Чи знаєте ви, що до перейменування Станіслава на Івано-Франківськ у 1962 році певною мірою був причетний уродженець с. Залужжя на Рогатинщині, а на той час житель м. Стрия на Львівщині, пенсіонер (до того пропрацював 20 років викладачем місцевого технікуму механізації сільського господарства) Віктор Воробець? То свого часу саме йому спала на думку ідея написати звернення до Верховної Ради тодішньої Української РСР про те, що, на його думку, обласний центр Прикарпаття не повинен називатися ім’ям одного із представників родини шляхтичів Потоцьких. Невдовзі за пенсіонером прислали «Волгу» і привезли до Стрийської міської ради, де прибулий із Києва працівник апарату ВР попросив пана Віктора підтвердити авторство того листа й запитав, яку в такому разі назву запропонував би він для Станіслава. Як пізніше згадував В. Воробець у розмовах з рідними і друзями, він озвучив три варіанти нової назви, причому найменувати місто на честь Каменяра назвав навіть не першим, а другим... Яким же ошелешеним був він через кілька місяців, коли почув по радіо, що «на прохання трудящих» Станіслав перейменовано на Івано-Франківськ!
Про цю історію та про самого «ініціатора» такої зміни, котрий свого часу закінчив Станиславівську гімназію, з початком Першої світової був мобілізований до австрійського війська, далі воював в Українській Галицькій Армії (УГА), потім навчався у Празькій сільськогосподарській академії, помер 1974-го, проживши понад 80 літ, розповідає читачам нового, 36-го, випуску журналу «Краєзнавець Прикарпаття», засновниками якого є Івано-Франківський обласний державний центр туризму і краєзнавства учнівської молоді (ОДЦТКУМ) та ОО НСКУ, однофамілець В. Воробця – педагог, голова громадського об’єднання «Опілля», член НСКУ Михайло Воробець із Рогатина.
Під тією ж рубрикою «Люби і знай свій рідний край» вміщено ще одну пізнавальну статтю цього автора – як за австрійської влади за два роки було збудовано 112-кілометрову місцеву залізничну колію Делятин–Коломия–Стефанівка, якою пасажири могли доїхати й до Заліщиків. Урочисто відкрили її 18 листопада 1899 р., про що вже наступного дня поінформувала читачів «Газета Львівська». А івано-франківський художник, педагог, археолог-аматор Геннадій Гриценко на сторінках «Краєзнавця…» обгрунтовує, зокрема й відповідними математичними розрахунками, гіпотезу про те, що відомий Збручанський ідол, виявлений 1848 року в цій притоці Дністра на Тернопіллі, являє собою стародавню шумеро-єгипетську математизовану Сонячну планетно-антропологічну модель світу, в якій невід’ємною складовою космосу була Людина. Це, як на погляд автора публікації, свідчить про існування на території України уже в дохристиянські часи розвинених астрономічних та антропологічних знань і антропокосмічного світогляду.
В новому номері журналу є стаття працівників Музею мистецтв Прикарпаття і про самого Г. Гриценка. Адже він не лише займається космологією стародавнього світу і як культуролог вивчає дохристиянські цивілізації III–I тисячоліть до н. е., а знаний і як художник, меценат, патріот України. Цю публікацію проілюстровано репродукціями графічних творів, представлених на його ретроспективній виставці в тому музеї.
До 210-річчя поета-священника Антіна Могильницького, яке відзначали 3 березня 2021 р., приурочено публікацію, на жаль, уже покійного краєзнавця, члена НСЖУ Василя Романюка. А завідувач Літературного музею Прикарпаття Володимир Смирнов у статті під тією ж рубрикою «З історії культури й освіти» нагадує про ще одну знакову для шанувальників красного письменства дату, яка припадає на 2021-й: десять років тому побачила світ перша книжка заснованої в Івано-Франківську з ініціативи ОО НСПУ серії «Бібліотека Галицька» – і це було якраз видання творів А. Могильницького, яке упорядкували, доповнили авторськими статтями тодішні голова обласної письменницької організації Євген Баран і його заступник Василь Бабій. Саме їм належить ідея створення цієї книжкової серії, в якій за 2011–2020 рр. побачили світ загалом 11 книжок.
