Вірш поетки Галини Потопляк «Коли закінчиться війна» вібрує мільйонами голосів українців у час воєнного лихоліття. «Коли закінчиться війна, // Я розцілую всі ікони. // Присяду в хаті край вікна // І буду чуть церковні дзвони». Іще: «І я наплачусь досхочу, // Сльозами вмию всі могили».

Календар перегортає 2025 рік, а війна не закінчується... Тому поезія Галини Потопляк захоплює чимраз більше людей, що свідчить про розуміння ними важкої ситуації у кривавій війні, яку розпочала росія проти України. На жаль, жоден текст щорічного Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності з початку російсько-української війни, на мою думку, не зрівняти із духовною силою правдивого слова цієї поезії.

Пишаюся молодою поеткою-парамедикинею Оленою Гарасим’юк, якій належить глибока думка, – «Реальність не пробачає фальші». Мала за честь писати про неї («Отче наш! Боже України суверенної!», «Листи до приятелів», 5 травня 2024 року).

На тлі цього міркування, як і проникливої поезії Галини Потопляк, тексти згадуваних радіодиктантів – бездумні, зліплені випадковими реченнями гамузом без авторського стилю, без ваги слова і пам’яті.

Як нам бракує світлої пам’яті талановитого працелюба літератури Михайла Слабошпицького! Він «зривав маски» з тих, хто фальшував словом! Так само, як не вистачає нам мовознавиці від Бога Ірини Фаріон, вбитої нелюдами рік тому.

За цих двох велетів слова було чистішим літературне поле, як і україномовний інформаційний простір. Вони нещадно виполювали бур’ян графоманів і нечестивців. Упевнена, якби не вкрали ідею Михайла Федотовича про Всеукраїнський диктант, то він сьогодні був би іншим – справді національним, одухотвореним, з повнотою краси української мови, таким, яким є організований ним Міжнародний конкурс української мови ім. П. Яцика, про який добре знають у світі.

Крадене завжди гірше, що підтверджує життя. Я цілковито поділяю думки Ірини Фаріон – авторки сотень цілісних статей про мову, про величі особистостей – про «вкрадену ідею» Михайла Слабошпицького та низьку якість текстів Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності. Професорка висловила їх у спогадах «До 40 днів відходу в засвіти душі Михайла Слабошпицького. Михайло Слабошпицький: безнадійний альтруїст, або Життя крізь долі інших», уміщених у книзі «Михайло Слабошпицький. П’ятий «дзеркальний» том. Недруковані твори. Спогади про Михайла Слабошпицького» (2023). Зі своїми суголосними міркуваннями я ділилася в статті «Жив долями інших. Штрихи до портрета: Михайло Слабошпицький» («Золота Пектораль», 27 січня 2024 року).

Уже тоді Ірина Фаріон обурювалася текстами диктантів. Ось як писала докторка філологічних наук: «За останні роки такі тексти диктантів, які краще б не озвучували взагалі: безликі, примітивні, протинаціональні одноденки. Та ще й видають Національний диктант за своє дітище».

Я пишу Всеукраїнський радіодиктант національної єдності щороку. Проте не надсилаю його організаторові – «Українському радіо» Національної суспільної телерадіокомпанії України, а звіряю з опублікованим згодом правильним текстом. Чи роблю помилки? Звичайно. Здебільшого через авторські розділові знаки та непрофесійне диктування.

Подаю своє бачення у рамках оцінних суджень текстів диктантів у роки російсько-української війни, щоби з’ясувати, чи вони відповідають реаліям до воєнних подій, чи співзвучні тим настроям, якими живуть українці.

...9 листопада 2022 року, в середу, в День української писемності та мови, так склалися обставини, що писала диктант, аби не пропустити, в дорозі до Львова. З усіх текстів у часи повномасштабної війни – то була найкраща, на мою думку, щорічна акція з української мови.

