1 січня минуло 111 років від дня народження Провідника ОУН Степана Бандери. За роки нашої незалежності з цієї, без перебільшення, знакової постаті в пантеоні борців за волю України знято накладене свого часу комуно-московськими зайдами табу замовчування та, здається, покладено край, принаймні на теренах Західної України, всіляким брудним інсинуаціям. На 29-му році української незалежності ми багато дізналися про героїчний чин декількох поколінь українців, які виборювали нашу свободу у 20-50-х роках минулого століття і прапором для яких був саме Степан Бандера. До речі, слово «бандера» в перекладі з іспанської мови означає «прапор», «стяг», «знамено». Отож наше скромне завдання полягає в тому, щоб розповісти читачам «Галичини» не про героїчний чин Провідника ОУН та його побратимів, про них уже без нас багато написано та сказано, а про те родинне середовище, яке формувало героїчну постать нашого Провідника та давало йому сили і наснаги у жертовній боротьбі за самостійну соборну Українську державу. У цьому нам допоможе близька родичка Степана Бандери викладачка музики з Івано-Франківська і просто чудова людина Олена АНТОНОВИЧ-КОВАЛЬЧУК.

– Тож ким тобі, Оленко, доводиться Провідник ОУН Степан Бандера?

– Двоюрідним братом мого батька Петра Антоновича, котрий народився 1911 року в селі Боднарові неподалік Калуша в родині священника Володимира Антоновича та Катерини Антонович з дому Глодзінської, рідної сестри матері Степана Бандери Мирослави. До речі, про найближчу родичку Степана Бандери, його батька, маму, братів і сестер, які пізнали на собі всі «принади» сталінсько-брєжнєвського тоталітаризму, досить детально описав Руслан Частій у своїй книжці «Степан Бандера» (Час і долі), яка побачила світ у харківському видавництві «Фоліо» 2007 року. Я ж розповім про сповнений страждань та надій життєвий шлях родичів мого стрийка, котрий, як мені видається, майже невідомий широкому українському загалові.

Отож про тата. Навчався він до Другої світової війни у Стрийській українській гімназії, в якій вчився і Степан Бандера. Через антипольську діяльність брата Степана, який тоді вже посідав чільне місце у структурах ОУН, тато змушений був покинути навчання у цій гімназії та продовжити його у Тернопільській гімназії, в якій тими роками викладав, Романе, твій дідусь по матері Степан Кардуба і про якого у мого татка були дуже теплі спогади.

Принагідно не можу не сказати хоча б декілька слів про свого дідуся – отця Володимира Антоновича, який, перебравшись із Боднарова, отримав парафію неподалік Чорткова на Тернопіллі в містечку Ягольниці. Там, у Ягольниці, під час Першої світової війни виховувались у родині дідуся діти отця Андрія Бандери, батька Степана Бандери. Сталося це тому, що отець А. Бандера зголосився бути капеланом Української Галицької Армії і не мав змоги опікуватися власними дітьми. Тато часто розповідав мені як маленьким хлопчиком бавився дерев’яними шаблями у війну зі старшим на два роки від себе двоюрідним братом Степаном. А за якусь сотню метрів від обійстя отця Володимира йшла справжня війна, бо там пролягала лінія фронту…

– Не знаю, як у Ягольниці, а у Боднарові ще донедавна згадували про добрі справи твого дідуся. Зокрема покійний священник отець Іван Луцький розповідав мені, що у Боднарові отець Володимир заснував товариство «Просвіта», «Маслосоюз» та інші українські громадські організації… Та все ж повернімося до твого батька.

– Закінчивши Тернопільську гімназію, тато подався до Львова, де вступив на агрономічний відділ «Політехніки» у Дублянах, туди, де кількома роками раніше навчався С. Бандера. По завершенні студій тато повернувся до Ягольниці та отримав посаду головного інженера-агронома на місцевій тютюновій фабриці.

