«Три сестри – одна історія» – зустріч із такою загадковою назвою відбулася недавно в Чикаго (США). Однак ніякої інтриги тут і не було, зате було багато щему, смутку, спогадів, роздумів, адже це був вечір пам’яті загиблих українських захисників – трьох воїнів-Героїв, красенів і відчайдушних сміливців, які долю собі вибрали самі. Котрі добре розуміли, на що йдуть. Які, рушаючи на війну, знали, що це може бути дорога в один кінець. І все ж пішли. Аби не повернутися.

Знаєте, що на такому вечорі найважче? Усвідомлення втрати. Страшної. Болючої. І назавжди. Усвідомлення того, що між життям і смертю є тільки мить. Один подих. Один зойк. А може, один погляд до неба, коли ти навіть не встигаєш зрозуміти, що це вже все… А може, німа думка: «Мамо, пробач… Я не хотів… Не хотів твоєї ранньої сивини… твоїх сліз… твого вічного чорного смутку… Я так хотів жити, мамо…».

А чому ми вирішили розказати про цю зустріч прикарпатським читачам? Тому що всі троє загиблих юнаків, яким присвятили пам’ятне дійство, родом із Прикарпаття. І за збігом обставин, нині в Чикаго живуть і працюють їхні сестри, які разом зі своїми братами стали головними дійовими особами вечора, погодившись на таку його назву: «Три сестри – одна історія». Насправді історії там також три. А один – спільний – тільки їх фінал: війна забрала у сестер їхніх братів. І вони про це розповідали.

Зокрема Галина Рудницька розповідала про свого двоюрідного брата Дмитра КОЦЮБАЙЛА, відомого за позивним «Да Вінчі». Молодий юнак, родом із Галицького району, він міг увійти в історію як талановитий художник – звідси і позивний. Однак увійшов легендарним командиром батальйону «Вовки Да Вінчі». До боротьби за Україну Дмитро долучився 18-річним добровольцем, коли ще 2014-го поїхав із друзями до Києва на Майдан. Навіть не повідомив про свій намір батьків – зателефонував їм уже зі столиці...

Того ж року його було важко поранено, але він не дочекався завершення курсу реабілітації й повернувся на війну. У складі добровольчого українського корпусу «Правий сектор» воював у найгарячіших точках на сході України. 21-річного Дмитра призначили командиром штурмової роти. Молодшому лейтенантові Д. Коцюбайлу підпорядковувалася більш як сотня людей, з-поміж них і кілька майорів та капітанів. Не маючи військової освіти, він керував набагато якісніше, ніж деякі дипломовані фахівці.

Про нього знали і його боялися російські агресори. Його називали «людина-символ», «людина-хоробрість», «людина війни». Він казав: «Я воюю за свою країну, бо хочу, щоб ця країна була». Без пафосу, ніби серцем промовляв: напевно, максимально передалися йому гени діда – воїна УПА. Дмитро став першим добровольцем, який за життя отримав із рук Президента найвищу державну нагороду – звання «Герой України».

Загинув «Да Вінчі» 7 березня 2023 року в бою під Бахмутом. Біля нього розірвалася мінометна міна, один з уламків влучив у шию. Він ще встиг сказати: «Я трьохсотий…». Було Дмитрові 27. Перед злою волею нелюдів виявилися безсилими і його жага боротися з ворогом, і його любов до життя, до України, і любов до нього – родини, коханої дівчини, яка воювала поруч, у медичній службі, побратимів…

– Я пам’ятаю той телефонний дзвінок, коли мені повідомили про смерть брата, – розповідала Галина, ледве стримуючи сльози. – Що відчувала? Заціпеніння. Хоч наступної миті хотілося плакати, кричати, кудись бігти, щось робити, аби перемотати плівку новин назад і почути, що це неправда… Бо пішла із життя особлива людина. Особлива у ненависті до ворогів і у ставленні до побратимів. Коли треба було йти вперед, він робив це першим, аби переконатися, що ризик мінімальний, а тоді давав знак усім іншим. Коли треба було сховатися в укритті, то заходив туди останнім, пересвідчившись, що всі інші вже у безпеці. У цьому був увесь він. Бачите його погляд із портрета? Більшої щирості, ніж в отих очах, годі й шукати…

В останню земну дорогу загиблого воїна проводжали тисячі людей. З ним прощалися високі армійські посадовці з Міноборони, Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний, Президент Володимир Зеленський. Поховали Дмитра Коцюбайла у столиці України, на території урочища «Аскольдова могила»…

