«Шкода, що не всі навіть в УГКЦ усвідомлюють, що саме Берестя зберегло українську Україну, український східний обряд, українську мову в богослужінні й освіті, дало можливість виплекати і зберегти українську інтелігенцію й українське священство. Не будь Берестя ми, українці, були б ополячені й омосковлені, златинізовані та стали б частиною «русского міра», взагалі зникли б як нація. Тож пам’ятник-монумент варто спорудити на честь ювілею Берестейської унії – цієї видатної події української історії, а не замовчувати її на догоду тим, хто, засуджуючи уніятизм, виявляє нові прагнення з ліквідації Української Греко-Католицької Церкви і прислужується в такий спосіб нашим недругам».
Наведена цитата належить президентові Української асоціації релігієзнавців, заступнику директора і керівникові Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. Сковороди Національної академії наук України, православному за віросповіданням професорові Анатолієві Колодному. Проте ці слова видатного українського вченого лунають нині як голос волаючого в пустелі: про 425-річний ювілей Берестейської унії мовчить не тільки політичний і науковий істеблішмент України, але чомусь також сором’язливо оминає увагою цю знаменну дату пряма спадкоємиця Берестя – Українська Греко-Католицька Церква.
Таке недбале ставлення до своєї історії пояснити з погляду логіки важко. Проблема, очевидно, в цінностях (чи радше – в їх відсутності), які сповідують сучасні українські еліти. А досвід Берестейської унії нині більш ніж актуальний і дуже згодився би тепер у прямуванні України до спільного європейського дому! Саме завдяки Берестю перед Україною 425 років тому відкрився світ європейської науки, освіти, книгодрукування, сакрального мистецтва та архітектури, а найголовніше – постав цілком новий тип євангельського осмислення вселенськості Христової Церкви, докорінно відмінний від деспотичного візантійсько-азійсько-московського.
Унія започаткувала формування української нації, стала прологом створення Хартії вольностей України, більш відомої як Конституція Пилипа Орлика, який, до речі, здобув блискучу освіту в Католицькій богословській академії у Вільні. Зрештою, унія сформувала новий тип українця – вільної людини з усвідомленою гідністю як найбільшим Божим даром і цінністю. Але, на превеликий жаль, над цим багатющим досвідом унії та його застосуванням у сучасних реаліях України нині ніхто не працює…
Найкращим підсумком неоціненних плодів Берестейської унії є слова ще одного великого православного українця професора, доктора теології, філософії і мистецтвознавства Дмитра Степовика: «Унія розширила традиційні культурні зв’язки України з романським Заходом, але не перетворила добровільного характеру цих зв’язків на умисні чи й насильницькі впливи», вона «не становила жодної загрози творчим людям України – будівничим, малярам, переписувачам і друкарям книг, різьбярам. Навпаки, для них у Бересті широко відкривалося «вікно в Європу». А тим часом, за його словами, саме русифікація, а не «латинський чи протестантський Захід», «підвела український етнос до порогу зникнення з обрію Землі».
Чи глухі почують і сліпі прозріють після цих слів двох авторитетних православних українців? Особливо тепер, у час 425-річчя Берестейського собору, який відновив історичну єдність Української Церкви зі Вселенською Христовою Церквою?! Дуже хочеться вірити. Але надії майже немає…
