Родом я із Темирівців Галицького району, але так склалося, що середню освіту здобув у Яблунові, коли це гуцульське містечко було ще районним центром. Там і долучився до газетної справи на посаді коректора райгазети «Прапор перемоги». А далі була армія. Відслуживши неповні три роки, працював у редакціях газет і в юридичних установах Більшівцівського та Галицького районів, заочно навчаючись на юридичному факультеті Львівського держуніверситету. З 1980 року — завідувач відділів листів і масової роботи в обласних газетах «Прикарпатська правда» і «Галичина». Після виходу на пенсію ще шість років працював відповідальним секретарем обласної організації НСЖУ, не полишаючи творчої діяльності.

Матеріали друкував у журналах «Літопис червоної калини» (м. Львів), «Перевал» (м. Івано-Франківськ), канадській пресі. Вперше розповів світовій громадськості правду про трагічну долю батька провідника ОУН Степана Бандери — отця Андрія, розстріляного енкаведистами в липні 1941 року. За книжку «Темирівці: роки і долі» став лауреатом Всеукраїнського конкурсу ім. Памви Беринди, а за документальний нарис «Лицар без страху і догани» — обласного конкурсу ім. Богдана Бойка.

Біжать роки, мов сполошені коні. Пригадую збори трудового колективу редакції газети «Прикарпатська правда», що відбулися 17 квітня 1990 року. На них прибули перший секретар обкому партії Зіновій Куравський зі своєю свитою, а також голова виконавчого комітету обласної ради, колишній журналіст, наш співпрацівник Дмитро Захарук. Між гостями відбулася гостра дискусія. Вона тривала без перерви декілька годин. Куравський наполягав на зміні статусу газети з органу обкому партії і обласної ради на статус органу обкому і міськкому партії. Захарук логічно і переконливо доводив, що обласну раду не можна залишити без друкованого видання. Але компартієць вперто стояв на своєму. З тим і розійшлися.

А в другій половині дня продовжили збори уже без усяких представників. Головувати на них доручили мені. Признаюсь, що було нелегко. Всі рвались до слова. Зала засідань редакції нагадувала розбурханий вулик. Обкомівську лінію не підтримав ніхто. Колектив прийняв заяву «Наша позиція». Постало питання, де надрукувати її. У примітці після 33 підписів читаємо: «Цю заяву друкуємо на сторінках тисменицької районної газети «Вперед» у зв’язку з тим, що редактор «Прикарпатської правди» В. Громадський (а був це чиновник, присланий ЦК КПУ з Черкащини) відмовився її підписати і друкувати у нашому рідному часописі».

Після цих подій В. Громадський невдовзі покинув Івано-Франківськ і повернувся на свою Черкащину. А обласна рада прийняла рішення про створення нової газети «Галичина». Більшість творчих працівників «Прикарпатської правди» перейшла у нове видання. За дуже короткий час газета здобула небувалу популярність у читачів — разовий тираж сягнув за 160 тисяч примірників!

Листи, листи… Не буде секретом, коли скажу, що «Галичину» разом із професійними журналістами творили наші читачі. Тісна співпраця сприяла популярності видання. Нерозривний зв’язок «Читач-газета-читач» робив газету авторитетною, цікавою для широкого загалу, популярною серед шанувальників друкованого слова різних вікових груп, різних професій. Завдяки такій політиці «Галичина» не мала проблеми з передплатою.

В одному із перших номерів газета звернулася до читацької громади і просила писати про все, що болить, що радує, пропонувати свої теми, рубрики, ідеї. А також ставити запитання: редакція буде шукати компетентних фахівців, які можуть дати кваліфіковані відповіді. «Пиши нам. Пиши тільки правду. Брехня за часи комуністичного режиму всім надоїла. Вона, наче сіль в оці. Будемо просити у Бога благословення, аби «Галичина» стала твоїм постійним подарунком і вірним другом», — йшлося у зверненні.

Очоливши відділ листів і масової роботи, з почуттям високої відповідальності я взявся за доручену справу. Щодня редакція отримувала по 20—30 листів. А було, коли ці цифри зростали у два-три рази. Після реєстрації, яку вела Надія Василівна Можак, я всіх їх уважно перечитував. Частину адресував відділам за профілем і тематикою, частину готував до друку, а чимало доводилося відправляти керівникам обласних управлінь і відомств на реагування. Відтак через газету домагався оперативного розгляду і відповіді по суті. Ця робота забирала найбільше часу. Не раз доводилось сперечатися, критикувати в газеті мовчунів, які вдавали, що не чують голосу простих людей. А їх найчастіше турбували проблеми справедливості у вирішенні соціально-побутових, духовних питань, реабілітації жертв сталінських репресій.