Збирає сьогодні в кулак усі свої сили й емоції, аби виконати особливе прохання рідного брата Михайла ЯВОРСЬКОГО (воїна із позивним «Чикаго») – і Зоряна Яворська. Під час зустрічі в грудні 2022-го, коли вони з мамою возили в Україну гуманітарку для війська, він сказав: «Пообіцяй, що ти й далі будеш допомагати моїм побратимам, якщо зі мною щось станеться». Сталося…

На тій війні він узагалі міг не бути. Тому що останні 26 років зі своїх 43-х прожив в Америці. Закінчив тут школу, служив у американській армії, вивчився на програміста, мав дім, роботу, сім’ю, безмежно тішився донечкою-перлинкою…

До України за цей час їздив тільки двічі, зустрічаючись там з родиною по маминій лінії в Богородчанському районі і по татовій лінії – в Коломиї. І хоч виїхав з України ще 16-річним, однак рідна земля, на якій народився, жила в його серці завжди. І боліла в його серці відтоді, коли у столиці вирував Майдан і загинула Небесна Сотня, коли на сході розпочалася АТО. Ще тоді хотів їхати туди. Родина стримала…

А коли почалася повномасштабна війна в Україні, то поїхав наступного ж дня. Скористався тим, що всі його рідні були на відпочинку, а він замість того, щоби взяти квиток до Маямі і приєднатися до них, полетів до Києва. Знайшов військкомат: «Хочу воювати». Йому запропонували іноземний легіон. «Ні, тільки поруч із українцями», – відмовився. Потрапив до «Правого сектора». А там, коли дізналися звідки він, одразу й позивний дали – «Чикаго».

Був у дечому наївний, у деяких питаннях мало не смішний, особливо коли дивувався, як у часі війни можна щось красти із призначеного для армії. Але був справедливий і готовий, як мовлять, віддати друзям останню сорочку. Був надійний і вмів підтримати інших у хвилини розпачу чи розчарувань. Був спокійний і впевнений, навіть командир казав, що вчиться цього у нього. Був відчайдушний – щомиті рвався у бій… Ранимий був тільки в одному – у згадці про донечку, яку залишив у Чикаго. За можливості розмовляв з нею телефоном годинами.

Загинув, рятуючи побратимів. Двох відтягнув на безпечні позиції, повертався за третім. Поруч розірвався ворожий снаряд. Його смерть була миттєвою. Біля Кремінної. На Луганщині.

Із загиблим героєм прощалися у Богородчанах, у рідному маминому Космачі, а потім Зоряна, яка після трагічної звістки полетіла до України, рушила із братом в його останню дорогу до Америки. Поховали Михайла Яворського у Чикаго, де зараз живе вся його найближча рідня.

– Нам і досі важко змиритися з думкою, що це сталося. Пригадую, Михайло розповідав, як біля його ніг упала граната і не розірвалася. Як від іншої ворожої гранати кілька хлопців мали поранення, а він – ані подряпини. Я казала: «Тебе наші молитви захистили… І будуть захищати», – голос Зоряни тремтить. Та вона продовжує: «Я завжди буду вдячна Богу за ту нашу останню зустріч в Україні. Це була неймовірна можливість наговоритися, надивитися в очі одне одному, слухати рідний голос, відчувати рідні обійми… Все це й тепер зі мною. Тільки брата більше немає…».

Немає більше брата і в Анастасії Сенів. Немає отого білявого хлопчика, який на дитячих фото стоїть з великим оберемком підсніжників і щиро усміхається – чи то до весняного сонечка, чи до того, хто його фотографує, чи то уявляє мамину радість, коли даруватиме їй ці квіти… Такий він був упродовж 25 літ, відміряних йому долею: мусив знати, що тим, хто біля нього, добре, і робив усе, щоб їм було добре.

– Якби мені сказали охарактеризувати Андрія одним словом, то цим словом була б «совість», – каже Анастасія. – А потім я додала б і «відповідальність», «відчайдушність», «рішучість». Він ніби мчав через життя, розсікаючи вітри і простір. Якщо треба щось зробити, то хоч із нервами, хоч зі злістю чи наперекір обставинам, але він це зробить. Мабуть, тому побратими й дадуть на війні Андрію СЕНІВУ позивний «Бізон».

А до війни була армія, служба за контрактом, участь 2021 року в АТО.

