Як стверджують відомі історики і краєзнавці, традиція українського (чи то слов'янського) святвечора набагато давніша від християнського, з яким нині тісно переплелася і яка зовсім відрізняється від тої, що практикують у світі. Українського саме тому, що наш народ зумів зберегти давні звичаї своїх пращурів. Символічна єдність чоловічого й жіночого начал, одвічна тема народження і продовження роду, вшанування Бога-Творця та своїх славних і величних предків із вдячністю за все, що маємо нині, – таким колись було Різдво у праукраїнців, символами якого були кутя, Дідух восьмипроменева зірка та коляда. Зміна віри та зміна ідеології затерли первісне значення і цих звичаїв, і їхніх символів. Проте, поєднавшись із християнськими, вони й надалі залишаються символами свята Різдва – народження світла, любові й добра.

«Багату кутю» чи святу вечерю ми готуємо напередодні Різдва. А «голодною кутею», за давніми традиціями, у народі називали обрядову вечерю перед Водохрестям. Не всі розуміють чому страва, однаково приготовлена, має різне сакральне значення для однієї і другої вечері, тож пояснення дають українські етнографи.

Деякі генезис цього слова пов'язують із тим, що воно начебто походить із грецької мови і дослівно перекладається як «варене зерно». В українців побутує тлумачення, що назва походить від слова «покут», оскільки перед святою вечерею кутю, за традицією, ставлять на покуті – найпочеснішому в хаті місці – там, де на стінах висять образи.

Кутя – це обтовчене в ступі пшеничне чи ячмінне зерно (нині деякі ґаздині готують її навіть з перлової крупи), намочене напередодні в макітрі водою, яку приносили до світанку. За звичаєм, її варили так, щоб зі сходом сонця вийняти з печі вже готовою. Заправляли горіхами, медом, маком, родзинками. Називали її ще Божою їжею і вважали символом не стільки багатого та щедрого врожаю хліба, як сакральним символом життя вічного, продовження роду. Адже зерно потрапляє в землю, проростає колосом і народжує новий врожай, котрий годує і знову перероджується, як і дух людини відроджується в новому тілі після поховання. Мед символізував солодке та смачне життя, а мак мав відганяти від того, хто споживатиме цю їжу, усі лихі сили. Тож недарма з куті завжди починається багата свята вечеря.

За давньою традицією, яка ще де-не-де збереглася в українських селах, у свят-вечір господар бере макітру з кутею, а господиня запалену свічку. Господар зупиняється посеред сіней і закликає їсти кутю усю родину й душі померлих предків, а господиня, відчинивши зовнішні двері, – духів природи (за повір'ям, наші пращури закликали їх, аби заслужити у них впродовж року прихильності, добрих врожаїв та допомоги в господарстві).

Перед тим, як сісти до столу, усі хатні стають на коліна перед образами й моляться. Далі старший у хаті – дід чи батько – бере перший ложку куті й перед тим, як спожити, промовляє: «Усі душі нашого роду, ідіть з нами кутю їсти! Дай, Боже, Царство небесне всім померлим, у небі панування, а нам щастя, здоров'я і довге життя». Трішки попробувавши, підкидає цю кутю догори, до стелі, примовляючи: «Скільки зерен та маку на стелі, пошли, Боже, стільки роїв та приплоду худоби». А ґаздиня, відібравши трішки куті для домашньої птиці, додає: «Скільки мачин в макітрі, щоб кожна курочка знесла стільки яєць» – аби численно плодилася й неслася. За цим ґазди смакують страву, а після неї – діти по старшинству.

Отже, «багата кутя» є символом святкування народження Бога. Нині в усьому світі це свято Різдва Христового, а у наших предків то був празник народження бога Сонця, пошани добрих духів (душ), благословення господаря та господині на новий вдалий рік.

А святу вечерю перед Йорданом у народі здавна називали «голодною кутею», хоча рецепт страви той самий, що і у «багатої», і обряд майже схожий. Дехто з етнографів це пояснює тим, що до вечері, до посвячення води, ніхто нічого не їсть. В такому разі незрозуміло, чому не називали «багату кутю» теж «голодною», адже перед різдвяною вечерею люди теж піст тримали цілий день?

А річ таки в обряді, бо трішки відрізняється від різдвяного. Ґазда, коли виходив на поріг з кутею перед Йорданом та запрошував до вечері, в той момент промовляв інші слова: «Лихі сили землі, води й повітря, не дамо вам святої вечері... Будьте голодні, холодні та неприкаяні. Згиньте з голоду й холоду. Ідіть туди, куди курячий голос не заходить, де сонце не світить, ногa людська не ступає». Повторюючи це тричі, закінчував: «Ви підете від нас і згинете назавжди».

Тож, на думку деяких етнографів, якщо «багата кутя» – це була свята вечеря на якій вечеряли і люди, і духи-опікуни, і душі предків, то «голодна кутя» – це вечеря, котра відбувалася без гостей зі світу духів.

