Мови – як люди. Вони народжуються, розвиваються, перетворюються у нові форми і стають національним маркером та ефективним інструментом комунікації. У цьому жанровому різноманітті є особливий статус так званих напівмертвих або мертвих мов, тобто таких, що вживаються епізодично, або вже немає людей, для яких вона є рідною.

Найвідоміша з мертвих мов – латинська, одна й з найдавніших наріжних мов Європи, яка сформувала її цивілізацію. Менш знаною є церковнослов’янська мова, яка ніколи не була розмовною, а виконувала функції уніфікованої мови літератури, ділових відносин та обряду – нею написано багато оригінальних творів, і її й дотепер вживають у науковій та релігійній сферах. Та попри те, що її вивчають у вищих навчальних закладах та існує достатня кількість підручників саме для вишів, для широкого загалу вона залишається незрозумілою й невідомою. Хоча звертаючись у щоденній молитві до Бога зі словами «Отче наш» і просячи у Нього хліба «насущного» «днесь», люди власне і послуговуються її елементами, часто навіть не здогадуючись про це…

Нещодавно Ярослав Мельник – кандидат філологічних наук, професор кафедри загального та германського мовознавства факультету філології Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника представив свій доробок – унікальну книжку «Церковнослов’янська мова. Буквар і читанка». І нині пропонуємо увазі читачів нашу розмову з ним про те, як творилася ця унікальна книжка, з якими труднощами та проблемами довелося зіткнутись авторові у процесі її написання.

– Пане Ярославе, яка потреба існувала в написанні такого посібника?

– Почнемо з історії. Наприклад, із Козаччини. Якщо говорити про джерельну базу тих часів – устави, напівустави, скорописи, то всі вони написані староукраїнською мовою, яка максимально наближена до церковнослов’янської. І щоб ці документи правильно читати, потрібно було знати мову. Але хто її вивчав і де? І не називатимемо відомих істориків у Західній Україні, які працювали в архівах, вивчали їх і розуміли, наскільки могли, не володіючи відповідними базовими знаннями, викладали історію, писали підручники: і це було аматорство у хорошому сенсі цього слова...

Потрібно мати на увазі ще один важливий момент – часто нам нашу історію писали десь і хтось. А потім нам ці тексти подавали: це було ось так і не інакше. І, звісно, там були неточності, а то й свідомі перекручення настільки, наскільки це було потрібно тим замовникам чи виконавцям. Тобто з різних причин у нашій історії утворилося досить багато деформаційних зон. Тепер історики, філософи, культурологи, релігієзнавці, краєзнавці повернулися обличчям до мови, почали її вивчати і помалу йде заповнення цієї лакуни. Бо потрібно пам’ятати, що наша історія стала текстом, і щоб її прочитати, потрібно мати для цього ключі та доступ, які у нас були дуже обмеженими. І це я кажу без перебільшення.

Можна згадати Мілетія Смотрицького – письменника, церковного і освітнього діяча, українського мовознавця, автора «Граматики слов’янської» (1619), що систематизував церковнослов’янську мову, можна говорити про азбуковники, але за ними й тоді було важко вчитись. А нині й поготів...

Якщо вдуматися, то впродовж усієї історії східних слов’ян – ми беремо досить умовну дату: рік хрещення східних слов’ян – ми не мали такої доступної книжки, яка була би ключем до церковнослов’янської мови. Тож коли я планував писати цей посібник, то орієнтувався не лише на науковців, хотів написати такий підручник, за яким будь-яка людина, в котрої виникне потреба зрозуміти церковнослов’янську мову, не шукала би, хто би їй у цьому допоміг, а щоб відкрила цей підручник і сама дала собі раду – змогла прочитати текст і збагнути його зміст. І, як я бачив із власного досвіду, таких людей є досить багато.

– Кому, на Вашу думку, посібник «Церковнослов’янська мова. Буквар і читанка» стане в пригоді насамперед?

