Коли читала про життєвий і творчий шлях дисидента, живописця, скульптора та кераміста Опанаса Заливахи, розуміла, що його біографія – це немов сюжет фільму, що вражає. Вона також є надзвичайно ілюстративним зрізом епохи, в якій він жив і творив. Попри репресії художник не зламався, залишивши по собі сильні послання, що промовляють через його роботи. 26 листопада митцеві виповнилося б 100 років. Напередодні цієї ювілейної дати зустрілася з донькою художника Яриною ЗАЛИВАХОЮ – вчителькою української мови, літератури та мистецтва ліцею №18 міста Івано-Франківська. Вона розповіла, що пов’язана з мистецтвом з дитинства, бо бачила, як народжувалися татові роботи, але обрала професію вчителя української мови та літератури, щоб популяризувати ці предмети. В інтерв’ю для газети «Галичина» пані Ярина щиро поділилася спогадами про батька та розповіла про найцікавіші факти з його біографії. Розмова вийшла пізнавальною й цікавою. Тепер ви точно знатимете більше про Опанаса Заливаху і час, в який він жив.
– Пані Ярино, якими спогадами про свого батька Ви хотіли б поділитися з тими, хто, можливо, мало знає про його життєвий шлях?
– Опанас Заливаха народився в селі Гусинка Куп’янського району Харківської області. Дідусь Іван був ковалем. У родині було четверо дітей – Василь, Микола, Опанас і Віра. Батько пережив Голодомор 1932 – 1933 років. Тоді він навчався у другому класі і бачив змучених голодом людей, які помирали, їх звозили в яр і ховали без труни, хреста та відспівування. Маленький Опанас разом зі старшими братами Василем і Миколою вночі ходив на колгоспне поле, щоб зібрати кілька колосків, аби мама могла спекти коржики. Найбільше боялися об’їждчика, бо за п’ять колосків могли розстріляти або ув’язнити. Дідусеві вдалося врятувати родину, він зробив вулик для голови колгоспу, і їх випустили з України. Вони поїхали на Далекий Схід. Дорога була важкою, Опанас захворів на запалення легень. Коли він опритомнів, то побачив не великі карі очі мами Єфросинії, а маленькі вузенькі очі дивного чоловіка. Це був китаєць, який ішов у тайгу збирати корінь женьшеню. Йому сказали, що помирає дитина, тож він дав цілюще зілля і так Опанаса було врятовано.
Коли його засудили до п’ятирічного ув’язнення, яке він відбував у Мордовії, проводили перепис населення, і його запитали: «Яка ваша національність?». Він відповів: «Прошу записати мене китайцем». «А чому китайцем?», – запитав начальник табору. Він пояснив: «Тому, що китаєць колись врятував мені життя». «Китайцем не запишемо», – сказали йому. Тоді батько відповів: «То записуйте мене українцем».
Талант до мистецтва Опанас успадкував від своїх предків – Заливах, майстрів, які створювали храми. Його першою роботою була маленька фігурка батька, якого засудили за те, що воював у царській армії. Коли Опанас прийшов на зустріч із татом разом із мамою, він подарував йому цю фігурку, виліплену з глини.
Одного разу на Далекому Сході дідусь повертався з роботи і помітив якийсь дивний кольоровий папірець. Він підняв його і побачив правила вступу до Московського художнього училища. Прийшовши додому, дав цей листочок синові й запитав: «Можливо, ти хочеш сюди вступати?». Опанас подивився, надіслав запит до Москви і дізнався, що поблизу є два училища – Іркутське та Благовіщенське. Однак почалася Друга світова війна, і цей план зірвався. Згодом він разом із другом вирушив до Самарканда, куди евакуювали середню художню школу при Ленінградській академії мистецтв. 1946 року Опанас Заливаха вступив до Ленінградського інституту живопису, скульптури та архітектури ім. І. Рєпіна, але на другому курсі його відрахували за те, що не пішов на зустріч із кандидатом у депутати. Поновили його в інституті лише після смерті Сталіна, 1955-го.
– А яким був шлях Опанаса Заливахи до українства?