Матеріали з читацької пошти друкували під рубриками «Про те, що хвилює», «Думки вголос», «За листом до редакції», «Дієвість газетного слова», «Ви нам писали», «Запитуйте — відповідаємо», «З останньої пошти» та інші. Часто-густо лист кликав у дорогу. Відтак на прохання читачів народжувалися аналітичні кореспонденції, здебільшого на теми моралі та етики. До таких я б відніс: «Штефаниха», «Вибух», «Лихо, що йде від чарки», «Могорич», «Людина — людині».

«Хочу отримувати «Галичину»! — писали читачі не тільки з Прикарпаття, а й з інших областей України. Ми мали постійних читачів у Польщі, Словаччині, Білорусі, Росії, Казахстані і навіть у далекій Канаді. Наш постійний читач з міста Едмонтона (Канада) уродженець села Різдвяни Галицького району Омелян Крайківський на підставі гострих, патріотичних матеріалів, які друкувала «Галичина», видав книжку на 900 сторінок, назвавши її «Визволителі». Мова йшла про московських окупантів, які чинили звірства на прикарпатській землі.

Не буде перебільшенням, якщо скажу, що візитівкою «Галичини» тривалий час була вівторкова сторінка «Читацький клуб», а згодом «Читач — газета — читач». Окрім пересічних дописувачів, вона мала й постійних авторів з числа відомих людей краю — таких як науковці Володимир Грабовецький, Павло Трибун, Степан Воляр, Степан Прийма, краєзнавці Володимир Полєк, Михайло Головатий, Степан Бойко і Богдан Гаврилів, юрист Богдан Голод та ін.

До речі, цей зв’язок із багатьма з них триває. Дуже актуально прозвучали, зокрема, публікації завідувача кафедри менеджменту організацій «Галицька академія» кандидата економічних наук Степана Воляра за 27 квітня та 12 вересня 2017 р., присвячені проблемі спорудження ДністроГЕСу, в якій автор позиціонує себе прибічником «природного бажання людей захистити природне середовище свого буття».

Поряд із цим відділ листів постійно готував читацькі дописи під рубриками «Читачі про «Галичину», «Читач роздумує, пропонує, сердиться». Люди різного віку, різних професій радили, пропонували, якою бути газеті. За критику ми, журналісти, ніколи не ображалися, а тільки дякували. Зауваження враховували у повсякденній роботі. «Галичина» ніколи не прогиналася перед начальством, не друкувала їх фотографій у різних позах. Пригадую, одного разу посадовець найвищого рангу (з етичних міркувань не називаю прізвища) у газеті надрукував обширний матеріал, який зайняв два підвали середнього розвороту. На другий день у відділ листів зайшла молода жінка. Вона сказала, що працює робітницею, постійно читає наш часопис, є його палкою прихильницею. Подала написаний від руки допис. Читачка обурювалась кореспонденцією чиновника: в ній одна політична тріскотня, нічого конкретного немає про життя і розвиток області в умовах незалежності і суверенітету. Її висновок: «Як пише, так і працює. Чи надрукуєте? — перепитувала. — Розумію, що мова йде про першу особу області».

Листа ми надрукували з незначними стилістичними виправленнями. Невелика за розміром публікація, звичайно, викликала незадоволення у верхніх ешелонах влади. У редакцію прибув перевірник. Довелося показати йому оригінал допису читачки. Він був зареєстрований за всіма правилами редакційного обліку. А гостеві пояснили, що в умовах демократії і свободи слова не можна людям закривати рота.

За формальне ставлення до розгляду надісланих у редакцію скарг «Галичина» критикувала обласну прокуратуру, управління міліції та інших. «Недоторканних» у газети не було. Незаперечний авторитет мав тільки його величність Читач, його правдиве слово.

Відділ листів організував при редакції роботу юридичної консультації на громадських засадах. Завідував нею юрист, адвокат з багатолітнім досвідом Михайло Милитчук. Відвідувачі редакції, прості люди мали можливість безплатно отримувати консультації з питань, які їх хвилювали. Заодно і журналісти черпали теми для публікацій на юридичну тематику.

Не можу не сказати ще про одне. Коли у перші роки існування «Галичини» виникла проблема із фінансуванням, коштів не вистачало на купівлю паперу, поліграфічні видатки, виплату зарплати працівникам, редакція не стала просити милостиню у можновладців, а звернулася до читачів, пояснивши ситуацію. Відповідь не забарилася. Різні суми коштів від читачів стали поповнювати редакційний банківський рахунок. Відділ листів систематично готував до друку списки жертводавців з відповідними подяками.

І прості люди не дали загубитися улюбленому, цікавому та змістовному виданню. Авторитет і популярність газети залежить від того, кому вона служить, — владі чи народові. Про це слід завжди пам’ятати.