– Про науковців я вже згадував. Цей посібник може підштовхнути наших істориків, культурологів та краєзнавців до вивчення рукописних і кириличних джерел, які зберігаються в архівах різних країн, зокрема і в Туреччині. Вона, без сумніву, також потрібна навчальним закладам духовного характеру – семінаріям та академіям, також її варто мати кожній парафії, бо в них є книжки церковних записів, храми, інші сакральні об’єкти, давні могили, написи на яких треба вміти правильно читати. Потрібна архівам, краєзнавчим та художнім музеям, бо вони здійснюють пошукову діяльність та мають у колекціях немало сакральних творів. І художникам, які розписують храми чи малюють ікони, та їхнім реставраторам, які мають розуміти, з чим мають справу.

Також можна згадати краєзнавців-аматорів, які пишуть історії своїх сіл, містечок чи парафій – чудовий взірець небайдужості, але часто вони читають джерела, які знаходять, непрофесійно, більше здогадуючись, про що мова, ніж правильно прочитують. Тож для них ця книжка теж. Вона стане в пригоді і тим, хто шукає свій родовід, що стало модним в останні десятиліття, хто хоче знати своє родинне коріння, адже абсолютну більшість текстів до ХХ ст. написано церковнослов’янською.

Загалом книга зорієнтована на широке коло читачів – від молодшого шкільного до поважного віку, а також вона для всіх, кого цікавлять історія, релігія, література, культура східних слов’ян.

– Скільки часу Ви її писали?

– Писання забрало в мене колосальну кількість здоров’я й часу. Я писав її п’ять років і декілька разів переписував, бо в тому процесі почали виникати проблеми. Зокрема з’ясувалося, що набагато легше написати підручник для студентів, ніж буквар, який з методичної точки зору є дуже складною річчю. Бо потрібно вирішити масу методичних пунктів – від форми і розміру літер та їх кольору і шрифту до відповідно підібраного ілюстративного матеріалу. Також потрібно було знайти найпростіші, але не примітивні формулювання.

Оскільки я задумав написати «Буквар» – хоча це досить умовна назва – переважно для дорослих, але й для дітей теж, то мав врахувати специфіку психіко-фізіологічних рецепцій людей різного віку, і в цих пошуках дійти до якоїсь універсальної форми. Тобто, з одного боку, зробити його не надто складним і переобтяженим інформацією, а з другого – не впасти в надто примітивні дефініції, і потрібно було постійно про це пам’ятати та зберігати баланс. Тож перед написанням я передивився десятки і десятки букварів, виданих за останні сто років, щоб відчути традицію і набратися досвіду.

І ще варто наголосити: ця книгу написано цілковито вручну. Тут мені довелося згадати свою першу освіту художника-дизайнера. Малював багатьма техніками, шукав найоптимальніші форми і це теж вимагало багато часу. Одну сторінку в середньому писав день, а були й такі, що й по 2-3 дні і довше. Потім написане переводив у цифру і шукав тотожний відповідник.

Книжка вийшла на 150 сторінок, хоча спочатку її обсяг становив і всі 300. Скорочував максимально, бо буквар не може бути таким об’ємним – тоді це вже не буквар. Тож довелося викинути багато цікавого ілюстративного матеріалу.

І це не лише посібник з вивчення церковнослов’янської мови, це своєрідна маленька енциклопедія, бо загалом охоплює 1100-літню історію розвитку кирилиці, відображає зміни графічної системи та традиції подачі тексту. Тут є також давньогрецький алфавіт, що дуже важливо, бо часто у кирилицю впліталися давньогрецькі літери і слова. Також є різні числові системи – кирилиця, арабська і латиниця, бо ними користувалися віддавна, й вони були поширені до кінця XIX ст. Ще тут подається невід’ємний елемент кирилиці – як читати слов’янську в’язь, тобто ранньомодерний тип кириличного декоративного письма. Також книжка дає можливість розуміти надрядкові знаки, слова під титлом, числові значення, дізнатися давні значення окремих слів, наприклад, слово «гусар» у церковнослов’янській і давньоукраїнській означало «розбійник» і «вбивця», а потім воно стає вже чимось іншим – змінює семантику...

Найбільшою атракцією цього проєкту є те, що ми подаємо дві редакційні транскрипції кожного слова – українську й російську. І це є цінним, бо в нас досі ніхто, крім відомого українського письменника-дослідника Івана Огієнка, який про це писав і відстоював певну позицію, такого не робив. Бо не треба забувати, що маємо Одеську, Закарпатську та Чернівецьку області, маємо Схід України, маємо Молдову з Румунією й інші країни з українськими селами, де є тенденції до спілкування суржиком. Тож таку дефініцію зроблено для зацікавлення якнайширшого кола читачів.

