А загалом – з такими людьми не бажав мати нічого спільного.

Не змогла не запитати, чи допомагав доктор Горбовий по господарству. І почула:

– Майже ні. Він був уже в літах, хворий. Правда, любив годувати курей. У погожі дні бував на подвір’ї, міг годинами сидіти і про щось думати. Не любив, щоб йому заважали. Якщо хтось домовився з ним про зустріч, то мусив бути в назначений час, не раніше й не пізніше. Він не був педантом, але дуже поважав людей пунктуальних, бо сам був такий. Уранці, лише світало, сідав за письмовий стіл. Писав листи рідним і знайомим, соратникам. Доктор Горбовий часто хворів. Дошкуляли легені. Згодом почало сліпнути єдине око. Не любив, коли я деколи (це, правда, рідко бувало) спізнювалася на хвилину-другу, щоб закрапати око. Ця процедура вимагала ретельності.

Запитувала в Аделі Семків і про дітей доктора Горбового. Вона найбільше розповідала про сина Романа, котрий жив у Чехії. Він і сам його згадував у своїх спогадах.

– Роман і доктор Горбовий часто спілкувалися чеською мовою. Він усе-таки мріяв поїхати до Праги. Одного разу, здається, навіть зблиснула така можливість, але закінчилося все тією ж відмовою. Коли Роман збирався вкотре їхати до батька, в телеграмі повідомив, що їде в Україну за ним. Дослівно: «Їду по тебе». Цього було достатньо, щоб уже наступного дня в помешканні з’явилися непрохані гості. Доктор Горбовий, аби відвернути можливу біду, переконував їх, що в телеграмі допущено помилку. Мало бути «їду до тебе»…

Не оминула я й запитання до опікунки доктора Горбового про те, хто його відвідував у її помешканні. І вкотре подякувала вдові, яка не побоялася взяти до себе багатолітнього політичного в’язня. Уже тоді, 1999-го, чимало було охочих, котрі намагалися називати себе його друзями. З роками їх ставало й стає більше... Так завжди було, є і, мабуть, буде.

– На жаль, дуже мало людей відвідувало доктора Горбового. Я розумію, що тепер багато хто каже, що «знав особисто» чи «дружив» з доктором Горбовим. Тоді, коли йому було нестерпно важко, таких сміливців знаходилися одиниці. Доктора Горбового навідували окремі родичі. Не боялася переступати поріг помешкання покійна нині Стефа Січко – дружина Петра Січка. Тоді, як я вже казала, батько із сином сиділи в тюрмі. Але доти вони зустрічалися з ним. Приходили до «патріарха нескорених», як називали доктора Горбового справжні друзі, Іван Долішній, Дмитро Пилипівський, бували Микола Кіндратюк, Марія Юкіш... Приїжджали до Оболоні з інших міст і сіл колишні побратими. Усіх я, звичайно, не знала. Хто відвідував його, той знав умовний знак. Тоді я безпечно відчиняла двері перед гостем. Одного разу, коли надворі ледь розвиднялося, умовний стук я почула в шибку. Зрозуміла, що хтось видав. Але той, хто прийшов, стуком об шибку і виявив себе. Я тоді непроханому гостеві завважила, що вдень не пасує стукати у вікно, коли є двері. Натякнула, що так чинять люди певної професії. Не помилилася. Це був працівник кгб, який згодом так і відрекомендувався. Відтоді доктор Горбовий змінив умовний знак для своїх відвідувачів…

У мене виникло слушне запитання: чим доктор Горбовий тоді, вже на схилі літ, був небезпечний для комуністів і кагебістів?

– Вони приходили й вмовляли доктора Горбового покаятися, привселюдно відректися від національної ідеї, якій він присвятив усе своє життя. Доктор Горбовий розповідав, що коли відбував ув’язнення, то його не раз силоміць возили до Києва і Львова, прихвалювали тодішнє життя й обіцяли, що він матиме все, чого захоче, але нехай звернеться до українського народу з осудженням ідей національної боротьби. Доктор Горбовий відмовився від запропонованих благ і, як відомо, відсидів 25 років від дзвінка до дзвінка…

Моя співрозмовниця розповіла також, як тоді, коли він жив у неї, змосковщена система вимагала від доктора Горбового того ж зречення:

– Був великодній четвер. У селі організували збори. Перед тим майже місяць, день у день, приїжджали працівники кгб і вмовляли доктора Горбового виступити на тих зборах. Він категорично не погоджувався. Але зранку вони все-таки приїхали машиною. Відчула, що не відступлять, силою його заберуть до клубу. А якщо заберуть, то доктор Горбовий скаже людям те, що думає. На це й розраховували організатори зборів, щоб потім знову запроторити його за ґрати. Підійшла я до них і кажу: «Сьогодні великодній четвер. Що подумає світ, коли в таке велике свято ви заарештуєте доктора Горбового?». Задумалися, порадились і залишили доктора Горбового в спокої. Позаяк збори були підготовлені, то мене примусили йти на них. Я сиділа, і на мене тицькали пальцями, мов на якусь злочинницю, за те, що я прихистила доктора Горбового.

