Попри те, що живемо в незалежній державі, боротьба за українську мову триває. І, як правило, ігри з мовою зі зрозумілих причин стартують незадовго до виборів. Днями Конституційний Суд (КС) розпочав розгляд справи щодо конституційності Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Відповідне подання надійшло від 51 нардепа, більшість з яких є представниками «Опозиційної платформи – За життя». Вони вважають, що закон порушує конституційні права громадян. Зокрема право на використання рідної мови, на розвиток мовної самобутності всіх корінних народів і нацменшин України. Також, на їхню думку, документ начебто ухвалювали з порушенням процедури.

Правник та колишній заступник голови ЦВК Андрій МАГЕРА вважає, що нардепи, які оскаржують конституційність закону, маніпулюють. Адже документ не зачіпає використання мов нацменшин на приватному рівні. Про це він написав на своїй сторінці у фейсбуці: «Зараз у КС триває в усному режимі розгляд подання від 51 депутата щодо конституційності Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». З боку суб’єктів подання знову чую маніпулятивні твердження, начебто закон порушує конституційну гарантію використання російської, інших мов національних меншин. Суб’єкти подання заплуталися у трьох соснах, адже вжиток мови буває у трьох сенсах – функціонування (для державної мови), застосування (інших мов у суспільних сферах), використання (у приватній сфері).

Використання мови, про що йдеться у частині 3-й статті 10 Конституції України, взагалі не може бути предметом регулювання закону. Закон не може регулювати мову, яку використовують в сім'ї, в колі друзів, під час відправлення релігійних обрядів».

Політичний експерт Олександр ПАЛІЙ у розмові з журналісткою «Галичини» звернув увагу, що різні охвістя «регіоналів», колаборантські політики і Росія зацікавлені в мовному збуренні в Україні. Менше у цьому зацікавлені серйозні політики, оскільки більшість населення підтримує державний статус української мови. І в таких умовах грати можуть з цими питаннями або маргінали, або Росія. Тобто не ті, хто орієнтується на більшість українського суспільства. Зацікавленість серйозних політиків у мовних маніпуляціях згасла, тому що було анексовано Крим та окуповано частину Донбасу, в результаті чого кількість прихильників російської мови у загальному складі населення вільної частини України зменшилась. Політики, які орієнтуються на більшість, розуміють, що ігри з мовою небезпечні і можуть вилізти боком. А Росія зацікавлена, щоби в Україні була максимальна кількість ліній розподілу. Чим більше в українському суспільстві конфліктів, тим краще для неї.

Відомий український мовознавець, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту української мови Національної академії наук України Павло ГРИЦЕНКО, який виступив у КС на захист чинного мовного закону, в ексклюзивному коментарі для газети «Галичина» пояснив спробу нардепів провести ревізію закону:

– 7 і 9 липня у Конституційному Суді України відбулося широке обговорення питання конституційності (відповідності Конституції України) Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (№2704-VIII) за поданням 51 народного депутата України попереднього скликання.

На те, що закон про українську мову буде ухвалити не просто, вказували гострі дискусії навколо його визначальних положень ще на етапі обговорення в комітеті Верховної Ради, на різних громадських форумах, у численних матеріалах у медіапросторі… Цьому документу давали найрізноманітніші (часто виразно протилежні!) характеристики. Нерідко в таких оцінках визначальним був не об’єктивний аналіз тексту проєкту, не аналіз традицій мовного планування і законотворення в різних країнах світу, а виразно проглядалося політичне замовлення – замовлення на дискредитацію самої ідеї повноформатного функціонування української мови як державної, на недопущення реального розширення її використання, особливо в системі освіти, державному адмініструванні й інформаційному просторі. Ці самі ідеї в розмаїтих варіантах словесного оформлення на різних антиукраїнських телеканалах використовують і сьогодні, цинічно додаючи до всіх попередніх «гріхів українізації» ще й тяжке безпідставне звинувачення, що саме через українську мову і «насильницьку українізацію» розпочалася війна Росії проти України – й анексія Криму, і кровопролиття на східних рубежах України, і провокації й переслідування за українську мову, українську пісню, українську символіку в різних куточках України, зокрема і в західноукраїнському реґіоні, який завжди вважали оберегом українськости. Захопивши більшість телеканалів, сформувавши армію інформаційної обслуги (яка здебільшого антиукраїнська за визначальним спрямуванням чи ментально не визначена), проросійська «п’ята колона» й олігархат і далі деморалізують українське суспільство, пропонують різні варіанти розв’язання мовного питання в Україні, аби лише вона не стала українськомовною й україноцентричною, не мала свого індивідуального обличчя в сучасній цивілізації, була безликою.