– То вже були часи відлиги. В інституті навчалися студенти з Чехословаччини, Вірменії, Грузії, і кожен знав своє мистецтво й культуру. Якось одна чешка запитала його: «Панасе, яка твоя культура? Що ти знаєш про себе? Хто ти? Ти русскій?» Він відповів: «Ні, я українець». Проте він ще мусив усвідомити свою національність. Поворотним моментом у його житті стала практика в Косові 1957 року. Там він побачив український одяг, почув українську пісню, українську мову. Саме тут, у Галичині, він зрозумів, що є українцем. Почав вивчати українську мову, історію, літературу і ставив запитання, які проголошував Тарас Шевченко: «Хто ми? Звідки? І куди йдемо?».
За сто років до того, як Опанас Заливаха навчався у Ленінградському інституті, там навчався Тарас Шевченко. Пізніше батько разом із Михайлом Фіголем і Петром Сопільником відновили кімнату, у якій жив Шевченко, і створили там музей, присвячений йому.
Після закінчення навчання, 1960-го, Опанас Заливаха поїхав до Тюмені, де пропрацював рік у Художньому фонді. У грудні 1961-го він повернувся до України, до Станіслава. У травні 1962 р. відбулася його перша персональна виставка в обласному краєзнавчому музеї. Вона тривала лише два тижні, оскільки його роботи вважали невідповідними радянській дійсності. Очікували від випускника Ленінградського інституту живопису демонстрації соціалістичного реалізму, а він показав правду про Україну, зобразив її такою, якою бачив. Через це виставку закрили.
60-ті роки – це час шістдесятників. Тата дуже тягнуло до Києва, саме там він познайомився з Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Василем Стусом і Аллою Горською, які стали його друзями та однодумцями.
– Розкажіть про вітраж «Шевченко. Мати», над яким Опанас Заливаха працював разом з іншими художниками, адже це, як на мене, добре ілюструє, як радянська влада не допускала жодних виявів українськості.
– У 1964 році художникам запропонували створити вітраж у Київському національному університеті ім. Т. Шевченка, присвячений 150-річчю від дня народження поета. Центральну частину вітража спроєктував Опанас Заливаха. Решту створювали разом з ним Алла Горська, Галина Севрук, Галина Зубченко та Людмила Семикіна. Під час роботи над вітражем люди дивилися на Кобзаря, цілковито іншого, ніж звикли бачити. Це був Шевченко-бунтар, який закликав до боротьби та «бив у набат». Угорі були написані слова: «Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю слово». На вітражі Шевченко підняв одну руку вгору, а другою обіймав жінку, що символізувала Україну. Над цією роботою працювали декілька місяців.
Одного дня зранку побачили, що вітраж був завішений білим полотнищем, а на підлозі лежали уламки битого скла. Як писала у своїх спогадах про шістдесятників Ірина Жиленко, тоді в Опанаса додалося сивини у його волоссі. Відомо, що за цю роботу Аллу Горську, Галину Севрук, Галину Зубченко та Людмилу Семикіну виключили зі Спілки художників. І, напевно, цей вітраж став однією з причин майбутнього ув’язнення Опанаса Заливахи.
– Як склалися обставини арешту Опанаса Заливахи і які наслідки це мало для його творчої діяльності?
– Коли тодішнє національне відродження почало згортатися, у Києві розростався самвидав. Тато часто їздив туди, привозив заборонені твори Василя Симоненка, Ліни Костенко, письменників «Розстріляного відродження» і поширював ці матеріали серед друзів. Опанасу Заливасі надали помешкання на вулиці Фрунзе, а доти він жив в одній із келій Вірменського собору на другому поверсі, де облаштував майстерню. Туди приїжджали його друзі – Сергій Параджанов, В’ячеслав Чорновіл, Іван Світличний. І от 27 серпня 1965 року до нього прийшли з обшуком, саме тоді, коли він привіз багато матеріалів з Києва, і його заарештували. Слідство тривало близько пів року, він нікого не видав і на всі запитання відповідав: «Я нічого не знаю». Поводився дуже гідно. Його засудили до п’яти років тюремного ув’язнення за «антирадянську пропаганду й агітацію» – популярну тоді кримінальну статтю. Ув’язнення відбував у Мордовії. Там йому заборонили малювати. Правда, дозволяли створювати агітаційні плакати про Лєніна чи партію. Звичайно, він відмовився.