– Новий 2022-й ми зустрічали разом. Я якраз приїхала з Америки додому. Потім повернулася до США. Ми тоді й подумати не могли, що невдовзі розпочнеться велика війна, – розповідає Анастасія. – Андрій пішов на фронт. Наприкінці червня 2022 року брат отримав осколкове поранення і його відправили до шпиталю. Він мав шанс більше у стрій не повертатися. Але ж совість! Совість не дозволила йому скористатися цим шансом. Як це, не повернутися туди?! Там же друзі, яким потрібне моє плече! Там же ворог, якого треба знищити!..

16 жовтня того самого 2022-го поблизу села Яковлівка на Донеччині внаслідок артилерійського обстрілу Андрій загинув. Поховали його у Надвірні, на Алеї слави, де майорять синьо-жовті знамена вже не над однією могилою українських захисників.

– На фронті воює й мій двоюрідний брат, який у кожній нашій телефонній розмові просить пробачення, що він живий, а Андрія нема, – продовжила розповідь А. Сенів. – Але я завжди кажу йому: того, що сталося, уже не змінити… А ти – живи!..

Ось такі розповіді… А поруч на екрані – відеосюжети, у яких вони, загиблі Герої, ще живі. Ось на одному з них друзі «Да Вінчі» кажуть до нього: ти ж художник! У відповідь він стримано усміхається: так, але я на війні не малюю… Бо в руках – не пензель і не олівець, а автомат. «Мене болить за Україну. Я хочу для неї перемоги», – додає впевнено і переконливо. Далі – розмова з бабусею, записана уже після смерті Героя: «Він казав мені: «Бабцю, Україна була й буде, але за неї треба боротися», – жінка, здається, уже й сліз не має, усі виплакала, поховавши такого онука. Тепер лиш у Бога сили благає. Тепер лиш до Бога за душу його молиться. Бо і дітей та онуків своїх завжди навчала бути Божими дітьми.

На інших кадрах – Мишко-«Чикаго» розважає побратимів у хвилини відпочинку англомовними піснями, ще й пританцьовує… Їм ніколи було думати про смерть. Вони думали про життя. А снаряд, який потім розірветься неподалік, уже чекав свого часу. Аби вибухнути. Аби своїми осколками завдати смертельних ран. У відповідь його побратими напишуть на своїх снарядах «За Михайла Яворського», «За «Чикаго» і спрямують їх у бік ворога. Їм і досі не віриться, що Мишка більше немає. Його командир, стримуючи емоції, казав у відео: «Є такі люди, про яких кажуть: один вартий десятьох… Оце якраз про Михайла…».

А батько «Бізона» бере до рук гітару і знаходить у собі сили співати. Хоч та пісня – не просто пісня, а крик душі. Спокійний і пронизливий водночас. Бо кожне слово мовиться в ній від імені сина і звернене до бойових побратимів: «Тобі іще зарано, Бог полікує рани. Живи за двох, мене не забувай. Братерство поміж нами залишиться піснями, а я уже відходжу… Прощавай…». І на тлі тих слів – сам Андрій. Іде. Важко, але твердо, хоч видно, що втомлений. Несе на собі «броник», наплічник з найнеобхіднішим. Несе зброю. Він каже: «Не ми цю війну почали, але ми її закінчимо…». І йде… До обрію… І за обрій… І Михайло вже там… І Дмитро… І десятки таких, як вони… Справді найкращих…

Це вже вдруге в Чикаго провели вечір пам’яті загиблих українських захисників – при церкві Святих Володимира та Ольги та при церкві Святого Йосифа Обручника – у тих місцях, де збираються українці. А ініціатором його проведення став волонтер Ігор Куриляк, який разом із фондом «Опришки Довбуша» збирали гроші, щоб придбати для наших захисників броньований реанімобіль. Придбали, відремонтували, працюють над встановленням ще деякого обладнання.

Та головне, що мають ліцензію на переправлення бронетранспортера до України. На це також потрібні кошти. Збирають їх, де можуть. Як, наприклад, і на згаданих вечорах пам’яті. Ще кілька тисяч – і «Бізон» (у назві реанімобіля вирішили увічнити пам’ять про Андрія Сеніва) поїде в Україну.

Пан Ігор називає цю машину ангелом, який рятуватиме поранених бійців із пекла: надзвичайно прохідна плюс 20 тонн броні! «Нам треба забирати хлопців із поля бою живими, – каже він, – і щоб ті, хто їхатиме за ними туди, також зоставалися живі…».

І ми будемо жити – як би не старалася нас знищити русня! Зупини, Господи, безумців і їхній чорний смертоносний «русскій мір»!