363 роки тому відбулась легендарна Конотопська битва. У 1659 році козацьке військо на чолі з гетьманом Іваном Виговським отримало блискучу перемогу над московським військом. «Цвіт московської кінноти загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська» (історик XIX сторіччя С. Соловйов про наслідки Конотопської битви).

Одна із найяскравіших подій в історії російсько-українських збройних конфліктів зараз є особливо актуальною. Бо диктує історичні паралелі наших переможних перспектив, а головне – руйнує головний деструктивний міф про «споконвічні прагнення українців» мати спільне об’єднавче минуле з державою-окупантом. І. Виговський покинув московський протекторат, перейшовши за Гадяцькою угодою як третій рівноправний член двосторонньої унії Польщі і Литви до складу Речі Посполитої. Гетьман Виговський був одним із найосвіченіших державних діячів за всю історію України, блискучим стратегом і тактиком водночас.

Вперше дискурс російсько-українського тисячолітнього протистояння як окремого історичного феномену було досліджено в унікальній книзі Івана СКРИПНИКА «Легенда про гетьмана (Іван Виговський: від Конотопа до Скиту Манявського)» у 1993 році. Ґрунтовна праця досліджує різні вектори усвідомлення постаті гетьмана: як українського державного, військового і політичного діяча. Детально описано історичні події, передумови настання збройного конфлікту, плану бойових дій та застосованої Гетьманом тактики маневрування козацького війська у битві під Конотопом.

Підсумковий розділ праці присвячений найзагадковішій частині біографії Івана Виговського – місцю його поховання, українському Афону – Скиту Манявському. У витягу з заповіту козацького гетьмана зазначено: «Тіло моє по християнському порядку землі віддати, котре має лежати в Скиті Великому, у склепі мурованім, в церкві Воздвиження Чесного Хреста». Після дослідження Іваном Скрипником цієї тематики, відбулася низка історичних досліджень (архівні розвідки, міжнародний обмін історичними джерелами та археологічні дослідження) по встановленню місця поховання Івана Виговського.

Без перебільшення: пророчі наративи Івана Скрипника стосувалися суб’єктності української держави та прямої загрози східного окупанта, а також дослідженню в цьому контексті духовного осередку Скиту Манявського – як місця сили і захисту. Він відчув це і зміг сформулювати у часовому проміжку півстолітнього випередження.

Юрія Липу (1900 – 1944) називали «апостолом новітнього українства», він був автором української геополітичної концепції (Чорноморської доктрини), розробленої і описаної в однойменній праці 1940 року. Ким був Юрій Липа? Громадсько-політичним, культурним діячем, письменником, публіцистом, лікарем. Ким був батько Юрія – Іван Липа? Автором проекту першої Конституції УНР, комісар Одеси від Центральної Ради, міністр здоров’я уряду і віросповідань Директорії УНР, видатний український письменник.

Юрій Липа був переконаний у доцільності створення чорноморсько-балтійської федерації між українцями, поляками і литовцями, де Україна відігравала б головну роль. Геополітик та ідеолог українського державотворення визначав важливу роль Чорного моря для усіх причорноморських країн (України, Грузії, Румунії, Болгарії, Туреччини). Україну бачив своєрідним «перекриттям моря – склепінням, що простягається зі заходу від річки Прут і Закарпаття, що опираються на річку Дунай, на схід до регіону Закавказзя й Ірану, що опираються на Каспійське море».

Праці Юрія Липи охоплюють широке коло тематик, ось тільки деякі з них: вірші (збірники «Світлість»,1925, «Суворість», 1931, «Вірую»,1938, що увійшли до збірника, укладеного Є. Маланюком у 1967 р.), новели («Нотатник» у 3 томах, 1955 р.), історичний роман («Козаки в Московії», 1957 р.), літературознавчі есе («Бій за українську літературу», 1935 р.), публіцистичні праці («Призначення України», 1953 р. та «Розподіл Росії», 1954 р.).

Іван Скрипник у 2000 році видав збірку «Юрій Липа (збірник статей і матеріалів, приурочених 100-літньому ювілею з дня народження Юрія Липи)». Основна мета перевиданих матеріалів для Івана Скрипника був аналіз державотворчих процесів у ХХ-му сторіччі, процитую автора: «Увійшли ми у ХХІ сторіччя, окрилені великою надією на подальшу розбудову вкраїнської держави і творення потужного силового поля цілісної національної культури і духовності. В цій площині неможливо переоцінити значимість історичних постатей, котрі Словом і Чином стали символом для українських поколінь».

