Чому? Бо саме ці жанри піддаються прочитуванню легше, ніж інтерв’ю чи нарис на цілу газетну шпальту. Можна «танцювати» навколо якогось факту довго і нудно, а есей через певну образність передає той самий зміст, але вже в оптимізованому форматі. Недарма ж кажуть, що стислість — сестра таланту.

Двічі я здобувала вищу освіту: спочатку медичну у Львові, потім у Московському літературному інституті ім. М. Горького. Поміж навчанням п’ять років відробляла диплом фармацевта, поки поезія не привела мене в стіни редакцій обласних газет. Працювала у відділах культури та освіти, осідку таких відомих літераторів-земляків, як Ярослав Дорошенко, Степан Пушик, Галина Турелик, Василь Добрянський.

Я авторка 15-ти книжок поезій та прози, 10-ти книжок у перекладах з польської мови, двох аудіодисків з піснями на мої вірші. За цей творчий доробок удостоєна премій імені Григорія Сковороди, Василя Стефаника, Івана Франка, Мирослава Ірчана, Тараса Мельничука та «Благовіст».

Родом із Коломийщини, проте «життя мого текла ріка, колись така дзвінка й бурхлива» здебільшого в Івано-Франківську. Член Національної спілки письменників України з 1982 року.

Якось епіграфом до одного з критичних матеріалів я взяла слова Миколи Реріха: «Свободи прагнуть люди, але в яких темницях тримають серця свої».

Телефонний дзвінок від керівника організації, яку я дозволила собі покритикувати, не забарився. Але коли я приготувалась слухати закиди на свою адресу стосовно несправедливої критики, у слухавці несподівано почулося: «Покличте до телефону... Реріха». Виявляється, не моя стаття, а цитата Реріха зачепила за живе отого горе-керівника. Я зрозуміла, що він не знає, хто такий Реріх, тому після короткої паузи спробувала пояснити, що це відомий російський мандрівник, філософ, живописець... І ще не встигла додати, що він давно помер, як почула у відповідь: «А що ж тоді така людина друкується у вашій газеті?».

Отож бо й воно: свободи прагнуть люди, але в яких темницях тримають свої серця?

У перші роки незалежності до редакції нашої газети ринув потік графоманів. За місяць надходило до 300 листів, в яких галичани у віршованій формі оспівували свою любов до неньки України. А якось до відділу культури привели літню жінку, яка назвала себе народною поетесою і поклала переді мною три учнівські зошити з віршами. З поваги до її сивини я взялася ретельно перечитувати написане. Внутрішній голос час від часу мені підказував: це плагіат, інакше кажучи, свідомо чи несвідомо крадене. Образити жінку такою підозрою я не могла, тому делікатно запитала: «А може, це не ваші вірші? Може, колись десь ви у когось їх переписали і забули?».

— Та що ви, пані! — обурилася жінка. — Усе це моє!

І от дійшовши до сторінки, на якій було написано: «Ой у лузі червона калина похилилася», я з обуренням вигукнула: «Та це ж народна пісня!». На що жінка, навіть не кліпнувши оком, відповіла: «А я що — не народ?».

Не знаю чому, але в середині дев’яностих у читачів прокинувся інтерес до різного роду гороскопів, тож ми також почали міркувати, як би зацікавити їх подібною інформацією.

Не пригадую, який то був рік, але за східним календарем наближався рік Собаки, тож я запропонувала надрукувати в газеті привітання від моєї собаки, яка начебто працює в «Галичині» кур’єром… Журналісти — це люди з почуттям гумору, тож ми, не гаючись, організували справжню фотосесію для моєї спаніелихи Чорної і помістили її фотографію з привітанням у газеті.

Але читачів вразило не те, що собака пише привітання… «Коли в країні така біда, коли люди не мають роботи, якась собака працює в нашій улюбленій газеті на посаді кур’єра, та ще й гонорари одержує за свої публікації!» — обурювались читачі.

Нині ні сторонні дописувачі, ні собаки підробити гонораром в газеті не можуть — гонорарний фонд мізерніє, тираж газети падає, отож усі ми (і люди, і собаки) помаленьку «сходимо на пси».