Авторка диктанту Ірина Цілик – письменниця і кінорежисерка, лавреатка Національної премії України ім. Т. Шевченка (2023) за документальний фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» – майстерно зуміла написати текст, який проймає за душу. Вона назвала його – «Твій дім», що є «місцем сили і пам’яті роду». Гармонійний текст зачіпає струни серця реченнями, сповненими нашого спільного болю, – «А деколи дім здатен уміститися до розмірів валізи...». Читала текст Ада Роговцева – народна артистка України, лавреатка Національної премії України ім. Т. Шевченка (1981), Герой України (2007).

2022-й – останній рік, коли День української писемності та мови ми вшановували 9 листопада. Потім відбулося неоднозначне зміщення на 13 днів за церковним календарем сторічної давнини. Про необдуманість змін, радше політичних, ніж церковних, писала у статті «Облуда, що руйнує Україну зсередини» («Галичина», 11 вересня 2025 року).

Завважила, що організатор Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності запрошує для написання текстів переважно членів Українського ПЕН. Після Ірини Цілик вибір випав на письменницю цієї ж громадської організації Катерину Калитко. Багато кому вона запам’яталася ляскотом дверима на вихід із Національної спілки письменників України, що, схоже, було відвертим піаром, щоб привернути до себе увагу. Але попри все зрозуміло, що це є правом творчої людини обирати професійну спільноту...

Який текст склала лавреатка Національної премії України ім. Т. Шевченка (2023) за поетичну збірку «Орден мовчальниць» Катерина Калитко? Він мав заголовок «Дороги України». Чого лише не було в ньому «переплутано нитками любові»! Навряд чи є виправданням слова про якісь особливі епітети, метафори чи інші мовні засоби в тексті... Набір розрізнених речень, і не більше! «Фари вихоплюють... (письменниця ж пише з уявою про дороги! – О.Р.) вечірні збори підпільного товариства чи стрілецький картярський гурток...». Чи знає авторка диктанту про героїчних УСС, що вигадала про картярство? У її тексті – «дерева по коліна у воді», «підірвані мости лежать животами у своїх ріках – і ріки обіймають їх...». А ще, казала, що «немає нічого щемкішого, ніж летіти трасою в пітьмі, аби встигнути до комендантської...». Отака собі хвиля свідомості!

Тому не дивно, що таке нелегко читалося Олексію Гнатковському – народному артистові України (2024), лавреатові премії «Золота дзиґа» (2024) за найкращу чоловічу роль другого плану історичного фільму «Довбуш» (2023) режисера народного артиста України, лавреата Національної премії України ім. Т. Шевченка (2025) Олеся Саніна. Уже тоді ставало очевидним, що «Українське радіо» НСТУ позбавило вчителів української мови можливості зайняти свою професійну нішу та не знецінювати їхню працю участю акторів у читанні тексту...

Уже третій рік за 13-денним зміщенням Всеукраїнський радіодиктант національної єдності відбувається в жовтні, а не в листопаді. 2024 року текст писала письменниця-феміністка Оксана Забужко – авторка відомих романів «Польові дослідження українського сексу» (1996) та «Музей покинутих секретів» (2009), лавреатка Національної премії України ім. Т. Шевченка за книгу «І знов я влізаю в танк...» (2019). Твори письменниці перекладено багатьма міжнародними мовами. Її текст під назвою «Магія голосу» – теж рваний реченнями, що заледве означує тему. Та сама розхристаність думок. Щось трохи про «брехунець», про «сибірську пущу», про «київське «Динамо», про «футбольних суддів»...

Військовий Павло Вишебаба – автор книги віршів «Тільки не пиши мені про війну» (2022), що стала бестселером, лавреат Всеукраїнської премії ім. В. Симоненка, – дуже добре прочитав текст диктанту, за що йому досі дякують учасники мовної акції 2024 року.

