На прем’єру фільму «Я, «Побєда» і Берлін» поціновувачі творчості Кузьми СКРЯБІНА чекали чотири роки. І ось нарешті звершилося. 14 березня фільм, знятий режисеркою Ольгою Ряшиною за мотивами однойменної повісті музиканта, вийшов у світ чи, точніше, на широкі екрани українських кінотеатрів. Перші відгуки про стрічку чітко дали зрозуміти, що вона не залишила нікого байдужим: одні висловлюють своє захоплення, інші шукають слабкі сторони, а ще хтось просто насолоджується її музикою. І це чудово, бо означає, що кіно працює й викликає дуже різні емоції та враження.

Події фільму відбуваються у 90-х. Музикант-початківець Кузьма (Іван Бліндар) купує стару жовту «Побєду» і вирушає на ній зі своїм другом Бардом (Володимир Гева) до Берліна, щоб обміняти її на шестисотий «Мерседес». Під час цієї подорожі на них чекає чимало пригод і несподіваних поворотів долі. А найголовніше, що Кузьмі потрібно повернутися додому за три дні, адже там у нього перший сольний концерт зі своїм гуртом «Скрябін і Пінгвіни» та його кохана дівчина Барбара (Марія Стопник)…

Іванофранківцям деякою мірою пощастило, адже вони мали змогу відвідати спеціальний показ стрічки у кінотеатрі «Космос» з участю згаданих івано-франківських акторів – Івана Бліндара та Марії Стопник, які розповіли чимало цікавого про знімання та своїх персонажів. Оскільки стрічка, повторимо, занурює глядача у буремні 90-ті, актори вирішили підкреслити це своїм зовнішнім виглядом. Виглядали вони, наче перенеслися до нас у машині часу з тих років або просто зійшли з екранів фільму.

Зйомки кіно тривали два місяці у Львові, Києві, Карпатах і Берліні. Іван Бліндар розповідає, що кожен знімальний день тривав понад 12 годин. А під час знімань було понад 50 різних локацій, тож ще на етапі створення стрічка була роуд-муві – це такий жанр кіно, де в основі сюжету – подорож.

Перший знімальний день стрічки припав на 17 серпня 2020 року – день народження Андрія Кузьменка, а затвердили Івана Бліндара на головну роль 7 липня, тож для підготовки він мав дуже короткий час. За цей період – місяць і тиждень – актор схуднув на 14 кг, бо так вимагала роль, та активно вивчав життя і творчість музиканта. Слухав музику, на якій він зростав і якою надихався. Дивився інтерв’ю та виступи. Перед зніманнями актор поїхав в експедицію до Новояворівська – рідне місто Кузьми, звідки все й почалося. А також заїхав на Брюховецьке кладовище на могилу Андрія Кузьменка, помолився і попросив благословення на цю роль. Актор зізнався, що Кузьма був його кумиром. Тож ця роль була для нього особливою. Також важливим етапом підготовки було спілкування з рідними та близькими музиканта.

– Визначною людиною під час підготовки до ролі стала пані Світлана – дружина Андрія, – розповідає Іван Бліндар. – Після розмови з нею я видихнув, бо вона дала благословення, довірилася мені і сказала: «Роби як знаєш. Я тобі довіряю. Все буде добре. Головне – не хвилюйся». Ми з нею дуже довго говорили, я справді постійно хвилювався, але зустріч вийшла неймовірною, теплою, душевною і доброю. Однією з найбільш знакових у моєму житті. Також під час прем’єри стрічки у Львові я зустрівся з батьком Андрія – Віктором Кузьмичем. Я розтанув. Це неймовірна людина. Шкода, що я не був знайомий з мамою… Та все одно тепер розумію, чому Андрій був таким. У таких батьків – такий прекрасний син...

І. Бліндар у ролі Кузьми був неймовірно органічним. Йому вдалося вловити й передати дух та енергію легендарного музиканта. Актор має іншу статуру, ніж Кузьма, нижчий на зріст. Це, звісно, важко не помітити. Проте йому вдалося передати образ музиканта, відтворити його «фішки», міміку, манеру говорити. А це важливіше, ніж просто скопіювати зовнішній вигляд.

Мені видається, що Іван також абстрагувався від того образу Кузьми, який всі пам’ятають, і створив цілісного та цікавого персонажа таким, яким той і був насправді. Хоча в деяких епізодах вражало, з якою точністю актор передав міміку й манеру музиканта. Усмішка з останнього кадру стрічки – це щось неймовірне.

Для Івана Бліндара – це перша головна роль у повнометражному кіно. Як на мене, він дуже круто з нею впорався, заявивши про себе як про талановитого актора, котрий уміє вживатися у роль, робити її своєю. Якби в Україні нині знімали кіно так само активно, як до повномасштабного вторгнення, то, впевнена, він би вже отримав чимало пропозицій...

У тій авантюрній подорожі до Берліна Кузьму супроводжував його друг Бард, якого зіграв Володимир Гева. Мені сподобався персонаж актора і те, як він його втілив на екрані. Я не знаю, який прототип цього персонажа Віталій Бардецький у житті, але на екрані він вийшов класним і цікавим.