Втім, у таборі Опанас Заливаха продовжував творити як митець. Друзі зробили йому різачок, яким він виготовляв екслібриси. Так з’явилися екслібриси його близьких друзів: Івана Світличного, Михайла Гориня, В’ячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка. Також у таборі він намалював три портрети олійними фарбами – Івана Русина, Василя Підгородецького та латвійського художника Кнута Скуенікса, хоча невідомо, звідки взялися ті фарби.
Один із товаришів, що працював у палітурній майстерні, подарував йому маленьку захалявну книжечку, в якій він кульковою ручкою малював ескізи майбутніх робіт. Опанас також виготовляв різьблені шкатулки з подвійним дном – у таке сховище можна було покласти заяви чи документи і вивезти їх з табору. Відомо, що декілька таких шкатулок із документами та заявами, які свідчили про боротьбу за права людини та українську державність навіть у таборах, вивезли. Згодом ці послання звучали на «Радіо Свобода» та «Голосі Америки».
Опанас Заливаха відбув покарання «від дзвінка до дзвінка» – з серпня 1965 по серпень 1970 року. Повертався через Москву, де його зустрів режисер Лесь Танюк, керівник Клубу творчої молоді, який був вимушений перебратися до Росії. Далі був шлях до Києва. У Києві Заливаху одягнули, зняли з нього тюремний бушлат, купили костюм, сорочку, мешти та організували пам’ятний вечір у ресторані «Наталка», який оформляла Алла Горська. На вечорі грала музика й друзі запропонували йому станцювати, і він розповідав, що танцював танець вільної людини.
– А яка історія знайомства Ваших батьків? Адже по маминій лінії Ви походите зі славетного роду Бандер.
– Коли Опанас Заливаха повернувся з ув’язнення, разом із В’ячеславом Чорноволом приїхав до Івано-Франківська на вулицю Кошового, 10, де жили три великі українки: Марія Бандера, її донька Дарія Возняк і Люба Лемик – сестра Марії Бандери. Моя бабуся Марія Возняк-Бандера була дружиною Василя Бандери, рідного брата Степана Бандери.
Дідусь Василь разом з вагітною дружиною Марією приїхали до Станіславова проголошувати українську незалежність. Спершу був акт проголошення у Львові, за що Степана Бандеру ув’язнили у табір Заксенгаузен. 15 вересня 1941 року німці заарештували весь провід українських націоналістів. Їх утримували довго та врешті повезли до Львова. Жінок відпустили, а чоловіків відправили в Освенцім, концентраційний табір із польськими наглядачами. Коли ті довідалися, що у таборі є брати Бандери – Василь і Олекса, то почали жорстоко знущатися над ними. Дідуся Василя кидали у воду, в якій розчиняли цемент, а потім чистили його залізними щітками. А далі була газова камера…
Дідусь Василь знав, що у нього народилася донька. Він загинув 21 липня 1942 року. Через кілька днів такою ж мученицькою смертю загинув й Олекса. Бабуся Марія записала доньку Дарусю на своє дівоче прізвище. 1947 року її з маленькою п’ятирічною донькою відправили у Сибір. Щойно вони приїхали, як уже на другий день їх змусили працювати у шахті – 300 метрів під землею. Разом з іншими каторжанками вони впрягалися у вагонетки й вивозили вугілля нагору. У трудовій книжці бабусі було написано «углєвоз», хоча вона не мала й півтора метра зросту. Пізніше жінок перевели з шахти. Покарання відбувала у містечку Анжеро-Судженськ Кемеровської області. Її звільнили найпізніше – 1960 року, тоді як більшість каторжанок вийшли на волю ще 1956-го, після смерті Сталіна.
Тета Люба Лемик – дружина Миколи Лемика, який у 1933 році здійснив атентат на радянського консула у Львові, протестуючи проти Голодомору в Україні. Він здався поліції, і відбувся відкритий процес, на якому Організація українських націоналістів, його захисники заявили на весь світ про голод і масову смерть людей в Україні. Миколу Лемика засудили до довічного ув’язнення. Під час Другої світової війни його переводили з одного табору в інший, і йому вдалося втекти. Він опинився в Кракові, де на вшануванні пам’яті Євгена Коновальця познайомився з тетою Любою. Зустрілися вони 23 травня 1941 року, а в серпні одружилися. Микола очолив східну похідну групу ОУН, загинув у вересні 1941 року. Тета Люба пішла за ним, і лише через рік дізналася про його загибель від рук німців. У 1943 році ОУН у Карпатах створила підпільну радіостанцію «Афродіта», де вона була дикторкою, подавала сигнали українською і польською мовами. Радіостанцію знищили енкаведисти, а Любу ув’язнили та засудили до смертної кари, яку згодом замінили на 25-річне ув’язнення, яке вона відбувала у Мордовії.