– Свого часу твій тато розповідав мені, що на самісіньке Різдво 1945 року його заарештували енкаведисти. Того ж таки дня вони взяли під варту його рідного брата Володимира, якого в родині називали Дуником, та рідну сестру Мирославу.

– Мій стрийко Володимир (Дуник) помер від інсульту в сибірському концтаборі 1957-го, отримавши звістку про звільнення. Як розповідали пізніше татові його співкамерники, довелося спалити не одну вантажівку дров, аби викопати йому могилу у вічній мерзлоті.

Через страшні випробування пройшла тими роками і моя тета Мирослава Антонович, яка була молодшою від тата на два роки. Закінчивши 1936-го Стрийську вчительську семінарію, вона отримала посаду вчительки у «Рідній школі» в селі Циганах на Гусятинщині. Тепер це село називається Рудки. Потім вона вчителювала у селі Увислі на Борщівщині, де мав парафію її батько отець Володимир. З його ініціативи у цьому селі насипали символічну могилу борцям за волю України. Було це у далекі 30-ті. На початку 90-х жителі цього села запросили тету Мирославу на освячення цієї могили, бо знали її як дуже діяльну та патріотично налаштовану вчительку. Проте навіть не здогадувалися, що тими роками їхня вчителька була районовою провідницею ОУН на Борщівщині та працювала в надсекретних структурах Служби безпеки цієї організації.

Мабуть, через це військовий трибунал військ НКВД Тернопільської області 23 березня 1945 року засудив тету Мирославу до розстрілу…

Оленка гортає дрібно списані рукою пані Мирослави невеличкі клаптики паперу та від хвилювання трішки заїкаючись читає: «Дуже багато мужчин розстрілювали кожну ніч. Між в’язнями була домовленість криком попереджати побратимів, якщо когось із них будуть вести на розстріл».

– 7 липня 1945-го Президія Верховної Ради СРСР замінила теті Мирославі розстріл 20-ма роками каторжних робіт, – продовжує розповідати моя співрозмовниця. – Після того, коли тету помилували, її перевели до загальної камери, де співкамерниці почали обіймати одна одну, а потім – цитую далі нотатки пані Мирослави, – «клякнули на коліна і відправили Богослужіння, дякуючи Матінці Божій за збережене життя. Ми також помолилися за всіх розстріляних друзів та разом чекали кожного дня виїзду, взаємно потішаючи себе. Ми знали, що на нас чекає попереду…»

А попереду на пані Мирославу Антонович чекали довгі роки каторги, проклята, як казали зеки, зона на Віхоровці та участь у табірному повстанні…

– Що ще розповідала тета Мирослава про свої табірні і не тільки митарства? – запитую в Оленки.

– Майже нічого, бо була вона на диво неговіркою. Знаю лишень, що відбувала покарання разом із відомою до війни в Галичині письменницею Ольгою Дучимінською, а також диригенткою Анною Когут, мама якої походила з родини Шухевичів, а батько Володимир Герасимович був знаним фольклористом.

Повернувшись 1960-го із заслання до Станиславова, пані Мирослава довгі роки опікувалася письменницею Ольгою Дучимінською. Була їй як рідна донька. Та й померла О. Дучимінська на 105-му році життя у неї на руках.

Тету Мирославу енкаведисти заарештували 9 січня 1945-го. Звільнилась вона з місць ув’язнення 12 липня 1960-го. Всього ж, за її підрахунками, вона була під вартою 15 років 6 місяців та 3 дні. Приїхавши до Станиславова, довго не могла прописатись у нашому режимному на той час місті. Та доля змилосердилася над тетою. Її добра знайома ще з довоєнних років українська письменниця Ірина Вільде запропонувала їй заопікуватися своїм стареньким батьком письменником Дмитром Макогоном. Тож проблема із пропискою та працевлаштуванням вирішилася одночасно.