Правда, лідерка думок, якою себе позиціонує, так доліплювала текст диктанту, що видала брехню про знану пісню «Оксано, Оксано, я чую твій голос». Ось що озвучила О. Забужко на весь світ: «Людський голос – то взагалі матерія магічна, в нього можна закохатися, навіть не бачивши носія. «Оксано, Оксано, я чую твій голос, то вітер мені з України приніс» – під це танго й досі танцюють на весіллях, не підозрюючи, що фольклор засланчий, гулагівський – не до коханої дівчини звернений, а до легендарної співачки Оксани Петрусенко, чий спів у сталінські роки Всесоюзне радіо доносило і в сибірську пущу».

Цей текст свідчить, що його авторка не знає не лише історії пісні, а й того, як працювало імперське радіо, що нібито «доносило» в сибірські мерзлоти українську пісню! І звідки вона взяла «це танго»? Навіть у її припущеннях, що це весільна пісня… Адже співають її аж ніяк не в ритмі танго, а під мелодію вальсу.

Першим зреагував на історичну недостовірність у тексті Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності Оксани Забужко письменник і журналіст Юрій Винничук – автор відомих творів «Діви ночі» (1991), «Танго смерті» (2012) та інших, лавреат премії Івана Корсака (2020).

З огляду на дошкульний проти фальші стиль Юрія Винничука, він дуже делікатно спростував історичну неправду про відому в широких колах пісню та її автора. Письменник-дослідник розмістив свої міркування у виданні «Час» 25 жовтня 2024 року. Найперше зазначив, що пісня «Оксано, Оксано, я чую твій голос» завдяки популярності стала народною, але вона має автора. Слова й музику написав Борис Бобинський (1929–1970) – син розстріляного поета українського січового стрільця Василя Бобинського (1898–1938). Пісня, створена ним, не має жодної дотичності до Оксани Петрусенко (1900–1940). Юрій Винничук справедливо стверджує, що Борис Бобинський «не міг звертатися на «ти» до незнайомої людини, старшої від нього на 30 літ, та ще й померлої понад 10 років тому». Він цитує оригінальний текст пісні, вказує на доволі інтимні слова в ньому, що свідчать про особисте знайомство його автора з дівчиною із Тернополя, котра на час написання журливої пісні вже вийшла заміж за іншого...

Скільки людей в Україні та за її межами були обдурені неправдою, яку поширила письменниця Оксана Забужко! Поет, музикант і режисер Борис Бобинський, долю якого скалічили вороги України, заслуговує на повторну реабілітацію від шкоди, заподіяної йому внуками тих, хто знущався над патріотичною родиною Бобинських під час сталінського безправ’я.

Мій журналістський обов’язок в ім’я правди – хоча б коротко розповісти про Бориса Бобинського. Не могла авторка тексту Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності не знати, що є численні спогади про цю обдаровану й мужню людину, що збереглися його записи! Як і «Синя чічка» його батька поета Василя Бобинського, покладена на музику композитором Михайлом Гайворонським (1892–1949), так і Борисова «Оксано, Оксано, я чую твій голос» увійшли до скарбниці пісенної творчості України.

Найкращі спогади про Бориса Бобинського залишив письменник Микола Петренко (1925–2020) – лавреат багатьох міжнародних і всеукраїнських премій, заслужений діяч мистецтв України (2006), лицар ордена Ярослава Мудрого V ступеня (2018). 2025-го ювілейного року львів’яни вшановують автора понад сотні книг, майже двохсот пісень, найвідомішою з яких є «Намалюй мені ніч» (1962), музику якої написав незабутній Мирослав Скорик (1938 – 2020), Герой України (2008).

Микола Петренко, який казав про себе, що «Я ріс – наче ніс до ікони свічу», в есеї «Лицарі пера і чарки» (2000) згадував Бориса Бобинського так: «... Повертаються з півночі після хрущовської амністії знаний закарпатський поет Андрій Патрус Карпатський, з ним ще хтось... Чи не син розстріляного поета? Виявилося, Василя Бобинського – от із таборів же, а вигляд, як у спадкового молодого інтелігента. Хоча які там у нього школи – з п’ятирічного віку в дитбудинку для дітей ворогів народу, потім табори, півтора роки волі, і знову дроти, і каторжна праця... ». Це син В. Бобинського – жертви сталінського терору, який не повернувся з ГУЛАГу, а йому було лише 39 років...