Що також важливо: книжка містить розділ для вправ – «Читанку», де вміщено зокрема відомі молитви, такі як «Царю Небесний», «Отче наш», «Вірую», два фрагменти Галицького Євангелія та Пересопницького, є лист «Символ віри» Андрея Шептицького, який він написав церковнослов’янською мовою при сходженні на станиславівську кафедру… Також є короткий термінологічний словник.

– Як сприйняли Вашу ідею з написання такої книги колеги? Якою була їхня реакція?

– Як були, так і є критики, котрі досить радикально й категорично говорили про те, що такої книжки не потрібно, і я мав переконувати певну частину фахівців у її потребі.

Зокрема нагадував історію з виявлення в 2012 році в Івано-Франківську кам’яної плити XVII століття з викарбуваним написом церковнослов’янською мовою. Над його прочитанням декілька років працювали аматори, інколи залучаючи й нас, і, звичайно, у тій ситуації стала б у великій пригоді така книжка. Саме з того напису ми дізналися, де розташовувалася в тодішньому Станіславові перша українська церква та інші цікаві факти.

Та й мій попередній досвід свідчив про те, що така книжка потрібна. Бо до мене не раз зверталися по поради й консультації, і мені доводилося в університетських коридорах на підвіконні писати та пояснювати якісь елементарні речі, а якби була книжка, дав би її прочитати.

Але були й люди, які підтримували мене у цій роботі. Я не можу не сказати велике дякую доктору філологічних наук, доценту кафедри української мови та прикладної лінгвістики Навчально-наукового інституту філології КНУ ім. Т. Шевченка Галині Михайлівні Наєнко, яка найбільше вичитувала і підтримувала мене, доктору філологічних наук, професору, завідувачу кафедри слов’янських мов факультету філології ПНУ ім. В. Стефаника Миколі Петровичу Лесюку, доктору філологічних наук, академіку, професору кафедри української мови Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова Олександру Івановичу Леуті та іншим фахівцям, які підтримували мене не лише морально, а й доречними зауваженнями та порадами.

Досить прихильно поставився до посібника митрополит Івано-Франківський і Галицький УПЦ КП Іоасаф, який зазначив, що ця книга повертає нас до нашої спадщини, яку ми отримали більше тисячі років тому. А також відкриває для всіх пересічних українців вікно в минуле – наше походження, нашу мову, духовну спадщину, вивчення нашої історії і культури.   

Особлива вдячність архієпископу й митрополиту Івано-Франківському УГКЦ Володимиру Війтишину, чиї добрі слова у складний час народження книги стали життєдайною лептою, сповненою підтримки та віри.

Також щира подяка архімандриту УГКЦ, доктору богослов’я і доктору літургіки Рафаїлу Турконяку – неординарній особі, поліглотові, лауреатові Шевченківської премії за переклад Острозької Біблії на сучасну українську мову, чиє благословенне слово надихнуло на завершення цього проєкту. Висловлюю вдячність і студентам духовно-богословських закладів, які теж спонукали до написання цієї книги, священнослужителям, монахам і мирянам.

Наголошую, що «Церковнослов’янська мова. Буквар і читанка» – це не заклик до віри чи спроба відходу від обрядових традицій, це заклик до мови і до людини, заклик до прочитання минулого. І ця книга не про те, як молитися, а як читати й розуміти.

Книжка вийшла у львівському видавництві «Манускрипт», до її часткового видання фінансово долучилася івано-франківська обласна організація «Європейської солідарності», 150 примірників закупило обласне управління освіти для передачі її в ліцеї Прикарпаття, та й я сам, у міру сил, викуповую примірники у видавництва та надсилаю в монастирі й інші установи.

А нам усім варто пам’ятати, що церковнослов’янська мова з її традиціями, що сягають давньої Візантії, – це наше генеалогічне дерево, історичне коріння і культурна пам’ять, саме вона засвідчує нашу належність до цивілізації і є виявом духовної звитяги. Ми станемо повноцінною сильною нацією, якщо об’єктивно прочитаємо нашу історію, вивчимо уроки минулого й не дозволимо більше нікому писати нам нашу історію!