Яскраве десятиріччя – саме так я можу означити свою роботу у газеті «Галичина». Кваплюся пояснити, чому. Річ у тім, що моїм улюбленим жанром є інтерв’ю, який, попри закиди скептиків, вважаю багатогранним, найскладнішим і найцікавішим водночас. Для мене інтерв’ю є особливою розмовою з людиною, до якої я завше готуюся. І моя підготовка стосується не тільки важливої теми, якій присвячено сам діалог. Якомога більше прагну знати про своїх респондентів, прочитати чи навіть розпитати про них. Готуюся, як правило, від пів години до двох днів. Адже, на моє переконання, цікавість і відвертість респондента значною мірою залежать від стратегії запитань. Тому намагаюся вибудувати діалог так, щоб уникати шаблонів на кшталт «які у вас плани на майбутнє?» чи «що б ви побажали нашим читачам?», ну й, звісно, вивідати якомога більше цікавої та потрібної інформації. Вочевидь, - тому, що надаю перевагу проблемним та портретним інтерв’ю.

Десять років тому я прийшла працювати в газету «Галичина» на запрошення тодішнього головного редактора Петра Парипи, який ставив переді мною завдання, образно кажучи, розривати вузькі рамки у висвітленні політичної тематики, тобто вийти за межі галицької провінційності і час від часу оперувати всеукраїнським масштабом. І так я намагаюся працювати й донині…

Роботу в газеті «Галичина» вважаю яскравим періодом свого життя, оскільки саме в цей час і саме тут мені вдалося провести інтерв’ю з багатьма надзвичайно цікавими, яскравими, професійними, видатними особистостями, які справили на мене незабутні враження. Пригадую низку своїх ексклюзивних інтерв’ю, які фактично стали знаковими у моїй роботі. Зокрема це стосується діалогу з епатажним київським істориком Володимиром Білінським, який стверджує, що Московська історична наука є стовідсотково сфальшованою. А його тритомник «Країна Моксель, або Московія» руйнує уявлення про минуле Росії, фактично перекреслює її офіційну історіографію. Також сповненою цікавості була розмова з директором Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові істориком Русланом Забілим, який розповів про розроблений ним для ВНЗ спецкурс про тактику УПА і звернув увагу, що в американській армії вивчали методи боротьби УПА. А доктор історичних наук, дослідник діяльності українського націоналістичного підпілля в роки Другої світової війни та Української Повстанської Армії Іван Патриляк (м. Київ) в інтерв’ю пролив світло на невідомі деталі українського повстанського руху, стверджуючи, що УПА – феномен вітчизняної і світової історії ХХ ст.

Незабутнім моїм співрозмовником став один з найавторитетніших дослідників тематики голодоморів в Україні – доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН, заслужений діяч науки і техніки, голова ради Асоціації дослідників голодоморів в Україні Василь Марочко, який звернув увагу на те, що робити, аби зуміти донести до людей, що Голодомор – це справді трагедія для всієї української нації. Тоді В. Марочко був переконаний, що втрачено тісну взаємодію влади та інтелектуальної громади України з проблем вивчення Голодомору. До речі, його книги про Голодомор заборонено в Росії, оскільки у них доведено факт, що голодомор є геноцидом. Саме діалоги з цими істориками належали до серії аналітичних публікацій, за які мене було удостоєно івано-франківської міської премії імені І. Франка в галузі журналістики.

Окремо хотіла б згадати співпрацю з Левком Лук’яненком – без перебільшення, легендою української політики, Героєм України, автором тексту Акта про державну незалежність України, з яким вдалося записати низку інтерв’ю і в Києві, і в Івано-Франківську. Він не втомлювався розповідати про великі і малі перемоги українців, був оптимістом, проте завше нагадував про ризики втрати незалежності… Після розмов з ним про державне будівництво ті чи інші політичні події у моїй пам’яті завше зринали Ольжичеві рядки: «Це люди на сталь перекуті в огні, це люди, як брили камінні»…

Пригадую свій діалог із Русланом Кошулинським, який тоді був заступником голови Верховної Ради України. Прикметно, що цей харизматичний політик пройшов шлях від шеф-кухаря до віцеспікера. Ми зуміли тоді так поговорити, що інтерв’ю після розміщення на сайті газети «Галичина» масово передрукували всеукраїнські інтернет-видання. І це, схоже, не тільки завдяки його політичній тематиці, а передовсім через розповідь Р. Кошулинського про своє перше місце праці шеф-кухарем у ресторані на Прикарпатті, його тещу і тестя із села Биткова Надвірнянського району тощо.

Окрема сторінка моєї практики інтерв’ю – діалоги з колишнім віцепрем'єр-міністром України, головою Івано-Франківської обласної ради Олександром Сичем, яким притаманні нешаблонні розмірковування над долею нашої держави, цікаві візії її розвитку. Перспектива - за націоналізмом, який захищатиме не тільки національно-культурні маркери, себто ідентичність української нації, а й дбатиме про її соціальний захист, у якомусь з наших інтерв’ю запевнив мене Олександр Сич.

Дуже інформативними і такими, що розставляли крапки над «і», вважаю інтерв’ю з парламентарем трьох скликань Дмитром Шлемком. Його відповіді дозволяли читачам відкрити двері політичної кухні, побачити, що там є насправді та ще й отримати чіткі й не однобокі характеристики тих чи інших подій.