Війна за українськомовну Україну не відійшла в минуле, а навпаки, перебуває у фазі загострення, набирає сили. Сьогодні актуальним є спогад про недалеке минуле: у липні 2012 року перед загрозою ухвалення мовного закону «Про засади державної мовної політики», відомого в народі як «закон трьох «Ка»: Кремля–Ківалова–Колесніченка», небайдужі (а серед них переважала українська свідома молодь!) підняли мовний Майдан: тисячі протестувальників на граніті Українського дому в Києві, голодування сотень учасників, петиції і звернення, обговорення в пресі й на телеканалах... Проте ніщо не змогло подолати організаційної досконалості «регіоналів»-кремлівців, зрушити наступ засланих сотень ефесбешних «козачків», що діяли в різних структурах української влади й бізнесових структурах, не зуміло переконати зрадливих «експертів» і замовних «соціологів»: закон «протиснули» через Верховну Раду 23 липня 2012 р. Торжествував Кремль, задоволено потирав руки Янукович (він ще свято вірив у свій організаторський геній; та й як не увірувати, коли поруч Ганна Герман...), щасливі були Ківалов і Колесніченко. Щасливі, бо виконано особливо важливе доручення Кремля, за що плата не забарилася: 9 лютого 2013 р. «за сохранєніє і популярізацію русского язика» сам Путін нагородив їх золотою медаллю Пушкіна. Жаль лишень, що ім’я Пушкіна міцно пов’язали з тридцятьма срібняками – гідною платою за зраду святинь землі, на якій ці діячі народилися, зростали і... не зросли! Доля цих антиукраїнців вельми промовиста!

28 лютого 2018 р. Конституційний Суд визнав неконституційним цей дискримінаційний щодо української мови закон. Відбулося це завдяки наполяганням 57 народних депутатів, і сталося це за інших політичних обставин. На цей час уже було очевидним, що Росія зухвало й маніпулятивно використовує питання захисту російської мови для реалізації своєї імперської загарбницької політики, задля виправдання самого розв’язання війни проти суверенної держави Україна. Знання російської мови, бажання громадянина будь-якої країни використовувати її для спілкування Кремль кваліфікує як «русскоязичность», що, за його імперськими ментальністю й доктриною, є достатнім для того, аби проголосити таких громадян іншої, незалежної, держави своїми васалами, взяти «під свій захист», а простір їхнього життя назвати «простором своїх геополітичних інтересів». Гасло «Росія там, де поширена російська мова» повторюють як аксіому, без доведень і аргументів, зомбуючи цим мільйони легковірних. Так Путін ув’язав природне право людини на власну мову, на вибір мови спілкування з людським життям, ув’язав мову з кров’ю.

Ухвала Конституційного Суду про неконституційність закону трьох «Ка» завдала глибокої поразки антиукраїнським силам на полі битви за мовний простір України, відкрила дорогу новому мовному закону – «Про забезпечення функціонування української мови як державної».

Він стверджує: в Україні єдиною державною (офіційною) мовою є українська, що «зумовлено державотворчим визначенням української нації» і «є невід’ємним елементом конституційного ладу України як унітарної держави». Так чітко визначено в законі. А ще зазначено, що «статус української мови як державної передбачає обов’язковість її використання на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також в інших публічних сферах суспільного життя». Саме обов’язковість використання, чітка юридична визначеність формулювань уможливлює подолання наслідків нав’язаної ідеології «єдіного народа», яку й сьогодні Росія послідовно використовує в гібридній війні проти України, уможливлює відродження національної свідомості й гордості українців, їхньої внутрішньої ментальної сили.

Як головні завдання закону окреслено «захист державного статусу української мови» й «утвердження української мови як мови міжнаціонального спілкування». Це означає, що закон має забезпечити зміну моделі мовного буття українського суспільства. Адже 1991 р. відбулася не лише заміна назви «УРСР» на «Україна», а постала нова держава. В УРСР відбувалося потужне сплановане зросійщення усіх сфер життя суспільства; російською було витіснено, заступлено українську мову в усіх визначальних сферах суспільного життя: велика частка середньої і майже вся вища освіта, армія, силові структури, виробництво, майже увесь інформаційний простір були зайняті російською мовою; українськомовним залишалося приватне спілкування, невелика частка середньої освіти та вищої спеціальної освіти, пов’язаної з педагогікою й українською філологією, літературна творчість, пісенна культура, у дозволених пропорціях, формах і жанрах – театр, кіно. Протиприродне звуження функцій української мови в Україні, використання її насамперед як політичної декорації, яка мала б переконати в розвитку української мови – «мови соціалістичної нації», глибоко обурювало українську творчу й наукову інтелігенцію, викликало спротив аж до жертовного самоспалення на знак незгоди з таким її руйнуванням. На вівтар української мови як запоруки нашої незалежності поклали своє життя тисячі українців!