І до цієї родини приїхав В’ячеслав Чорновіл з Опанасом Заливахою. Пан В’ячеслав запитав тету Любу: «Чи не могли б ви прихистити на два тижні художника, політв’язня, який лише звільнився з в’язниці?». Вона погодилася – і Опанас мешкав там не два тижні, а значно довше. Одружився з Дарією Возняк, з якою вони прожили щасливих 36 років. У них народився син Ярослав і донька Ярина (усміхається). Як сказав колись татів побратим поет Зеновій Красівський, «це, напевно, Бог так покерував, що східняк Опанас Заливаха поїхав у Івано-Франківськ і познайомився з племінницею Степана Бандери». Тобто схід і захід об’єдналися воєдино.
– Знаю, що Опанас Заливаха оформив в Івано-Франківську чимало інтер’єрів кав’ярень, ресторанів і магазинів, та, на жаль, не всі збереглися досі…
– Після ув’язнення, звичайно, навіть мови не могло бути про роботу у Художньому фонді. Він заледве влаштувався креслярем у побутовий комбінат. Згодом почав працювати в рекламі, оформляти різні об’єкти. Першою його такою роботою стало чудове художнє панно у стилі гуцульської кераміки у квітковому магазині «Едельвейс». Воно збереглось, але, на жаль, закрите гіпсокартоном. Сподіваюся, що його таки відкриють і покажуть красу, створену для нашого міста. Також він створив панно «Чим хата багата, тим і рада», яке колись прикрашало кафе «Білий камінь» на початку «стометрівки». Його теж вдалося зберегти завдяки зусиллям художників та активістів.
На жаль, більшість робіт, які Опанас Заливаха створив у радянські часи, у 70-80-х роках, у період Незалежності було знищено. Йдеться про інтер’єри пивного бару «Ватра», кафе «Кристал», «Скала», «Казка», «Картопляники», десертного бару, вареничної та інших закладів. Власник приміщення «Медівні» – поціновувач мистецтва, тож він врятував ті керамічні експонати та передав їх на зберігання до майстерні Богдана Бринського. Надіюся, що ці роботи гідно представлять у майбутньому музеї Опанаса Заливахи. Сам художник, без сумніву, дуже хотів, щоб його створили.
– Яким Ваш батько був у творчості та житті?
– Опанас Заливаха не лише малював. Коли не було фарб, працював різцями чи створював графічні роботи. Він робив листівки, гравюри, якими вітав товаришів з Новим роком, Різдвом чи Великоднем. Часто сидів на холодному стриху: вирізав малюнки на лінолеумі, потім відбивав і розмальовував їх. Одного разу хтось із друзів привіз йому кілька шматків липи, і за літо батько зробив такі скульптури, як «Чорний Віл», «Дана», «Гуцул». Також творив роботи з глини… Дуже багато працював. Після повернення з табору на горищі знайшов біле полотно і пошив собі літній козацький костюм, є навіть його дуже гарне фото у цьому вбранні.
Батько багато читав, особливо класику, захоплювався філософією. В останні роки у нього дуже погіршився зір, але він і далі читав. Ніколи не сидів без роботи – завжди творив.
– Ви вже згадували, що у Вашій родині поєднався схід і захід… Як це, можливо, позначилося на Вашому вихованні? Адже бути донькою Опанаса Заливахи й Дарії Возняк (Бандери) – це певна місія чи навіть випробування?
– Так, це напевно місія. Я щаслива, що є донькою Опанаса Заливахи й Дарії Бандери. Про те, хто я є, дізналася вже в старших класах. Знала, що я Заливаха, що мій тато і вся родина були репресовані. А вже в дев’ятому класі, довідалася, що я є внучкою Василя Бандери. Це для мене стало відкриттям.