Б. Бобинський десять років працював разом з Миколою Петренком на Львівському телебаченні. Для історії збережено розповіді з циклу передач-спогадів до 50-річчя Львівської обласної державної телерадіокомпанії – «Скарби Львівського телелітопису – Борис Бобинський" (22 квітня 2011 року).

Стільки теплих слів на адресу талановитого професійного поета, музиканта, режисера! Цікаві спогади про зустрічі з ним майстрів пера Ірини Вільде, Миколи Вінграновського, Івана Драча...

Автор пісні «Оксано, Оксано, я чую твій голос» ніколи не забував своє минуле. Мати, яку також катували в кадебістських таборах, знайшла свого п’ятирічного сина у дитячому будинку в Курську... І він втікає з нього! Але, на жаль, недовгим було материнське й синівське щастя – невдовзі Емілія Бобинська помирає...

Життя самотиною ще сильніше нагадувало Борисові, ким він є і чиїх батьків син. Як стверджують біографи, 1950 року за виконання «антирадянських» пісень і збирання грошей під час колядування на Різдво для ОУН Б. Бобинського заарештували і засудили до 15 років концтаборів. Відбував покарання у Воркуті та був звільнений 1955 року. У Воркуті він і написав слова та музику своєї вистражданої «Оксано, Оксано, я чую твій голос»... Устиг увічнити пам’ять про батьків. 1968 року за його сценарієм створено телевиставу «Екслібрис Поета». Журнал «Визвольний шлях» друкував його і батькові поезії. Імена Василя Бобинського та Бориса Бобинського ввійшли до «Енциклопедії сучасної України». Автор пісні «Оксано, Оксано, я чую твій голос» похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

З кожним роком усе гірше з організацією Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності. Цієї осені він геть знеславився. Стільки написано, що сама згадка про зіпсоване свято ще сильніше обурює. Як не старалися б відсмішкуватись авторка тексту письменниця Євгенія Кузнєцова й чомусь «надто схвильована» перед мікрофоном акторка Наталія Сумська разом із безтактовним ведучим Романом Колядою і насамкінець з головою правління НСТУ Миколою Чернотицьким з його «приношу вибачення...», все одно не відбілити того, що ганебно відбулось. Усе свідчить про безвідповідальність, можливо, навіть свідому, помножену зневагою до традиції, що стала національною. З усіх оцінок, а їх тисячі обурливих, найвлучнішою є від багаторазової переможниці Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності Христини Гоянюк: «За 26 років це перший диктант, який звалив мене наповал. По-перше, недобре прочитаний. Сам текст – дурнуватий. Я не знаю, хай би краще читав Павло Вишебаба, який минулого року диктував...». Велика шанувальниця рідного слова свою думку сказала в прямому етері, яку раптово обірвав ведучий Роман Коляда. Згодом на інших інформаційних платформах вона назвала диктант «не єдності, а розладом».

Зрозуміло, що на тлі звірств ворога, радіодиктант не є головною подією. І все ж з огляду на те, що трапилося, він потребує прискіпливішої уваги. Відомо, що НСТУ 21 травня 2024 року вийшла формально з телемарафону «Єдині новини», але насправді залишається їхнім пропагандистським рупором з «особливим юридичним статусом» – «Єдині новини # UAразом». У рамках щорічного звіту держав-кандидатів до Євросоюзу відповідна його комісія вкотре нагадала українській владі, що та має зупинити «Єдині новини» через порушення свободи слова і прав людини.