Незалежна Україна постала як держава, в якій мало би бути розв’язане мовне питання, мала б запанувати інша модель мовного життя: саме таку модель сформульовано в 10-й статті Конституції України і задекларовано в положеннях Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної». У ньому докладно визначено використання української мови як державної в різних сферах її побутування, прописано механізми захисту української мови та моделі відповідальності за недотримання закону. Важливо, що в законі зазначено: функціонування мов інших корінних народів та мов національних меншин буде урегульовано спеціальним законом про права корінних народів та національних меншин.

Здавалося б, можна порадіти за докладно опрацьований текст закону і лише докладати колективних зусиль задля його повноформатного втілення в життя.

Але... тоді треба погодитися з новими реаліями, зокрема з тим, що російська вже не буде домінувати в мовному просторі України, не буде вирішально впливати на мовне майбутнє держави, перестане в’язати українців із колоніальним минулим, коли про українців і українську мову стверджували: «нє било, нєт і бить нє может», знову штовхати сьогодні в обійми Росії (за проєктом чи «Новоросії», чи «русского міра»). Закон перевів Україну через рубікон мовної, політичної й ментальної залежності від Росії, надавши нам право вибору інших геополітичних і культурних орієнтирів, можливість формувати інші мовні, ментальні й культурні домінанти. Зміна мовних реалій тісно пов’язана з можливістю об’єктивного визначення суті й значення Росії в сучасних геополітичних координатах та глибокого переосмислення її ролі в долі українського народу. Така перспектива розвитку й употужнення України глибоко непокоїть Кремль, особисто Путіна, «п’яту колону» в Україні. Тому для цих сил найкращим сценарієм було б визнати Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної» неконституційним, що відкрило б перспективу створення іншого – оновленого варіанта закону трьох «Ка», який забезпечив би широке використання російської мови в Україні, тобто зберігав би для неї позиції, які нині втрачаються. Відстоювання саме позицій російської мови відкрито задекларовано на багатьох сторінках цього конституційного подання, подекуди приховано за формулами нібито вболівання за мови інших національних меншин. Зокрема як аргумент проти чинного закону опоненти використовують приписи закону про підтримку мови кримських татар, чиїй мові справді загрожує зникнення, про що говорив у Конституційному Суді голова меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров. Непокоїть опонентів і орієнтація на розширення сфер використання англійської мови як мови міжнародного спілкування; донедавна таку роль відводили лише російській.

У виступах від депутатів-опозиціонерів, які подали запит до КС, прозвучало одне положення, яке різними способами вони обігрували й повторювали, а саме: Україна – не унітарна держава, як це закономірно й обґрунтовано визначено Конституцією нашої держави, а багатонаціональна країна, де «проживає 130 чи більше національностей»; інший інформаційний блок, який, за їхнім задумом, мав спрацювати, – це твердження, що 60–70 відсотків громадян України російськомовні, що російська мова і сьогодні домінує в українському суспільстві. Ці заяви – не художня оздоба виступів, не риторичний прийом промовців, а положення особливої ваги, які, за задумом авторів, можуть мати логічний розвиток. Якщо Україна не унітарна держава, якщо російська мова в Україні домінує, то закономірно, що в Україні не може бути лише українська мова як державна, а роль і статус російської має бути змінено. Саме це є головною метою опозиції щодо розгляду питання української мови в КС, до цих висновків вони підводять однозначно, в цьому намагаються переконати українську спільноту.

Обговорення в Конституційному Суді виразно показує, що триває сплановане розмивання визначальних засад нашої державності, базових характеристик УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. Щойно в якомусь із законів закладають ідею україноцентризму, уміщують приписи, які здатні зміцнити українськість нашої держави, як одразу ж формують систему протидії, дискредитації, нівелювання чи ослаблення таких положень. Це спостерігали в дебатах щодо закону про освіту, це спостерігаємо і стосовно закону про державний статус української мови.

Довести неконституційність Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» у спосіб об’єктивний, зокрема з огляду на прагматичну спрямованість закону, його підпорядкування побудові сильної суверенної держави Україна – НЕМОЖЛИВО! Закон витримано відповідно до вимог Конституції України, Хартії регіональних і міноритарних мов, відповідно до вимог Венеційської комісії, з урахуванням європейського досвіду мовного законодавства. Тому, сподіваємося, Конституційний Суд знайде юридичну можливість захистити закон від маніпуляцій та квазіюридичних нападів, від спланованого тиску проросійських «уболівальників». Доволі вільне поводження з текстом закону (у конституційному поданні допущено численні перекручення, неточний виклад тексту закону) так само підпорядковано одній меті: домогтися для російської мови в Україні високого юридичного статусу, забезпечити можливість потужно впливати на мовну ситуацію в Україні, сприяти поверненню нашої держави в мовно-культурний і ментальний, а відтак – і політичний та економічний простори Росії.