Ще одним важливим символом різдвяних свят в українців є Дідух - прикраса-сніп із пшеничних стебел (сніп із пшениці, жита чи вівса нині прикрашають ще квітами та барвінком). Він був символом пожертвування найкращого збіжжя у хліборобських культурах, символом урожаю, добробуту, багатства, безсмертного предка, зачинателя роду, духовного в українців, оберега роду, який уособлював сутність прабатька Творця.

Традиція Дідуха, як і куті, сягає дохристиянських часів. І ставили їх у хаті поруч на покуті, промовивши: «Милостивий Боже, і ти, сонце праведне, зі святим Різдвом вас! Торік дали ви урожай, дали добро, багатство й здоров’я. Пошліть ще краще цього року!».

Дідуха колись ще називали сніп-рай, бо наші предки вірили, що померлі родичі — то святі душі, які пішли до раю і є заступниками родини та помічниками в господарстві, а у час різдвяних свят вони начебто вселяються в останній почесний сніп зібраного врожаю пшениці (в Дідуха). У сиву давнину праукраїнці вірили, що якраз у ньому тимчасово перебувають-перезимовують добрі духи-опікуни, діди-прадіди, покровителі роду, тож із подякою поклонялися йому. В цьому ритуальному дійстві простежується найархаїчніший із культів — вшанування померлих. Наші пращури вірили, що померлі відроджуються у вигляді колосків, що годують живих, і знову помирають під час жнив та народжуються вкотре навесні. І так безконечно, поки існує вічний коловорот життя.

В праукраїнських віруваннях, окрім Дідуха — символа прабатька та роду, був ще й символ жіночого начала, праматері — Баба. Бабою називали пахуче сіно, подекуди впереміш із соломою, яким вкривали долівку, лави, клали його і під стіл, і на стіл, а поверх сіна вкривали обрусом. А тоді на нього ставили ритуальні дванадцять страв. І за тим столом відбувалася свята вечеря, яка була і багатою, і смачною.

Нині, коли ми святкуємо народження Ісуса Христа, у християнському обряді ці 12 страв на столі символізують кількість його учнів-апостолів. У наших же предків, які поклонялися силам та духам природи, вони символізували місяці року. Це ще означало показати повний достаток на багату вечерю, щоби Бог то побачив і дав ще більший урожай наступного року. Із кожної обрядової страви зі святочного столу ґазди по ложці чи дві клали у великий полумисок, несли це все у хлів, пригощали худібку, а зерна куті сипали на вулики, у криницю, щоб і Божа комаха і свята вода були пошановані.

Коли вносили до хати Бабу, кожен з родини брав по оберемочку з великої купи сіна та розтрушував його по долівці, примовляючи при цьому: «Зелене, запашне, як барвінок сіно. Милуй нас, сонечко праведне, і на цей рік». Потім по ньому качалися та переверталися діти, мекали, мукали, кукурікали, іржали, квокали, ґелґотали та гули, як бджоли. Все це для того робилося, аби вівці котилися, худібка плодилася, курочки неслися, бджоли роїлися.

Характерно, що за традицією у давнину в свят-вечір всі домашні їли зі спільних мисок, а кутю з макітри. Також обов’язково на столі ставили один-два столових набори, з яких ніхто не їв. Один був для духів — душ покійників, а другий для того з родини, хто не міг бути за столом разом з усіма, але серцем був завжди поруч. Залишали їх на столі разом із деякими стравами аж до наступного дня. Для них на вікні чи на покуті залишали ще й склянку води. Вважали також доброю прикметою, якщо на святу вечерю заходив хтось чужий.

Далі господар розстеляв сіно під столом і клав у нього господарські інструменти — щоб у наступному році добре оралося-жалося-косилося. Інколи в це сіно ґаздині клали горіхи, яблука, грушки, пізніше й цукерки — діти тоді ще з більшим завзяттям, вишукуючи в сіні смаколики, мекали та квокали. Господиня тим часом виносила з хати віник. У хаті аж до празника Василя підмітати заборонялося, бо всю цю обрядову солому використовували в народній магії — з неї виготовляли ляльки-мотанки, заплітали стеблинки в брилі, додавали галузинки в купіль новонародженому, вплітали у весільні вінки та віночки на Купайла, додавали до дровець, печучи весільний коровай та паски на Великдень, також клали в подушку, притрушували постіль, навіть додавали до гнізда в якому квочка висиджувала курчат - усе з обереговою метою…

В правіруваннях українців Баба була жіночим божеством і вважалася опікункою життя, родючості, здоров’я, вагітних та мисливців. Капища цьому божеству в дохристиянські часи ставили на високих пагорбах понад річками та потічками і називали їх Бабина гора. Капищ давно немає, а от назва залишилася — наприклад, Бабина гора біля села Залужжя Збаразького району на Тернопіллі, Бабина гора біля села Бучак Канівського району на Черкащині та гора Баба у місті Львові (нині її називають гора Знесіння), де колись, за народними переказами, навіть стояли фігури кам’яних бовванів Баби й Діда.

Також бабами-бабками в деяких місцинах України і сьогодні називають круглий здобний хліб, який печуть на Великдень.

Її носять урочисто колядники, вона виступає першою на чолі вертепу. За християнським звичаєм, це символ Вифлеємської зірки, яка сповіщає про народження Месії-Спасителя Ісуса Христа та падає з неба в долоні людини.

