Письменник Василь БАБІЙ не лише змалював постать ватажка першої в історії Галичини селянської війни проти поневолювачів, а й запропонував свою версію його справдешніх імені та прізвища, досі невідомих.
Білою плямою в українській історії довго залишалося селянське повстання під проводом Мухи 1490–1492 рр. на Прикарпатті. Тобто ще тоді, коли у східній Україні лише зароджувалось козацтво, яке через понад сотню років піднялося на першу визвольну війну проти чужоземної влади, за відновлення національної держави.
Письменник Василь Бабій зробив, можна сказати, спробу історичної реставрації події, до якої спричинився легендарний Муха, – великого повстання прикарпатських селян проти польської корони, яка 1349-го загарбала землі Галицько-Волинського князівства. Невелику, але влучну своїм пізнавальним і белетристичним наповненням книжку – історичну повість «Провісник свободи» він недавно презентував в Івано-Франківському історико-меморіальному музеї Олекси Довбуша.
Вперше цю історичну тему ввів у науковий обіг відомий учений Володимир Грабовецький, автор монографії «Селянське повстання на Прикарпатті під проводом Мухи в 1490–1492 роках». Книжка стала результатом здійснених ним як істориком-першопрохідцем досліджень в архівах і вийшла друком – не без певних видавничих колізій – 1979-го. Наш земляк, уродженець Печеніжина, пролив світло на цю доти фактично не згадувану в українській історіографії подію і на особу головного повстанця. То вже в пізніших публікаціях історики почали іменувати Муху Іваном, хоча якщо копнути глибше, то виявиться, що й Муха – це не прізвище, а прізвисько чи прибране головним героєм повісті псевдо, як би сказали у ближчі нам часи діяльності ОУН–УПА. В. Бабій на основі відомостей, які віднайшов у наукових розвідках і творах історичної літератури, ототожнює Муху з тим Андрієм Барулою чи Борулою, котрий намагався знову роздмухати вогонь повстання вже наступного року після програної в 1490-му 10-тисячним селянським ненавченим військом Мухи битви із 20-тисячним вишколеним польським біля с. Підгороддя на Рогатинщині. Втім, під час презентації книжки прозаїкові радили на майбутнє дещо змінити написання цього прізвища на справді українське – Боруля.
– Ще 1975-го мені, тоді студентові історичного факультету Івано-Франківського педінституту ім. В. Стефаника, потрапила на очі брошура нашого викладача професора Володимира Грабовецького про меморіальний музей Олекси Довбуша в Печеніжині, в якій зацікавила коротенька (лише одне речення!) згадка про селянське повстання під проводом Мухи, – повідав присутнім В. Бабій. – Мій інтерес до особи Мухи поряд із постаттю Довбуша, не міг не заімпонувати Грабовецькому. Володимир Васильович дав мені для ознайомлення матеріали своєї майбутньої монографії, яку, до речі, зміг видати аж через чотири роки – після того, як він, дослідник, пересипав, відповідно до ідеологічних вимог компартійної влади, текст книжки цитатами класиків марксизму-ленінізму на підтвердження нібито свого класового підходу до оцінки повстання галицьких селян наприкінці XV ст. Власне, серед учасників повстання і в його керівному ядрі були також представники колишніх боярських (за княжих часів) родів, у яких так само влада польського короля забрала землі і права – унаслідок цього вони стали збіднілою більшою чи меншою українською шляхтою. Скориставшись зібраними професором матеріалами, я підготував статтю «Селянський полководець Муха», дописавши, зрозуміло, в її автори Володимира Грабовецького, і ця фактично перша публікація про повстання прикарпатських селян-русинів під проводом Мухи з’явилася в газеті «Комсомольський прапор».
А якось пізніше я – і це стало для мене великою несподіванкою – прочитав у статті одного канадського автора, надрукованій у діаспорному виданні «Альманах землі Станиславівської», що Муха родом із… «Серафинців на Городенківщині»! А то ж рідне моє село!.. Тож версію про серафинецьке походження Мухи я підтримую й обґрунтовую в у своїй повісті...
Міркуваннями про новий прозовий твір В. Бабія поділилися літературний критик та есеїст, голова Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка Євген Баран та інші учасники літературного дійства.
– Історична проза – це не суха наука, а слово від душі, – наголосив зокрема голова ОО Національної спілки краєзнавців України Михайло Косило. – Наукові трактати читають здебільшого фахівці, а історичну прозу можуть і, на мій погляд, повинні читати всі. Бо це найкоротша дорога до свідомості, серця й сумління читача – на ній швидше, ніж із підручників історії, усвідомимо, якими ми були, є і маємо стати в цьому світі, а отже, скоріше прийде до кожного розуміння нашої української ідентичності...