– Твоїх батьків пов’язували з родиною відомого івано-франківського художника Панаса Заливахи не лише дружні, а й родинні зв’язки.

– Так. Дружина нині покійного художника Панаса Заливахи Дарка є дочкою рідного брата Степана Бандери Василя, який народився 1915-го. Вчився він, як і мій тато, на агрономічному відділі Львівської політехніки у Дублянах. Був членом повітового проводу ОУН, за що поляки запроторили його до «Берези Картузької». Потім він опинився у Кракові, де був оунівський провід та формувалися похідні групи ОУН, які за задумом чільників цієї організації мали формувати на теренах східної України українську владу. Там, у Кракові, Василь одружився з Марією Возняк, що походила з родини Глодзінських, – це рідна сестра Люби Возняк-Лемик, яка, як ти знаєш, була жінкою героїчного чину і трагічної долі. У тому ж 1940-му, Люба Возняк одружується з Миколою Лемиком, тим самим Миколою, якій у відповідь на Голодомор, котрий організовували більшовики на сході України, здійснив атентат на представника радянського консульства у Львові. На своїх шлюбних обручках Микола Лемик та Люба Возняк викарбували: «23 травня 1940 року. На вшанування другої річниці смерті Євгена Коновальця та нашого знайомства». До речі, Василь Бандера, як і його рідний брат Олександр, загинув в Освєнцімі.

Схиляючи голову перед світлою пам’яттю пані Люби Возняк-Лемик, скажу про неї декілька слів. Народилася пані Люба, як і Василь Бандера, в місті Криниці на Лемківщині, де її батько отець Євген Возняк виконував душпастирські обов’язки. У 14 років вступила до юнацтва ОУН. За завданням Проводу ОУН переїхала на початку Другої світової спершу до Кременчука, а потім до Полтави, Києва та Харкова. Із початком німецько-радянської війни повернулася у рідну Галичину та стала кореспонденткою підпільної радіостанції УПА «Афродіта» на теренах Стрийщини, інформуючи світ про героїчну й жертовну боротьбу українців з німецькими та совітськими окупантами.

1946-го енкаведисти заарештували пані Любу та засудили до смертної кари. Невдовзі, як і теті Мирославі, смертну кару замінили на довгі роки ув’язнення в мордовських концтаборах. Пройшовши через каземати Володимирської та Лук’янівської тюрем і мордовське пекло, пані Люба Возняк-Лемик опинилася разом із батьком отцем Євгеном та сестрою Марією на засланні у м. Анжеро- Судженську Кемеровської області, а 1964-го, наприкінці так званої «хрущовської відлиги», їй разом із рідними дозволили переїхати в Україну. Але не на Галичину. Вона разом з рідними поселяється в Горлівці Донецької області, а 1968-го повертається на рідні терени до Івано-Франківська. Тут наприкінці 60-х років вона разом із В’ячеславом Чорноволом, Панасом Заливахою, Оксаною Попович, Василем Долішнім, Зіновієм Красівським та письменником Борисом Антоненком-Давидовичем бере участь у правозахисному русі.

– На завершення нашої розмови, Оленко, не можу не запитати тебе про таке. Вся скромна оселя пані Мирослави на Вовчинецькій вулиці, в якій я мав честь не раз бувати, у вишитих нею рушниках. А що спонукало твою тету стати професійною вишивальницею?

– Захопилась тета Мирослава вишиванням ще у мордовських таборах. Спонукала її до цього заняття співкамерниця, давня її товаришка ще з довоєнних часів по борщівській гімназії, прізвища якої я, на жаль, не запам’ятала. Це вона навчила тету так професійно вишивати гладдю…

Прощаючись, Оленка показує мені вишитий тетою Мирославою образ Богоматері, до якого вона молилася, складаючи Пречистій подяку за те, що завдяки Її заступництву її не розстріляли того далекого 1945 року в катівнях НКВД…