З огляду на географічні причини практикую робити чимало своїх інтерв’ю телефоном або скайпом. Пам’ятними для мене стали численні телефонні діалоги, які переходили на газетні шпальти, з відомими українськими політологами, які завжди тримають руку на пульсі сучасної політики, Олексієм Гаранем, Олександром Палієм, Ігорем Лосєвим, Сергієм Грабовським, Костянтином Матвієнком, Володимиром Фесенком, соціологинею Іриною Бекешкіною та ін.

Важливими і надзвичайно пізнавальними для мене стали телефонні інтерв’ю з відомим українським мовознавцем, доктором філологічних наук, професором, директором Інституту української мови Національної академії наук України Павлом Гриценком, на думку якого декоративний стан буття української мови за радянського часу наклав значний неґативний відбиток і на її сьогодення, тому питання мовного будівництва в Україні дуже важливе. А ще врізалася в пам’ять порада мовознавця політикам про те, що не потрібно гратися з українською мовою: бо мова – це не предмет торгу, а об’єкт турботи й уваги всього українського суспільства. І що слід усвідомити глибокий зміст істини, підтвердженої історичним досвідом багатьох народів світу: чия мова панує в державі – тому й належить держава. Є українська мова в її повсюдному оприявненні – є й буде Українська держава!

І, як не парадоксально, але надзвичайно цікавим моїм телефонним респондентом був і колишній соратник Віктора Януковича, тоді ще народний депутат України Тарас Чорновіл, який добре знав, що робиться на політичній «кухні» країни, тому в наших інтерв’ю розвінчував міфи, спростовував загальновідому інформацію, робив сміливі припущення, розказував про свої захоплення і віддушини поза брудною політикою.

Мені важко навіть уявити свою роботу в редакції без актуальних інтерв’ю і коментарів доктора історичних наук, професора ПНУ ім. В. Стефаника, депутата обласної ради Сергія Адамовича, якого ми жартівливо, по-дружньому, називаємо резидентом «Галичини».

Окремим яскравим епізодом у моїй журналістській праці стала розмова у Прикарпатському університеті з одним із найвидатніших інтелектуалів сучасності, відомим перекладачем античної літератури, автором перекладів з давньогрецької творів Менандра, Арістофана, Софокла, Есхіла, Еврипіда, з латинської – Горація, Овідія, Сенеки, Лукреція, письменником, філософом, науковцем Андрієм Содоморою, який майстерно мені пояснив, чому переклади античних авторів актуальні й нині. Він зокрема підкреслив, що в їхніх творах є органічна єдність думки з соковитістю образу, а також зацікавленість психологією людини й усім, на що падає око, натомість нині цього немає, оскільки шукаємо розваг і не бачимо того, що на відстані руки… А ще окремим файлом збереглось у пам’яті сказане залюбленим у слово митцем, що милозвучність мови – не в підраховуванні голосних і приголосних, не в солодкуватості, а в її потужному подиху. Саме завдяки цьому матеріалу я стала лауреаткою премії імені Богдана Бойка у галузі журналістики.

Упродовж п’яти років редакція «Галичини» була живим дискусійним майданчиком, відігравала роль інформаційної платформи для політиків місцевого і національного рівня, коли ми з Петром Парипою проводили пресклуби. Парламентарі, голови партій, політологи, науковці щомісяця дискутували на актуальні суспільно-політичні теми. У нашій редакції побували і Віктор Ющенко, і Андрій Парубій, і Володимир Гройсман…

Цікавим у житті «Галичини» був час, коли до нас по кілька разів на тиждень приходив відомий український письменник, фольклорист, публіцист, журналіст, науковець, громадський і політичний діяч, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Степан Пушик, якого уже другий рік немає з нами. Харизматичний Степан Григорович мав розмови з усіма, любив, коли біля нього збиралося у коридорі кілька журналістів, яким оповідав життєві історії, часто цитував напам’ять українських письменників… Пригадую, коли приходив Степан Григорович у редакцію під час Революції гідності чи коли вже почалася війна, то відразу з дверей просив дивитися в інтернет, щоб дізнатися, а «що ж там нового у Києві» або «як там наші хлопці»? Зринуло в пам’яті інтерв’ю, яке записувала з ним з нагоди його 70-ліття «Кожен твір – це або спалах блискавки, або важка праця...» Саме у нашій розмові він наголошував, що Майдан «переорав» свідомість кожного українця.

Закарбувалася в пам’яті розмова з Ярославом Іляшем (який недавно відійшов у кращий світ), автором книжки «Нація, яка не капітулює», що проливає світло на історію національно-визвольного руху Ірландії із середини XIX століття донині, дає можливість зрозуміти, що історичні долі ірландців та українців є схожими, і проаналізувати пройдений шлях кельтського народу від вимираючої нації до успішної держави Європи. Ця книжка тоді зробила чимало розголосу, навіть була реакція Британського посольства в Україні на її появу.

Спогади роблять нас такими, якими ми є сьогодні. І я дякую своїй рідній «Галичині» за таку цікаву пригоду тривалістю у десятиріччя.