Важко зрозуміти, якими критеріями керувалася НСТУ під час вибору авторок для написання тексту та його читання. Складається враження, що це трапилося не без рекомендацій з Банкової. Читачі мало знають Євгенію Кузнєцову, попри те, що її твір «Драбина» визнано за версією видання «BBC News Україна» книгою року (2023). Відомо, що вона народилась у Кривому Розі, тобто є землячкою Президента Володимира Зеленського. А ще Євгенія – асоційована дослідниця Київської школи економіки (о, тільки не це!), почесним президентом якої є Тимофій Мілованов, той самий, що запам'ятався з Трускавця під час навчань теперішніх «5–6 (де)ефективних менеджерів» з тієї ж Банкової, що є президентською командою...

А що ж текст? На мою думку, його авторка краще й далі писала б свої «кулінарні шедеври». Нікудишній. Примітивний. Лицемірний. Окремі речення не тримаються купи ні за змістом, ні за стилем. А його початок узагалі замаскований під плагіат. На запитання, як так сталося, що вона поцупила його в письменника й художника Леся Подерв’янського, докторка філософії (наукове звання здобула в Іспанії) Є. Кузнєцова у прямому етері відповіла з хитрістю типового крадія, мовляв, вона радіє, що люди знають твори Подерв’янського, ще й прикрилася алюзією, тобто натяком про запозичення чужого.

Текст містить зросійщені мовні конструкції – «ходити в театр», «приносити щастя», «плакати, коли можеться» тощо. Окремі думки – взагалі нісенітниця, як наприклад: «Справжнім виявилось тільки те, за що можна схопитись руками: спогади, сміх і любов»... Отак і «хапаємося»! Без відчуттів і почуттів! А навіщо вони, якщо «Треба цілуватися, коли випадає нагода...». Останній абзац – дуже схожий на тональність вечірніх президентських звернень у тих же провладних «Єдиних новинах»: пуста бадьорість без конкретики.

Цікавим є і вибір Наталії Сумської для читання Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності. Справедливі докори міністрові освіти і науки Оксенові Лісовому, який також писав диктант, за те, що мав би рекомендувати НСТУ залучати професійних філологів-учителів – і для написання текстів, і для їх читання. У медіа, соціальних мережах десятки тисяч справедливих зауваг до акторки не тільки про незвично швидке читання, а й про переплутування речень, непорозуміння з літерою «б», яку озвучувала в різних місцях речення, а насправді її не було в тексті (до речі, це одна з моїх помилок під час написання диктанту).

Не віриться, що майстриня слова зі сцени та в кадрі такого штибу не вміє читати текст з інтонацією, тоді як про пунктуаційні паузи й казати годі... Дивує, що після диктанту вона або не зрозуміла справедливих публічних звинувачень, або нахабно їх ігнорувала, відчуваючи, можливо, підтримку певних покровителів... Але ж вона народна артистка України (2000), лавреатка Національної премії України ім. Т. Шевченка (2008), повна лицарка ордена «За заслуги» (2016, 2020 і 2025)!

Зрозумілішою стає ситуація, коли на пам’ять спадає у біографії Н. Сумської серіал виробництва студії «Квартал 95» «Слуга народу», який частково спонсорувало Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Як відомо, адміністрація президента США Дональда Трампа припинила його діяльність через суцільну корупцію, і тепер триває ліквідація цієї структури. Також відомо, що 6 жовтня 2022 року в Києві В. Зеленський нагородив координаторку USAID Саманту Пауер, обрану за президенства Джозефа Байдена, орденом Княгині Ольги, що різко контрастує з кримінальними звинуваченнями на адресу наскрізь корумпованої міжнародної інституції.

Не зайве нагадати творців політичного телесеріалу «Слуга народу» студії «Квартал 95» та їх власників – це здебільшого російські вояжери на чолі з режисером Олексієм Кирющенком. Роль сценарного президента України Василя Голобородька в «Слузі народу», нагадаю, виконав шоумен В. Зеленський – теперішній глава нашої держави, соратником котрого є співвласник «Кварталу 95» Тімур Міндіч. Той самий, якого підозрюють у корупції, викриття якої перетворилося на відомий «міндічгейт», про що вже знають у світі.