Ця зірка у наших пращурів теж була символом народження Бога, а ще символом духовної міці і захисту. За давньою праукраїнською традицією, вона обов'язково має бути восьмипроменевою — не більше і не менше, як дехто нині її робить. Цей символ і досі вишивають на рушниках та сорочках, оберегово різблять на колисках, на сволоках хат, навіть у церквах та дзвіницях (на старих капищах він завжди був присутній), виписують з любов’ю на писанках, керамічному посуді і т. д.

Восьмипроменеву зірку колись давно в народі ще називали оком Божим, ружею, олатир чи алатир (олтар, алатар, вівтар). Існувало повір'я про священний «живий» камінь алатир у вигляді зірки, на якому росте дерево життя (прадерево), що лежить посеред світового океану десь на острові у Вирії і яке тримає на собі триєдність світу: явного (Яві), божественного (Праві) та потойбічного (Наві), а також завжди горить живий вогонь. А під ним — безсмертя душі людської та безконечна кількість живих зародків, якими Бог засіває землю. Алатир символізував початок і центр всесвіту, з якого народжується світло роду Всевишнього і Божа благодать, що дарується всьому живому і неживому.

Назва ця зустрічається часто у народних замовляннях, як частина сильної вербальної магії: «Під тим каменем схована сила могутня, і тій силі кінця немає… Хто камінь-алатир зітре, той мій заговір пересилить».

Зірка у вертепі кріпилася на високій жердині, її промені крутилися довкола осі за допомогою спеціального блока та протягненого від нього шнурка. Її завжди гарно оздоблювали - колядницькими сценками, дрібними зірками чи сонцем. В центр зірки іноді вставляли свічку і тоді вона світилася. На виготовлення такої красуні потрібні були і вміння, і час, тому колядники з різдвяною звіздою вважалися не лише добрим знаком, вони особливо шанувалися, бо з колядою ще й несли добру новину.

Коляда — дохристиянське слов'янське свято, яке відзначали в ніч на 25 грудня на честь народження Сонця і повороту його на весну. Встановлення святкування Різдва Христового цього дня змінило акцент на Ісуса Христа.

Думки про походження самого слова «коляда» і цієї традиції настільки різняться, що етнографи й досі сперечаються з цього приводу. За версією одних, слово «коляда» походить з іранського джерела й означає «сонце готове», «сонце тут», а свято Коляди означало принесення жертви божеству Cонця. Інші стверджують, що етимологія слова суто слов’янського походження: від «коливо» чи «кол + еда» (спільна поминальна страва, їжа в колі), від «колода» (запалений пень, довкола якого сідали давні предки й відбували ритуальні церемонії), від «колесо», «коло», які символізували сонце й постійне відродження природи й т. п.

На свято різдва Сонця, яке колись празнували наші предки, вечорами з 25 грудня і по 1 січня парубки та дівчата ходили по господах і під вікнами прославляли Коляду — бога торжества і миру, а також господарів хати та всіх членів родини, тобто колядували. У свято Коляди співали пісні про Сонце, Місяць і зорі, вшановували кожен із 12 місяців в році, готуючи 12 страв. Ця традиція збереглася і до наших днів, але змінила свій мотив на християнський.

Внаслідок кількасотлітнього впливу християнства на східнослов’янських землях давня семантика ритуалів забулася, акценти в обрядах змістилися. Відтоді у Різдво, після святої вечері, колядники також ходять від хати до хати й вітають усіх колядками, але вже з народженням Сина Божого — Ісуса Христа.

Тож традиція колядування збереглася й до сьогодні, лише в колядках з'явилися біблійні та світські мотиви, а також змінилися образи колядників. Найкраще колядки збереглися на Гуцульщині, Галичині, Буковині та Закарпатті. Велику стійкість виявили святочні обряди, багато в чому зазначені рисами язичницької давнини, що нагадують як про вшанування новонародженого сонця, так і про культ предків.

Годі шукати вищу філософію за ту, яку мали наші пращури, котрі вважали себе дітьми природи, дочками і синами Бога-Творця, жили узгоджено із законами Неба (Прави). За своєю суттю вона може рівнятися з будь-якою релігією, адже це була філософія добра й мудрості, любові та поваги як до Всевишнього, так і до предків, до усього живого та неживого на Землі. Заклик наших пращурів був конкретний і щирий: відректися від злих діянь та прилучитися до добра.

Навіть митрополит Іларіон (Іван Огієнко), предстоятель греко-православної Церкви в Канаді, політичний та громадський діяч, мовознавець та лексикограф, професор кафедри історії української культури Київського українського державного університету і ректор Кам'янець-Подільського змушений був це визнати: «Аналіз сучасних простонародних вірувань показує, що багато з того, що було в давнину позосталося й тепер, при християнстві, тільки підчищене ним. Ці давні вірування були для людини її філософською системою, і давали їй можливість розуміти довкільний світ, бо ці вірування відповідали на всі запити його Духа».

А, може, саме завдяки тому, що українцям вдалося зберегти свої звичаї та традиції, й існує Українська держава і її нарід?