Марія Стопник чесно зізнається, що це її перші зйомки, де у неї була більше, ніж одна сцена й одна репліка. Акторка зіграла кохану дівчину Кузьми Барбару, прототипом якої стала дружина музиканта Світлана. Попри те, що це все-таки епізодична роль, вона вийшла яскравою. «Я дуже переживала, тому що ми з пані Світланою зовнішньо абсолютно не схожі. Вона блондинка, а я руда. У Києві на показі ми сиділи поруч, я весь фільм її «сікла», дивилася на її реакцію. В якійсь зі сцен пані Світлана дивиться на екран і каже: «Це моє єство. Я б теж так сказала». Коли я це почула, хвилювання зникло», – зізналася акторка.

Ще один головний персонаж у фільмі – це «Побєда». Іван Бліндар розповів, що її купили в Запоріжжі і назвали ніжно та символічно «Бася» – на честь доньки Кузьми Барбари. До речі, за його словами, творці фільму планують продати машину-кінозірку на благодійному аукціоні, а кошти переказати ЗСУ.

«Я, «Побєда» і Берлін» сміливо можна назвати музичним фільмом, адже музика звучить у кожному епізоді. Спеціально до стрічки українські музиканти створили 16 каверів на пісні «Скрябіна». Вони всі звучать у фільмі. Мені, наприклад, було цікаво розгадувати, немов ребус, хто саме виконує ту чи іншу композицію легендарних музикантів.

Для мене музична складова стрічки – це однозначно її сильна сторона, яка додавала їй драйву, динаміки та подвійну порцію ностальгії. Хоча якщо увімкнути прискіпливого дослідника музики 90-х, то не всі композиції, які лунають у фільмі, існували тоді, коли відбуваються події. Але, як на мене, це нюанси, які в художньому фільмі не є обов’язковими до виконання.

«Я, «Побєда» і Берлін» – це не лише про музику, а й про дружбу, перше кохання, свободу та прагнення до мрії. Словом, усі вічні теми є. А ще стрічка вийшла доволі стильною. Стилістам та художникам з костюмів вдалося доволі точно передати через одяг і стиль героїв зображувану епоху, і навіть їхні характери.

Для всіх, хто вирушить у кінотеатр на «Я, «Побєда» і Берлін», не рекомендую втікати із зали одразу після останньої сцени. Дочекайтеся титрів, адже там вас чекає ще одна велика порція ностальгії – архівні світлини Кузьми і навіть відео з ним.

Знімати фільми за мотивами книжок – справа складна, адже порівняння з першоджерелом неминуче. Одразу скажу, що з літературного першоджерела в кіносвіт перекочувало не так і багато. Автори фільму створили свій продукт на основі повісті, реальних подій та художній вигадці. Вони наголошують, що їхнє дитя не претендує на біографічну точність, а радше пропонує глядачеві видовище, сповнене романтики доріг, кумедних і чудернацьких пригод, ностальгії за 90-ми та драйвових хітів Скрябіна.

Якщо повернутися до порівняння книжки з фільмом, то, як на мене, літературна повість чесніша й логічніша, а ще вона «звучить» голосом Кузьми, щедро пересипана характерними лише йому фразами й словечками. У фільмі цього, на жаль, немає. Але я, мабуть, зробила помилку, адже буквально перед прем’єрою перечитала цю повість. Тому іноді було складно абстрагуватися від першоджерела…

Загалом фільм вийшов непоганим і веселим. Звісно, у ньому вистачає передбачуваних сценарних ходів, наївності і нелогічних рішень. Та й спецефекти не дуже вражають. Іноді створювалося враження, що творцям фільму хотілося «засунути» в нього все найкраще. А це зіграло з ними поганий жарт і мало абсолютно протилежний ефект. Проте команді все ж вдалося передати атмосферу 90-х, створити на екрані добре кіно та якоюсь мірою навіть показати розвиток і становлення української музики.

Важлива ремарка: якщо ви хочете отримати задоволення від стрічки, не варто йти на неї як на біографічне кіно. Адже тоді на вас чекає розчарування. Щоб цього не було, рекомендую абстрагуватися від образу та постаті Кузьми і просто отримувати задоволення. Через надто вільну інтерпретацію історії стрічка може не сподобатися фанам гурту чи поціновувачам оригінальної повісті.

Іван Бліндар наголосив, що разом з командою стрічки «робили все, що могли, щоб цей фільм став знаковим, і кожен вкладав свої душу і серце, щоб віддати данину пам’яті Андрієві Кузьменку». І в принципі у фільмі це прочитується. Він вийшов чудовим компліментом музикантові, теплим спогадом про нього.

Однозначно рекомендую стрічку подивитися з декількох причин. Насамперед – дуже важливо підтримувати українські фільми, навчитися не лише їх критикувати, а й помічати сильні сторони. Це потрібне і важливе вміння, якого нам часом бракує. А ще стрічка вийшла неймовірно легкою, моментами навіть смішною. Тож вона точно подарує чимало позитивних емоцій, брак яких дуже гостро відчувається тепер, під час війни. На спеціальному показі фільму в Івано-Франківську у залі не раз вибухав щирий сміх. А це краще за будь-які рецензії.

Можна довго розбирати на молекули фільм, шукати його слабкі і сильні сторони, які в нього, звісно, є. А можна просто отримати порцію ностальгії, класної музики й приємних вражень.