Вони зустрічали повномасштабне вторгнення курсантами, а тепер стали молодими командирами, які на фронті навчилися ухвалювати рішення під тиском обставин, берегти життя побратимів, власноруч рятувати поранених солдатів і тримати позиції навіть під танковими обстрілами. Мужність молодих офіцерів Національної гвардії України (НГУ) – це не гучні гасла й не парадні строї. Це щоденний вибір залишатися на своєму місці тоді, коли загрози чигають звідусіль. Так небезпека стає буденністю, а відповідальність – важливішою за власний страх.

Дев’ять років військової служби Мар’яна САВЧУКА – це шлях від строковика до досвідченого бойового офіцера, який уже пройшов крізь випробування та загартувався у боях повномасштабної війни. Його історія як захисника України розпочалася 2017-го. Продовжилася навчанням у Національній академії НГУ. Але замість урочистого випуску в червні 2022-го на курсантів чекала боротьба з російським агресором.

«Мій бойовий шлях стартував 24 лютого в Києві. Ми виконували завдання з охорони таких державних об’єктів, як Верховна Рада та Кабінет Міністрів», – розповідає він.

Перші місяці російського вторгнення Мар’ян разом з іншими курсантами провів у столиці. Вони щодня були готові протидіяти диверсійно-розвідувальним групам (ДРГ), які намагалися дістатися до державних будівель. Напруга була постійною – кожна хвилина могла стати останньою.

«Був випадок, коли до приміщення Верховної Ради підкралася з боку стадіону імені Лобановського ворожа ДРГ. Але зіткнулася з військовослужбовцями однієї з бригад. Наші побратими впорались із диверсантами за 10 хвилин», – згадує гвардієць.

У січні 2023-го офіцер перевівся до підрозділу, який невдовзі вирушав на фронт. Пройшовши злагодження, бійці подалися на передову. Там М. Савчук командував взводом, перебував у першій ланці медичної евакуації. Каже, що це було справжнє пекло під постійними обстрілами. Скільки евакуацій провів, Мар’ян не рахував, але роботи було багато й працювати було важко.

«Основним завданням була евакуація поранених з позицій – те, що військові називають «першим коліном», – розповідає Мар’ян. – Ми витягували поранених безпосередньо з окопів та бліндажів у посадках і доставляли до автотранспорту. Переносили їх з позицій на ношах не одну сотню метрів, нерідко під ворожими обстрілами. Той запах крові, що запеклася, поту й пороху я ніколи не забуду. Зрештою, періодично спонтанно відчуваю його, коли війне димом від чогось спаленого…».

На фронті небезпека щодня поряд. І той день, коли отримав осколкове поранення, офіцер пам’ятає дуже добре – він був дуже насиченим. Уже о 4-й ранку його розбудили, бо сімох побратимів поранили. Потрібна була термінова евакуація.

«Хлопців швидко знайшли на позиції, – провадить свою оповідь М. Савчук. – Пригадую, як у ямі побачив хлопчину, який лежав обличчям донизу. Миттю перевернув його, перевірив пульс. Він дихав, на слова реагував, пробував щось відповідати, але йому не виходило. Швидко оцінив поранення, наклав турнікети, і його негайно евакуювали».

Того ж дня почалися ще сильніші обстріли, і знову серед наших захисників було багато поранених. «Ми висунулись на евакуацію на одну з позицій, – продовжує нацгвардієць. – І коли виносили чергового побратима, нас засік ворожий дрон, а відтак по нашій групі почали бити з танка. Ми залягли. За кілька метрів від себе я побачив товсту сосну, швидко перебіг туди й заліг за стовбуром – і тої ж миті в те місце, де я перебував доти, влучив снаряд. Відчув сильний удар у руку. Відтак другий – у те саме місце. Але попервах не надав тому особливого значення. Вирішили негайно звідти виходити й продовжили евакуацію товариша».

Коли ж поклали цього пораненого у БТР й поверталися за ще одним, Мар’ян відчув, як німіє рука. Пізніше у бліндажі в нього виявили два поранення – у плече та передпліччя. Тепер евакуації потребував він сам. Офіцера в декілька етапів доправили до лікарні у Краматорську. Там хірурги витягли з його руки два осколки…

Якось, коли зустрівся з побратимами в Івано-Франківську, до нього підійшов один боєць і представився: «Мій позивний «Хімік». Пам’ятаєте хлопця, який лежав у ямі обличчям до землі? То був я. Завдяки тому, що ви мене тоді швидко евакуювали, я зараз живий. Дякую!». Несподівана й зворушлива зустріч бійців додала сил обом.

Нині Мар’ян продовжує службу, його підрозділ виконує багато важливих завдань, у тому числі і на Прикарпатті. Його історія – про мужність, самовідданість і про те, що справжні герої не шукають слави. Вони просто роблять свою роботу, рятуючи життя побратимів під вогнем ворога.