На знімальному майданчику цього телесеріалу вдосконалювала майстерність і Наталія Сумська. Вона була мамою телесерійного президента – Марією Стефанівною... Тепер ніби зрозумілий вибір цієї акторки читати текст у традиційному «слугонародному турборежимі». Чи буде продовження «Слуги народу»? Підготовка, схоже, розпочалась із... Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності зі свідомим, на моє переконання, насміханням над українською мовою.

Прикро, що окремі політики використовують мовну акцію як піарний майданчик. У редакційній перекличці радіодиктанту засвітився новий голова Українського інституту національної пам’яті, призначений чотири місяці тому, Олександр Алфьоров (завжди стараюся граматично правильно писати це російське прізвище). До студії, як сам сказав, прийшов з ручкою, написане якою має здатність зникати. Подумалося, що цю ручку він краще використовував би для своїх «історичних досліджень», щоб за ними й сліду не залишалося! Частково про діяльність кандидата історичних наук О. Алфьорова розповідала вже в згаданій статті «Облуда, що руйнує Україну зсередини».

У перекличці акції взяли участь працівники постійної української антарктичної станції «Академік Вернадський», яких авдиторія зустріла оплесками. Це добрий знак. Адже той же голова УІНП хоче викреслити з нашої історії ім’я видатного українського вченого Володимира Вернадського. Принаймні в інтерв’ю для якогось там Максима Крапівного (мушу бути уважною під час написання і цього прізвища) О. Алфьоров заявив, що «купюра в 1000 гривень має недоречний дизайн, оскільки на ній замість Вернадського мали б бути Павло Скоропадський або Симон Петлюра». Схоже, цей історик, м’яко кажучи, не працює в інтересах українськості, адже виникає запитання: чому замість В. Вернадського – П. Скоропадський або С. Петлюра, а не і Володимир Вернадський, і Павло Скоропадський і Симон Петлюра?! Задум схожий на ворожу провокацію з брехливими вигадками, що, мовляв, Вернадський «ніколи не бачив Україну незалежною». Нагадаю, що 1000 гривень з портретом українського академіка Національний банк випустив 2019-го. До 30-річчя незалежності України 2021 року вийшла оновлена купюра з незмінним портретом Володимира Вернадського.

О. Алфьоров, мабуть, ніколи не читав статей першого президента НАН України Володимира Вернадського, зокрема «Українське питання і російська громадськість», а також виданих в Україні його щоденників та спогадів. «Я вірю у велике майбуття і України, й Української академії наук...», – написав перед смертю вчений. Рід Вернадських з діда-прадіда – українські науковці. Сам академік був членом Товариства імені Тараса Шевченка. З давньої української родини його дружина Наталія Старицька (1861–1942). Знаний учений дружив із класиками української літератури...

Україна, вважаю, винувата перед світлою пам’яттю Володимира Вернадського. За погодженням родичів давно треба було перепоховати його прах у Києві з Новодівичого цвинтаря в москві.

Схоже, що цитата Володимира Вернадського, чиїм ім’ям названа Національна бібліотека України, з його щоденника (запис 30 серпня 1920 року) не сподобається з різних причин О. Алфьорову, але вона проливає світло на постать великого українця. «Я не можу собі уявити і не можу змиритися з падінням Росії... Але, з другого боку, огидні риси ледачої, неосвіченої тварини, якою є російський народ – російська інтелігенція не менше за її рабів, хижа й продажна, те історичне «варварство», яке так яскраво відображається довкола, примушує часом зневірятися в майбутньому Росії і російського народу. Немає чесності, немає звички до праці, немає широких розумових інтересів, немає характеру й енергії, немає любові й свободи... Адже російська демократія – це царство ситих свиней». («Вибрані наукові праці академіка Володимира Івановича Вернадського. Т. 9. Володимир Іванович Вернадський. Щоденники (1917–1921)» ).