В іншій публікації цього розділу йдеться про історію заснування й діяльності єврейської школи в Заболотові. Створення її зініціювали автор публікації Зундель Шнайгорн разом зі ще 11-ма колишніми жителями містечка єврейського походження, котрі емігрували до США, – активісти організації «Наш Заболотів». Вони надсилали з Америки гроші на утримання цієї школи, що діяла до початку Другої світової війни. А стаття старшого наукового співробітника Меморіального музею «Калуська в’язниця», краєзнавця Олега Відливаного – про ще зовсім близьку нам історію діяльності калуської молодіжної організації «Українська молодь – Христові», створеної 2012 року при парафії Св. Андрія Первозваного.
У розділі «Історія краю в іменах» магістр державного управління, член НСКУ Богдан Волошинський розповідає про першого українського дипломата в Угорщині – чільника представництва Західно-Української Народної Республіки в Будапешті, колишнього капітана австрійської армії Ярослава Біберовича, який спочатку за дорученням уряду ЗУНР заснував тут Українську збірну станицю для повернення по Першій світовій на рідну землю українських фронтовиків та полонених і якому було присвоєно чин отамана (майора) УГА. Цікаво, що Ярослав був первістком у подружжя українських артистів Біберовичів – Іванни та Івана, керівника Руського народного театру, що належав Львівському культурно-просвітницькому товариству «Руська бесіда», а народився він у Коломиї 12 січня 1883 року під час перебування тут (у грудні 1882 р. – січні 1883-го) театру на гастролях…
Просвітянин і краєзнавець Ігор Андруняк відкриває читачам журналу імена сотника Армії Української Народної Республіки, пізніше – засновника товариства «Сокіл» у Надвірній, повітового судді й учасника українського хору «Боян» у Дрогобичі, члена Товариства українських правників Америки Юрія Срібного та ще одного надвірнянця за походженням – Івана Дем’янчука, мовознавця, літературознавця, перекладача творів античної літератури, члена Українського педагогічного товариства, фундатора «Рідної школи» ім. Маркіяна Шашкевича в м. Станиславові, а впродовж 1906–1914 рр. – професора Станиславівської державної української гімназії, відкритої незадовго перед тим лише завдяки рішучій позиції українських послів у Галицькому сеймі.
У статті Василя Романюка йдеться про її випускника 1927 року, активного учасника УВО та ОУН уродженця Станиславова Михайла Джерджа (до речі, його батько Данило Джердж був викладачем, а потім директором Станиславівської української гімназії). Заарештований у квітні 1940 р. «червоними визволителями», а в липні за рішенням Особливої наради при Народному комісаріаті внутрішніх справ СРСР «за участь в антирадянській організації» засуджений на вісім років, М. Джердж відбував покарання в Ухто-Іжемському виправно-трудовому таборі м. Ухта (Комі АРСР) і помер у тюремній лікарні.
Науковий співробітник Національного заповідника «Давній Галич», краєзнавець Іван Драбчук розповідає на сторінках журналу про долю ще одного випускника цієї гімназії – сотника Українських січових стрільців Осипа Будзиновського. Він, поручник УГА, 1919 року помер від тифу у відомому «Чотирикутнику смерті» на Поділлі, куди невдовзі після переходу річки Збруч для допомоги Армії УНР потрапило військо галичан.
У часи воєнного й загостреного ідеологічного протистояння між різними мілітарними потугами та політичними силами бувало й так, що земляки, навіть односельці, опинялися по різні боки барикад. Разюче змінив – не без впливу зовнішніх обставин – свої світоглядні й політичні переконання уродженець с. Устя на Снятинщині, випускник Коломийської української гімназії та юридичного факультету Львівського університету Василь Порайко. Студентом вступив до Української національно-демократичної партії, а під час Першої світової він, рядовий австрійської армії, потрапив у російський полон, у 1915–1917 рр. перебував у таборі для військовополонених в Астрахані, а на початку 1918-го вступив до Всеросійської комуністичної партії (більшовиків).