Доктор Горбовий писав спогади. Вони мали назву «Погода совісті». У помешканні їх не тримали. Паперовий згорток лише з частиною їх сховали під латами в стайні. Якими частими були обшуки в помешканні Аделі Семків, у якої жив доктор Горбовий?

– О-о-о, вистачало! І завжди надумували причини, але мета була одна: розправитися з доктором Горбовим як ідейним поборником за самостійну Україну. Шестеро чи семеро оперативників кгб привезли ордер на обшук незадовго до смерті доктора Горбового. Дротами протикали кожну торбину з крупами і цукром, зазирали в кожну шпарину, дістались і до стайні й таки знайшли тих декілька сторінок «Погоди совісті». Доктор Горбовий ніколи не зберігав увесь текст в одному місці. Я читала не всі спогади, лише якусь частину. У них доктор Горбовий розмірковував про минуле й тодішнє життя в Україні. Йому було про що згадувати. Знав, до чого закликати молодь, усіх співвітчизників.

Коли розмовляла з Аделею Степанівною, відчувала осяйність, яку випромінювала. Вражали шляхетність, людяність і жіночність. Я бачила її плаття, що одягала, коли випадала нагода зустрічей із друзями доктора Горбового. Бачила її вишукане взуття, в якому сиділа у колі побратимів у помешканні за дружньою розмовою. Захоплював високий стиль не лише в одязі та взутті, а й в аристократичній манері спілкування, у вмінні чути й бути почутим. З великим задоволенням я слухала цю миловидну жінку. Подумки впевнювалася, що правильно зробила, коли пішла з урочистостей відкриття меморіальної дошки доктору Володимирові Горбовому, які провели без запрошення й участі в них Аделі Семків. Охоча до розмови, вона зачаровувала тихим голосом («у родині ніхто голосно не говорив»). Тихо розмовляв і доктор Горбовий. Притягувала до себе мудрістю й інтелігентністю. Зберегла найтепліші спогади про нього. Розповідала так, що відчувалося: він ось-ось відхилить двері, привітається й сяде поруч. Доктор Горбовий любив слухати Аделю Семків. На схилі літ Бог подарував йому янгола-охоронця...

– Ось тут, – Аделя Степанівна веде до найбільшої і найсвітлішої кімнати, – доктор Горбовий мешкав і тут його душа прощалась із земним життям. Він помер не в Оболоні, хоча й хотів померти в рідному селі. 13 травня 1984 року до нього приїхав знайомий Михайло Колесник (він і раніше приїжджав) з Ходорівщини і запросив погостювати якийсь час. Перед тим доктор Горбовий хворів на запалення легень. У Долині його не вилікували до кінця, також не без «допомоги» кгб. Надіявся, що долікується в Ходорові або Львові. Але невдовзі надійшла телеграма з Ходорова, що доктор Горбовий помер. Ховали його небагато людей, бо боялися. На цвинтарі були окремі родичі, колишні політв’язні та чимало тих, хто стежив за всіма друзями покійного...

Розповідь Аделі Семків, яку люб’язно згадав з подякою у своїх спогадах «Погода совісті» доктор Володимир Горбовий, на мою думку, є унікальною і єдиним публічним свідченням про його останні роки життя, про написання ним безсмертного твору, що й нині мотивує до справедливої визвольної боротьби проти росії, вічно ворожій Україні. Доктор Горбовий є почесним громадянином міста Долини, його іменем названо вулицю, оновлено надмогильний пам’ятник.

Цього року своєю знаковістю збіглися пам’ятні цифри: 30 січня минуло 125 років з дня народження доктора Володимира Горбового, у травні – 40 років, як він відійшов за обрій над рідною землею. 25-річчям позначені відкриття пам’ятного знака та інтерв’ю «Велика буря довго не триває» в газеті «Галичина» з Аделею Семків, котра прихистила на схилі літ доктора Горбового. Під спогадами «Погода совісті», над якими працював тривалий час, їх автор поставив дату: 30 січня 1978 року. Цього ж дня, через рік, на своє 80-ліття, разом сфотографувалися Дмитро Пилипівський, Аделя Семків і Володимир Горбовий. Уперше цю світлину "Галичина" опублікувала в названому інтерв’ю. На жаль, у життєписі доктора Горбового є число, що мовби перегукується з тим роком, – на пам’ять про його перебування в таборі. Про нього він так писав у «Погоді совісті» (цитую з архівного оригіналу спогадів Центру досліджень визвольного руху): «На спині і на коліні був у мене номер 78. Це був мій паспорт і моя метрика».

...Життєва незламна вертикаль в обороні самостійної України доктора Володимира Горбового – найкраща мотивація для українських захисників на фронті й для усіх нас у тилу перемагати у війні з москалями.