Образ провідника селянського повстання 1490–1492 рр. на Прикарпатті автор у своїй невеличкій повістині, як означив її під час презентації, зумів подати не застиглим, а в розвитку – починаючи від ще підліткових років Андрія, формування у хлопця категоричного неприйняття чужинецької влади, яка примушувала місцеве населення до покори, й закінчуючи драматичними поворотами його долі, хвилинами розчарування й сумнівів: чи вдасться після поразки повстанців знову підняти покутське селянство на боротьбу?
Юний помічник серафинецького коваля не міг спокійно спостерігати несправедливість, не могло Андрія задовольнити пояснення його старого родича, мовляв, «такий триб життя, і нічого не вдієш». Заперечив ковалеві: «То хіба життя, діду Миколаю? Нас у ярма запрягають і батогами б’ють». І, повернувшись додому після військової служби у молдовського господаря Штефана, Андрій знайшов серед місцевих селян багатьох однодумців. Повстанці, озброєні чим попало, які не мали належної військової підготовки, взяли приступом фортечні й замкові мури Снятина, Коломиї, Галича і звільнили ці міста від польської влади. Але біля села Підгороддя не витримали натиску вдвоє численнішого і значно краще озброєного війська у складі не лише поляків, а й німецьких васалів тодішнього короля Казимира – лицарів Тевтонського ордену. Хоча й тією програною битвою галичани дали зрозуміти королівській владі, що поляки перебувають не вдома, а на чужій землі.
Повстанці, які залишилися живими, розбіглися й повернулися до своїх домівок. Більшість із них відтак уже не підтримували закликів Борулі продовжити збройну боротьбу – не вірили в можливість перемоги. На свої болючі запитання, чи варто було йому взагалі зворохоблювати людей на масовий виступ проти польської корони, Андрій почув таку відповідь від отця Іларіона, котрий ще на початку повстання сам попросився супроводжувати селян-вояків у їхніх походах: «Ти першим відкрив людям очі на правду. І вони пішли за тобою. Багато загинуло… А хіба перші християни не вмирали за свою віру?» Головний герой повісті заперечує священникові: «А я не Христос. Я просто маленька людина. Комашка. Сказано ж, Муха. Та, що докучає людям, щоб не спали». Але й цим він мимохіть потверджує неоціненне значення в історії ролі організатора масового спротиву іноземним поневолювачам.
До тих, хто повірив у нього і знову поповнив ряди повстанців, А. Боруля звертається так: «Маємо бути гідними, бо гідність робить з людини Божу людину. Якщо ми повстаємо супроти зла, темноти, неправди, то ми гідні кращого життя. Краще жити з гідністю, ніж по-хлопськи жити. Не всім це дано, але коли ви тут, то зробили правильний вибір. Я вам не обіцяю царства Божого на землі. Шукайте його в собі. Але ви вже герої, бо не скорилися ворогові».
Повстанські загони під проводом Борулі несли страх і завдавали великих матеріальних збитків польській шляхті й далі – в 1491 й 1492 рр. Ця боротьба проти окупантів припинилася лише коли їм вдалося, віднайшовши зрадника в оточенні Андрія (на жаль, піддалася намові й жінка, яку той кохав), захопити ватажка повстанців. Його стратили у Кракові…
Якщо ж підходити до оцінки цієї постаті з історичного погляду, маємо віддати належне Мусі з його вродженим прагненням до свободи рідного народу. Адже він цілком добровільно взяв на себе, з одного боку, благородну, а з другого – вельми ризиковану місію провідника у збройній боротьбі наших краян проти окупантів. «На цей історичний час Галичина вже понад сто років як їла черствий хліб польської займанщини. Хтось примирився, хтось терпів втрату золотих княжих часів. Але був інший, який думав про звільнення від неволі», – читаємо у «Провіснику свободи».
Знову ж таки великою мірою цей перший поклик до волі – ініційоване й очолене Мухою масштабне повстання селян-русинів проти польської корони – засвідчив, що саме з Галичини ще в ту далеку епоху розпочалися збройний опір наших співвітчизників чужоземній владі, реальні дії національно-патріотичних сил суспільства задля звільнення українських земель від окупантів різних мастей. Тож цілком правомірною видається така думка із розмислів головного героя повісті над тим, у чому ж має полягати його земне покликання: «А може, дати зразок боротьби за волю на багато часів уперед?»