Як довідається читач із публікації «Краєзнавця Прикарпаття», нашому землякові якимось дивом вдалося зробити приголомшливу кар’єру в партійних і державних органах тодішнього СРСР – аж до чільника наркомату юстиції й одночасно генпрокурора УСРР в 1927–1930 рр., пізніше – секретаря ЦК КП(б)У і заступника голови Ради народних комісарів УРСР. До цього В. Порайко за завданням більшовицького уряду в складі делегації від 12-ї Червоної армії виїжджав до м. Балти як уповноважений з реорганізації Галицької армії і був призначений командувачем Червоної української галицької армії. Втім, ЧУГА організаційно ліквідували вже у квітні 1920 р., бо радянське реформування УГА викликало спротив старшин і стрільців та призвело до виступів галицьких військових частин проти Червоної армії. Проте доля В. Порайка, як у ті часи нерідко бувало, склалася трагічно – Військова колегія Верховного Суду СРСР 24 жовтня 1937 р. розглянула на закритому засіданні справу про його «диверсійну і троцькістську діяльність як учасника контрреволюційної організації» і за цим фальшивим звинуваченням визначила йому найвищу міру покарання. Розстріляли В. Порайка вже наступного дня. Рівно через 20 років після смерті та сама Військова колегія Верховного Суду СРСР реабілітувала його.
Автор публікації-розвідки про трагічну долю нашого краянина, який зрадив свої національно-демократичні погляди молодих років і перейшов на бік ідеологічних супротивників, на службу до ворога, – студент факультету історії, політології і міжнародних відносин Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Андрій Бойда, який, звісно, при підготовці статті ретельно вивчив наявні на сьогодні джерела та літературу з відомостями про В. Порайка. Журнал надає свої сторінки для опублікування таких глибоких і вагомих досліджень молодих краєзнавців.
А ще одна в його розділі «Історія краю в іменах» публікація Марії Паранюк і Марії Більчак, відповідно завідувачки і методистки Богородчанської філії ОДЦТКУМ, переносить читача у ближчий до нас історичний період – розповідає про життєвий шлях і піввікову освітню діяльність знаного на Прикарпатті педагога Івана Гриньківа, який з 1965-го по 1995 р. завідував Богородчанським районним відділом освіти.
Під рубрикою «З історії визвольних змагань» уміщено розвідку згаданого І. Драбчука про те, як після розформування відділів УПА провідники Карпатського крайового проводу ОУН відрядили близько двох десятків вояків-галичан із сотні «Дністер» під командою поручника УПА Михайла Юрцуняка–«Юрка» на підсилення збройного підпілля Буковини. Автор подає відомості про кожного із цих 18 вояків УПА. Більшість із них загинули в сусідньому регіоні чи вже після повернення на Прикарпаття у збройних сутичках з чекістсько-військовими групами, або ж як захоплені в полон були за вироком військового трибуналу Прикарпатського військового округу розстріляні у в’язницях. Але доля ще трьох вояків після переведення їх на Буковину й бойової діяльності на новому місці невідома.
Провідні співробітники Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби ім. С. Бандери Анна Чорній і Петро Ганцюк у своїй розвідці описують життєвий шлях Івана Дзеси – вояка УПА («Залізняк», «Дзвін»), ім’я якого, на жаль, дотепер було забуте, а біографія – не досліджена. Народився він 1922 р. у с. Церківній тодішнього Болехівського району Станіславської області, а як дату загибелі І. Дзеси у двох джерелах вказано 3 березня 1948 р., тоді як за спогадами жителів с. Новиці Калуського району Дмитра Гриньківа та Софії Гриньків це сталося 26 березня 1947 р.: юнак наклав на себе руки, перебуваючи зі ще двома підпільниками в облаштованому в одному із селянських господарств на присілку Долина цього села бункері, який оточили енкаведисти.
Серед інших публікацій нового числа журналу – розповідь заступниці директора згаданого музею Оксани Романів про історію створення 1925 року в Празі й діяльності першого музею визвольної боротьби України аж до його ліквідації 1948-го владою тодішньої соціалістичної Чехословаччини під тиском СРСР.
На закінчення номера подано інформації про тих краєзнавців, письменників, журналістів, чиї ювілейні дати припали на друге півріччя 2020-го. Зокрема мистецтвознавиця, членкиня Національної спілки художників України Марія Вінтоняк-Іванчук приурочила свою статтю до піввікового ювілею Мирослава Близнюка – краєзнавця, художника-різьбяра, колекціонера і науковця, дослідника світлин, художніх листівок, які відображають культуру й історію Гуцульщини і Покуття.