Мене виховували в українському дусі. Тато не казав прямо: «Я українець, і ти повинна бути українкою». Це було зрозуміло без слів. Ми просто жили так, що в школі говорили одне, а вдома – інше. Потім ми бачили, як у нас відбувалися обшуки. У 1984 році пережили справжні страсті Христові, коли «кагебісти» цілий місяць били нам вікна.
Пам’ятаю, як тата викликали в КГБ, і ми не знали, чи він повернеться. Але вдома він мав український тил. Тим тилом були моя мама, бабуся Марія і тета Люба Лемик. Коли одного разу тата взяли на черговий допит у КГБ, мама дала йому сіру сорочку, а бабуся Марія підійшла до нього і сказала: «Панасе, Ви тільки нічого не підписуйте. Я Дарцю виховала, виховаємо і дітей». Отаке було, але ми вижили в тій системі.
– Які роботи Опанаса Заливахи є для Вашого серця найдорожчими та найулюбленішими?
– З дитинства пам’ятаю, що в кожній кімнаті було дуже багато картин. Тато дуже любив роздавати свої роботи. Він не продавав їх, а дарував. Коли якийсь товариш приходив у гості, обов’язково йшов з подарунком – роботою Опанаса Заливахи (усміхається). Мама знала, що тато любить роздаровувати картини, тому вона піднімалася на стрих, вибирала роботи й вішала їх у кімнаті. Потім тато не міг їх зняти, щоб подарувати комусь іншому, бо їх уже бачили всі (усміхається).
А які мої улюблені роботи? Є така картина «Прамати», це в зелених кольорах зображена жінка з дитиною, корова з п’ятьма дійками – не чотири, а п’ять (сміється). Там зі сходу дивиться зелений вовк, тобто московський вовк споглядає. Також моєю улюбленою роботою є «Доля». На ній намальовано два обличчя, а посередині – віл. Дуже цікава картина. А ще я люблю «Чумацьку вечерю».
– Як Ви вже згадували, Ваш батько на власні очі бачив жахи Голодомору 1932 – 1933 рр. Як цей пережитий досвід позначився на його творчості та повсякденних звичках?
– Він малював Голодомор. Картини «Привид комунізму», «Голодомор 33-го» – це його твори, присвячені цій темі. Він був одним із перших художників, які порушили теми Голодомору та українських політв’язнів.
У повсякденному житті він був аскетом. Коли жив у Тюмені, за ліжко йому правила скриня, яку він сам зробив із фанери. Після арешту скриню зберігали, а повернули після звільнення. Він поставив її у майстерні й спав на ній до останніх днів, підстеливши під низ щось легеньке, навіть не матрац чи ковдру. Жив у дуже спартанських умовах, був невибагливий до побуту й їжі, харчувався помірно. Його помірність у їжі, ймовірно, була звичкою з дитинства.
– А яким є вплив творчості Вашого батька на молодих художників, на митців сучасності? Ви помічаєте, що його творчість має продовження в роботах інших митців?
– Уже згаданий Богдан Бринський вважає себе учнем Опанаса Заливахи, хоча батько учнів не мав і творив, як кажуть, самітником. Богдан є одним з метрів сучасного українського мистецтва та послідовником творчості Заливахи. Він розповідав, що коли вперше побачив роботи Заливахи, його світ перевернувся не на 180 градусів, а на всі 360.
– На «стометрівці» в Івано-Франківську ще 2017-го встановили пам’ятник Опанасові Заливасі. Як вважаєте, чи сподобався б він Вашому батькові?
– Ні, бо він був проти пам’ятників. Називав їх «бовдурами» і вважав, що не варто їх ставити. І той пам’ятник йому не є образом Опанаса Заливахи, то лише збірний образ митця. Найкраще вшанування його пам’яті – це створення музею, а не встановлення пам’ятників. Такої думки дотримуюся ще з 2017-го.
– Як гадаєте, у чому унікальність спадщини Опанаса Заливахи для української культури?
– Опанас Заливаха творив український світ. Він казав, що українці повинні дивитися на світ українськими очима. От у французів є таке прислів’я: «Ти гідний бути французом», так і українець має бути гідним свого народу. Опанас Заливаха дивився на світ українськими очима, творив українське мистецтво, а його серце вмістило всю Україну.