Не менш вагома аналітика державотворення була предметом дослідження Івана Скрипника спільно з харківським вченим Іваном Белебехою (1930-2015). Вони обмінювалися думками й історичними дослідженнями стосовно розбудови України. Іван Белебеха – український письменник, публіцист, історик, вчений, громадський діяч, доктор економічних наук, професор, автор книг «Поразки та надії України» (1996), «Українська еліта» (1999), «Честь України» (2001). Останні події руйнації Харкова, інтелектуально-наукового центру України, вказують на особливе значення прогресивних і патріотичних директив, напрацьованих у спільному тандемі Скрипника та Белебехи.

Український Афон або Скит Манявський (пам’ятка архітектури початку XVII століття), заснований Йовом Княгиницьким та Іваном Вишенським як аскетичний чоловічий монастир східного обряду, місце поселення «перших апостолів карпатського Підгір'я» (І. Франко).

Цей древній монастир був заснований у 1608 році, але бере свій початок від 1240 року. Це часи, коли була зруйнована Києво-Печерська лавра і два її ченці (Іоникій і Пахомій), узявши із собою святу воду пішли шукати рівне за силою джерело. Таке джерело вони знайшли у кам’яній брилі на відстані 300 метрів від Скиту. Це і був Блаженний камінь, легендарне, цілюще місце.

Іван Скрипник присвятив історичній, археологічній, науково-методичній, експозиційній діяльності Скиту Манявського більше двадцяти останніх років свого життя. Як результат: сотні наукових тематичних публікацій, лекцій, конференцій, історичні розвідки.

У 1996 році вийшла книга Івана Скрипника «Нариси історії Скиту Манявського», а до того він перевидав книгу Юліана Целевича (педагога, історика, культурно-громадського сподвижника українського духовного відродження ХІХ століття) «Історія Скиту Манявського» (1887).

У «Нарисах» Іван Скрипник використав архівні матеріали Львова, Києва, Австрії, Польщі, Румунії, вперше ввів позиціонування монастиря як як сакрального форпосту України, проаналізував всі доступні історичні джерела від заснування Скиту до сучасності, включно з експозиційними ансамблями періоду музею. Іван Скрипник знав, що надзвичайна сила притягує до Українського Афону людей, бо там є наш духовний стержень.

На останніх сторінках книги, автор написав: «Мальовничі міжгір’я Карпат, наозонене з фітонцидами повітря, сховані від стороннього ока в ущелині і зелені лісів давні й частково оновлені споруди Скиту Манявського, його славна історія – все ж не перестають заманювати до себе, як молодь, так і людей старшого віку». Іван Скрипник знав, що твердиня переживе його на епохи, але її сакральний зміст був йому зрозумілий вже тоді.

Після тридцятиріччя незалежності України, а особливо в час війни, ми знову в епіцентрі нових світових катаклізмів. Наша країна є стійким осередком демократії на захисті загальнолюдських цінностей, прямує до позиції об’єднавчого цивілізаційного лідерства. Змісти, даровані нам велетами духу, що несли протягом століть ідею незалежності, і були предметом наукових та історико-біографічних досліджень Івана Скрипника. Він давав нове бачення в усвідомленні етнографічних та документальних, публіцистичних та літературних праць Івана Франка, Гната Хоткевича, Йова Княгиницького, Леся Мартовича, Захарія Копистенського, Володимира Січинського, Антіна Могильницького, Якова Головацького, Івана Вагилевича, Сидора Воробкевича, Івана Огієнка, Василя Мельника-Лімниченка, Симеона Лукача, Богдана Лепкого.

В історико-творчому доробку Івана Скрипника зосереджувалася об’єднавча візіонерська складова видатних мислителів, науковців та культурологів, громадсько-політичних діячів, що творили долю суверенної України у свій час для наших днів. Іван Скрипник культивував і доносив думки українських апостолів правди і вікової мудрості, щоб у «темні часи» у нас були дороговкази «світлих людей».

Іван Скрипник помер 7-го квітня 2002 року. Геній (або інша назва феномену – пророк) бачить траєкторію руху і розвитку суспільства на десятиріччя чи століття вперед. Наше завдання, словами Івана Скрипника: «Знати, щоб збагнути».

Можна звузити історичний і творчий внесок Івана Скрипника до краєзнавчих досліджень, що стосувалися наукових, педагогічних, культурологічних знахідок Прикарпаття. Проте, змісти його праць охоплювали як локальне, так і масштабне позиціонування України, що ґрунтувалося на історичних фактах та філософських висновках. Бо, «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово» (Івана 1:1, переклад І. Огієнка).

З вічною пам'яттю люблячому батьку від доньки Наталії ПАВЛЮК.