Депутат Косівської районної ради Ольга Гарасим’юк пройшла через горнило Майдану, після того стала партійною людиною, а після російського вторгнення неодноразово побувала з волонтерською місією на східному фронті і врешті-решт звільнилася з роботи через незгоду з порядками в Національному природному парку «Гуцульщина». Нині вона безробітна, активно займається громадськими справами, редагує газету КУН «Криця», а заодно й навчається в магістратурі публічного управління та адміністрування ІФНТУНГ. Пропонуємо вашій увазі нотатки цієї людини, не байдужої до політичних процесів в Україні та нашому краї.
«Недавно одна працівниця державної служби написала мені: «А шо ти хочеш взагалі: посаду, статус? Ти думаєш, як зробила шос для району, то мають впасти перед тобою... Не буде такого... Роботу, посаду треба вигризати...».
А я не мала часу «вигризати» посади, прилаштовуватись, дивитись із висоти якогось поверху, з теплого кабінету, що там внизу... Огидно тремтіти за посаду, коли у крісло сідає черговий шеф... Не маю навіть бажання щось собі «вигризати»... Сказала, що принципово не піду на жодний конкурс, який оголосить РДА.
Я була там, де має бути свідомий українець, — на Майдані, на Революції гідності... Ота ніч на Майдані, коли я пережила почуття страху, змінила моє життя, дала глибше зрозуміти життєві цінності... А потім — війна... На сході країни, на місцях, у душі...
Були розмови тоді, як повернулась удруге з Майдану: «А то яку посаду посяде Оля, вона туди чо’ їхала?». Минув час, а Оля далі працювала на тій самій посаді. Потім була «люстрація». Щоправда, мало хто не розумів, кого і за що «люструють»...
Перед виборами менші й більші патріоти, вчорашні «майданівці» дрібнились по партіях... Мені надходили пропозиції балотуватися від файних і прохідних партійок... Я ж вибрала Конгрес українських націоналістів, бо тут були побратими з Майдану і не було політичних «туристів»... З мене сміялись, не розуміли, багато хто говорив: «Олю, ти нерозумна, КУН – не прохідний до райради»... Вони, бідолахи, не розуміли, що є щось важливіше за непрохідність. Але попри такі сумні прогнози КУН нині представлений у Косівській райраді... Депутатство і партійність обернулися для мене роботою в комісіях, участю в різних патріотичних і культурних заходах, волонтерством, редакторством у партійній газеті та іншою громадською роботою... Звичайно, це все – на громадських засадах. На вибори пішла не тому, що хотіла бути у владі, а тому, що підтримувала побратимів-«майданівців». Мала велике бажання змінювати світ... Думала, гори переверну. А воно не зовсім так виходить на ділі.
Життю націоналіста заздрити не варто. Я втратила роботу, на якій попрацювала майже 10 років, нібито за згодою сторін. Причиною звільнення була моя чітка позиція стосовно окремих речей, що відбувалися всупереч моїм переконанням.
Коли подалася на схід, на роботі якраз посади ділили, всідалися в зручні крісла... Коли їхала на Майдан, теж мала попередження, між іншим: «Як Майдан програє – ти не з нами». Мало пройти ще чотири роки, щоб я була не з ними. Мене болить війна, болять фальш і фарисейство від низів і до верхів.
На війну я поїхала з побратимами, аби мені не говорили: «Олю, ти не була там, не знаєш». Я зібралась так, що навіть рідні не знали… Авдіївка, Попасна, шахта Бутівка, Водяне... За одну поїздку – до 6000 км, 10 днів у дорозі...
Збирання допомоги нашим бійцям на східному фронті про себе називаю «жебрами». Отак «нажебраємо», напросимо для наших бійців – і в дорогу. Коли бачу неосяжні простори України, не розумію, як це все можна втратити. А ціна їх збереження, тим часом, така висока...
Заїджаємо до воїнів ЗСУ, їдемо до «добробатів». Останнім важко. Якби не волонтери, невідомо, як у них усе виглядало б... Вода, харчі, медикаменти, військові штучки, лікування поранених, навіть настрій і підтримка – це все досі великою мірою тримається на волонтерах і на добровольцях. А знаєте, що найбільше захисників болить на передовій? Перше - немає команди бити ворога, а друге - фальш і моральний бруд у тилу.
Багато людей на місцях кажуть: «А коли-то хлопці довоюють і прийдуть удома порядок наводити?». Отак чекаємо-виглядаємо, що хтось нам за нас усе поробить... Вони, дай Боже, довоюють і повернуться цілі і живі, і мають ще з нами цяцькатись… В одному «добробаті» у Водяному воїн на кличку «Віз», родом із Чернівців, спитав мене: «Олю, що у вас робиться, де ідеали Революції гідності?». Я мовчала, а він мені розповідав, що діється на місцях, я відчувала, що його це пекло гірше, ніж війна.
Болять мене кинуті напризволяще люди. Безробіття, мізерна оплата праці, низький рівень життя, культури, освіти. Болить вимушене заробітчанство і туманні перспективи нашої молоді. Хто виживе – того щастя.
Коли мені кажуть, що я емоційна чи занадто щира, я на те: «Гени – не вода». Дідуся по батьковій лінії Володимира Михайлюка я продовжую у справах, у любові до України. Він усе своє свідоме життя був громадським діячем, справжнім патріотом. У комуністичні 1960-ті дід був сільським головою Шешорів, під його пильним оком постав пам’ятник Кобзареві. На відкриття приїхав В. Чорновіл… У дідуся на роздуми, відкривати пам’ятник чи ні, була вся ніч... А в нього – четверо малих діток, дружина... На ранок дідусь сказав, що знає, що його чекає, однак Кобзареві у Шешорах таки височіти... Тому я не можу бути іншою, я маю на кого рівнятись і на кого бути схожою.
Тепер, у статусі безробітної, маю час на те, до чого лежить душа. Працюю з командою над випуском партійної газети «Криця», де можемо донести слово правди, працюємо з молодим поколінням, а воно у нас попри все мудре та активне.
Не терплю показної опозиційності, яка в декого доходить до абсурду. Наша «КУНівська» фракція намагається діяти по правді. Коли бачимо, що владні структури працюють згідно із законом і для людей, підтримуємо їх, а коли виникає форс-мажор – допомагаємо розв’язувати проблему.
Люблю Косів, бо стає все більш ґаздівським, ґоноровим містом із здібними людьми... Своєрідний він, зате рідний... Я люблю своє село Прокураву, що дає мені наснагу на творчість і боротьбу. Коли пороблю всі жіночі роботи, сідаю писати, а ще, навчаючись у магістратурі публічного управління та адміністрування, заглядаю у підручники. Нові знання ще нікому не зашкодили.
Вірю, що настане той день, коли ми переможемо на війні: з ворогом, зі своїм хуторянством, меншовартістю і страхами».
Записав Петро ПАРИПА.
