Що переживають люди, котрі відкривають щось нове: дитсадок, школу, музей, пам’ятник, Америку тощо? Звичайно ж, радість! А що відчувають ті, хто, навпаки, закриває освітні установи, спортзали, підприємства? Невже вони мають утіху від того?
А чи думають про те, що буде через такі їхні рішення з працівниками закладів, які підлягають тому вердиктові? Адже в цьому разі вони втрачають місце праці, можливість виживати в нинішніх скрутних умовах. Але, схоже, до того нікому діла немає. Як каже один обласний начальник, хай їдуть за кордон. Хороша порада… Та чому б йому самому туди не податися? Хіба мало наших краян уже виїхало з України через війну?
За Австрії для галичан школи відкривали, за Польщі будували нові освітні заклади. На тлі теперішніх реалій у нашій самостійній державі це виглядає як чудасія. Навіть за німецької окупації у 40-х роках минулого століття школи функціонували. Радянська влада теж підтримувала й розвивала мережу освітніх закладів, які мала передусім за об’єкти для навчання компартійної ідеології та її поширення.
Нині ж, повторимо, в незалежній Україні вирішили, що шкіл не дуже й треба. Закрито вже вечірні середні навчальні заклади. Не стало шкіл-інтернатів, закрито гуртки в обласному центрі туризму і краєзнавства учнівської молоді. Не треба уроків релігійної етики. Вже закрито низку малокомплектних шкіл, а ще більшій кількості таких закладів уготовано таку саму долю. До їхнього статусу планують понизити низку восьмирічних, наче там вчаться мачушині діти, і тоді їхнім учням доведеться щодня, не знати за яку кару, доїжджати на навчання у сусідні села.
Ах, нема коштів, бідні ми, нещасні…
На утримання одного в’язня в Україні виділяють щороку 120 000 гривень. Так само на московських полонених витрачають чималі бюджетні гроші. Є кошти на величезні премії чиновникам, їхні дорогі службові автомобілі, на шалені пенсії (по 100 000 на місяць) суддям та представникам інших певних, не знати за що привілейованих каст суспільства. А фінансів на вчителя, на учня в названих школах – катма. Мало того, їхнє утримання, мовляв, обходиться державі задорого!
В Японії, Фінляндії праця вчителя найпочесніша і найпрестижніша, – вони там у великій пошані в суспільства. Там розуміють, що без освіти й культури не буде розвитку держави.
Натомість в Україні нині – не лише «нагорі», а й «унизу», в багатьох громадах, зудить велика сверблячка понизити у статусі місцеві школи, закрити сільські навчальні заклади. Хто розповідає, що то невигідно й непрактично фінансувати такі школи, формально ніби правильно каже. Та, по суті, ті слова – це знущання й вияв суспільного цинізму, якому немає жодного нормального пояснення. І це тоді, коли реформа освіти, тобто шкільний переворот в Україні, розпочнеться з 2027 року. Тож дайте вже вчителям, учням, батькам ще трохи спокійно пожити, звикнутися з думкою про майбутні шкільні втрати, а комусь і пошукати нову роботу!
Тим більше, що наші вчителі й колишні учні нині захищають Україну, а отже, і її школи – великі й малі, й вищі навчальні заклади, дитсадки. І якщо школи позакривають, то куди після перемоги повернуться їхні учні, які нині з батьками тимчасово перебувають за кордоном? Чи їм запропонують доїжджати на навчання до чужих шкіл у сусідніх селах? Або куди повернуться з фронту їхні недавні педагоги, а теперішні бійці ЗСУ?
А що буде з селами, в яких закривають школи? Село вигибатиме, як писав Марко Черемшина, 150-річний ювілей котрого ми недавно відзначили. Але що кому до того? Хіба чиновник чи депутат, яких вибрали на служіння громаді, здають собі справу з того, що творять? Москаль нищить українські школи, а наші діячі наче допомагають йому в цьому!? Чи виборці й платники податків уже не мають права голосу, права на нормальну освіту у своєму селі?
Якщо учнів у селі лише два десятки, то що, там і школа двоступенева недоречна? Але це як сказати… Навіть один учень, один вчитель мають право на нормальні освіту, працю. Поки в селі функціонує школа, життя в ньому нуртує. Якщо ж її закриють, то й громада втратить перспективу розвитку.
Учителі в селі – це та дрібка еліти, на якій тримаються освіта, культура, традиції, різноманітні акції, заходи. Навіть шкільні автобуси не матимуть, кого перевозити, якщо до сіл не доїжджатимуть учителі. Просто у глибинці щезне і так тонкий пласт гуманітарної інтелігенції, охоронців національної освіти й культури.
Поки не пізно, пора схаменутися, застопорити ті рішення-вердикти про закриття малих шкіл, передумати, не квапитися, не бути байдужими, стати відповідальними перед нашими дітьми, вчителями, громадою, Україною, її нинішнім та майбутнім. Пам’ятайте, шановні діячі, звідки вийшли ви, з якого дитинства, з якої школи, що її все-таки мали свого часу. Не позбавляйте інших їхніх прав, втіхи дитинства, в якій і школа, й однокласники, і вчителі та батьки і всі інші радощі, які дарував нам усім без винятку Бог.