Хоча такі проєкти сьогодні є утопічними, все ж недооцінювати скоординовані зусилля «п’ятої колони» і Кремля щодо збереження російської мови в Україні у вимріяних широких форматах, особливо у сфері освіти та інформаційному просторі, ризиковано! Навіть за умови, коли відбуватимуться зміни в Україні на користь української мови як державної, опоненти докладатимуть зусиль, аби створити ситуації «законного» ігнорування української мови в нашій державі, аби руйнувати передумови її повноформатного удержавлення й відчутно уповільнювати його.

Триває війна за мовний простір України! Це не академічні дискусії у вільному стилі про роль мови у житті й смерті націй, це не місце, де учасники демонструють свою обізнаність і володіння прийомами риторики, словесних поєдинків. Триває війна за українську ідентичність, за наш цивілізаційний вибір, за Українську державу! Настав особливий час – час відповідальних рішень і ефективного чину…

Доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри слов’янських мов Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, заслужений працівник освіти України Микола ЛЕСЮК наголосив, що подання до КС групи народних депутатів щодо конституційності Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» – це реванш промосковських сил і черговий наступ на Україну, а також пояснив, до чого це може спричинитися:

– Це черговий наступ на українство, на українську мову і культуру. Покидьки, зрадники, манкурти, перекинчики, малороси, блюдолизи і просто негідники були серед українців, на жаль, завжди і завше вони чинили свої чорні, підступні справи на шкоду Україні і на догоду нашому споконвічному заклятому ворогові, окупантові – московитові. Чимало є таких відвертих ворогів і в нинішній Верховній Раді, хоч вони там були також завжди, тобто від першого скликання, оскільки в Україні є досить її ненависників і адептів російської імперії, які їх висувають і за них голосують. Отож підписала це подання аж 51 особа (хотілося використати тут інше, якесь міцне слово) – фракція ОП «За життя» (цікаво, за яке життя – в новому московському союзі?), зокрема, звісно, Медведчук, Шуфрич, Новінський, Мураєв, Ківалов, Королевська, Добкін та інші бобкіни-гопкіни (чи таки гопники). Серед цих підписантів немає жодного українця. Можливо, хтось із них і має українське коріння, але українець у моєму розумінні – це людина, яка любить і шанує свою рідну українську мову, українську справжню історію, українські традиції, українську землю, людина, котра ненавидить її ворогів тощо. У названому блоці зібралися лише ті, хто любить і по-хижацьки використовує надра й інші багатства української землі, це вже навіть не приховані, а відверті вороги України, яким ліберальна і толерантна (краще все-таки – толерастна) українська влада, українське ліберальне законодавство дозволяють не лише використовувати всі блага, а ще й диктувати свої закони, грубо втручатися в життя українців. Як притихли були ці всякі шуфричі після Майдану, якими овечками прикидалися! Але потім побачили, що ніхто не притягує їх до відповідальності за їхні ворожі й шкідливі дії, то й знову вишкірили свої ікла. Отут якраз підходить українське прислів’я: пусти свиню під стіл… А вона не тільки на стіл, а й на шию сяде, присмокчеться і буде п’явкою на ослабленому тілі українського народу. Їм не відмовиш у хитрості, підступності. Вони знають, із чого починати свою підривну діяльність. Треба спочатку забрати в народу його мову, його душу (бо мова – це душа народу), а тоді вже неважко буде побороти його й фізично. Мова – це основна ознака нації, саме за мовою ідентифікують людину. То якщо людині байдуже, якою мовою розмовляти, їй так само байдуже буде, в якій державі вона живе і хто й чим її поганятиме. Ось чому ці таємні московсько-путінські агенти й намагаються підкопатися до святая святих – до нашої мови. Ось чому вони вирішили скасувати Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної», який, на жаль, і так далеко не досконалий, який і так забагато прав надає мовам національних меншин.

До речі, у своєму поданні вони перекручують факти, відображають стан справ так, як їм вигідно. Будемо сподіватися, що у суддів КС вистачить здорового глузду, щоб не скасовувати цей закон. Немає жодної логіки в тому, щоб в унітарній державі надавали рівні з державною права ще якійсь мові. Таке неможливо було б собі уявити в будь-якій іншій європейській державі – Польщі, Чехії, Франції, Німеччині тощо. Це призвело б до ще більшої залежності України від Московії, це могло б дати привід путінській кліці посилювати свій тиск на Україну під гаслом «рятування русскоязичного насєлєнія», простягати свої брудні пазури до наших територій, зрештою, це призвело б до нових потужних суспільних акцій, бо, слава Богу, в Україні більшість населення все-таки не байдужа до долі своєї мови і своєї незалежності. Україна буде існувати вічно і вічно існуватиме її солов’їна мова!..