Якось, перебуваючи в лікарні, я познайомилася з жінкою, яку сусідство із забігайлівкою вклало на лікарняне ліжко. Облаштував забігайлівку у своєму колишньому помешканні нині уже теж колишній, але тоді активно діючий депутат міської ради. Тож я не забарилася написати про це критичну статтю, після публікації якої у депутата почалися серйозні проблеми із санстанцією.

Але я про це ніколи б не довідалася, якби одного чудового дня цей депутат не з’явився в редакції, щоб (цитую дослівно) «подивитися на змію, з якою живе колега-депутат Ярослав», тобто на мене.

Мушу зізнатися, що таких вишуканих компліментів я ніколи раніше не одержувала, тож розгубилася, не знала, що відповісти. Але не розгубилася моя колега — журналістка Дарина Назарчук, з якою ми працювали в одному кабінеті. Вона блискавично стала на мій захист.

«О! Та тут не одна змія, а цілий тераріум!» — задкуючи до дверей, розгублено мовив підприємливий депутат…

Заради справедливості мушу сказати, що Дарина за східним календарем — Змія, а я за знаком зодіаку — Скорпіон, тож депутат не помилився: у нашому кабінеті справді був маленький тераріум.

Робота журналіста полягає не лише у збиранні матеріалу і написанні статей, а й у підготовці авторських матеріалів до друку та чергуванні «на номері». Згідно із заздалегідь складеним графіком, кожен журналіст мав раз чи двічі на місяць виконувати завдання випускового редактора, тобто чергувати «на номері». А це означало вичитувати матеріали після всіх, хто готував цей номер до друку (кореспондентів, редакторів, коректорів), пильнуючи, аби в жоден рядок не вкралася помилка.

Не раз доводилося чергувати «на номері» і мені, але помилку, і то суттєву, я пропустила лише раз, коли у слові «птахофабрика» замість літери «т» з якогось дива з’явилася літера «р», утворивши фатальне для однієї з птахофабрик слово «прахофабрика», бо того дня, коли з’явився свіжий номер газети, ця фабрика несподівано згоріла…

За помилку дісталося на горіхи і мені, і всім, хто був причетний до виходу газети. Нам закидали, що своєю публікацією ми передбачили (чи й наврочили) пожежу, хоч насправді ніякого стосунку до неї не мали.

І на додачу — верлібри:

* * *

О, які ми жалюгідні

з Твоїми талантами, Господи,

у цьому божевільному світі!

Тут усі грають завше на гроші,

щоб виграти гроші.

Ніхто не хоче платити власним життям

за право бути для когось

Учителем, Другом, Коханим.

А тим більше —

за Слово…

Сміюсь над собою і плачу,

і досі збагнути не можу:

це ласка Твоя чи покара —

платити життям за талант.

* * *

Хлопчику сивий,

в гамівних сорочках

вічної мерзлоти

сплять твої побратими,

а ти

відчайдушно

напомповуєш легені

стронцієм

і квапишся жити.

«Життя — це блискавка», —

часто говориш,

наче дивуєшся,

як блискавично приймаються

нові закони,

як блискавично змінюються

друзі і кохані,

як блискавично

тромбами рвуться серця.

Так, життя нетривке,

і твоє, і моє блискавичне,

але дух переходить у вічність,

мов кисень в озон —

тільки там, де гроза,

де миттєвий розряд електричний,

а все інше

вертається в землю

й минає, мов сон.

* * *

«Бо вій-на вій-ною», —

співали колись.

Але сьогодні,

коли в нашому морі

плавають ворожі кораблі,

коли вороги п’ють нашу горілку

і з нашої мовчазної згоди

відмивають

зароблені на війні гроші,

а ми й досі називаємо її толерантно

операцією, —

не співати хочеться, а вити.

Та будь-який пацієнт

уже давно став би покійником

за час такої операції,

а ми «ще не вмерла» співаємо,

колядуємо, засіваємо,

вишиваємо хрестиком,

коли воїнам нашим

в полоні

виймають серця,

коли шкіру здирають

й відтинають їм голови —

ми будуємо храми

й рятунку у Господа просимо,

але хто нас врятує від нас,

від цинізму й байдужості нашої,

від брутальної лайки,

брехні і догоди ординської?..

Не врятує ніхто,

доки ми на руїнах своїх не прозріємо,

доки Вія за крейдяне коло кордону

не пустимо.