Ця багатогранна й невсипуща у своїй творчості, невпинних наукових пошуках, викладацькій праці особистість не потребує вдаватися до «підтягування» до якоїсь високої фахової й загалом екзистенційної планки. Бо сам за себе промовляє огром зробленого Володимиром Качканом як ученим – істориком і теоретиком української літератури та етнокультури, енциклопедистом-народознавцем, фольклористом, поетом, прозаїком…

Спершу нагадаю читачам «Галичини» про земне й родинне коріння Володимира Атаназійовича. Народився він 12 серпня 1940 р. у Рибному поблизу Станіслава (нині Івано-Франківськ) тодішнього Тисменицького району. Найтрагічнішим для цього села був період, коли перша совєтська окупація змінилась німецькою, а відтак прийшли «другі совіти». В історію Рибного вписано героїчну сторінку національно-визвольної боротьби з участю УПА та її активної підтримки жителями села. На щастя, Рибне, зруйноване 1951 р. комуністичним режимом дотла, таки відродилося – і вже цим село унікальне. Для Качкана мала батьківщина повсякчас була його духовною опорою і джерелом творчої наснаги. На знак пошанівку й вдячності рідному Рибному і його людям вчений і письменник підготував – на основі великої джерельної бази, масиву архівних матеріалів, усних розповідей односельців, бібліографічних видань про Тисмениччину – монографію з історії Рибного «Незнищенне село».

Живлюща сила родинного коріння передалась Володимирові від діда Дмитра, котрий був війтом Рибного. Любов до народнопоетичної творчості, яка визначальною мірою сформувала його особистість як глибокого лірика, прищепили хлопцю мама Марія і бабуся Софія.

– На шляху до свідомого українства, – каже Володимир Атаназійович, – у мене не було ідейних блукань. Цьому сприяли добрі родинні підоснови. Адже три сестри мого тата погноїли своїми тілами сибірські землі, а вуйка й тету по маминій лінії московська влада вивезла в Хабаровський край…

Після школи він опанував в Івано-Франківському технічному училищі №2 професію слюсаря, а потім, відслуживши три роки в армії, з відзнакою закінчив історико-філологічний факультет тодішнього Івано-Франківського педінституту ім. В. Стефаника. Працював журналістом на обласному радіо – кореспондентом, редактором, старшим редактором. З 1972 р. В. Качкан жив у Києві – навчався у Вищій партійній школі, яку через два роки закінчив і йому запропонували залишитися викладачем на кафедрі журналістики. Галичанин був одним із небагатьох, хто не піддався зросійщенню навчального процесу в цьому закладі, а читав слухачам ВПШ лекції й видавав свої праці українською мовою. Працював у цей час над кандидатською дисертацією на тему «Михайло Павлик і уснопоетична народна творчість», яку успішно захистив 1974-го. Але все-таки, як тепер згадує, з полегшенням зітхнув, коли з’явилася можливість взяти участь у конкурсі на заміщення вакантної посади доцента факультету журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. Викладав студентам журналістикознавство, літературу, фольклористику. Згодом у створеному на базі цього факультету Інституті журналістики вишу завідував кафедрою журналістської майстерності, був заступником директора інституту з наукової роботи. Докторську дисертацію на тему «Проблеми традицій і новаторства в публіцистиці» захистив 1988-го.

1995-го Володимир Атаназійович повернувся на рідне Прикарпаття, щоб у медичному виші Івано-Франківська (нині Національний медичний університет) заснувати першу в системі вітчизняних навчальних закладів цього профілю кафедру українознавства.

З відстані часу бачимо, що потреба ввести українознавчі дисципліни у базовий зміст вищої освіти для майбутніх лікарів була цілком об’єктивною – зумовлювали її передусім потужний пізнавальний і виховний потенціал цих дисциплін, орієнтація на цілісне правове, гуманістичне, демократичне сприйняття і пізнання студентами української ідентичності, історії нашого народу й України у світовому контексті.

Правда, не всі викладачі медичних дисциплін тоді підтримували таке поповнення професорсько-викладацького складу їхнього профільного вишу працівниками новоствореної кафедри – «чистими гуманітаріями». Проте, як написав зокрема мій колега з правління Івано-Франківської міської «Просвіти» професор кафедри ендокринології ІФНМУ Володимир Боцюрко у статті «Творець і охоронець українського слова», надрукованій у науковому збірнику «Засіяно рясно – колоситься щедро» на пошану В. Качкана, виданому п’ять років тому, «він досить швидко знайшов однодумців і, на диво, легко влився у колектив».

Для В. Боцюрка стало певним відкриттям, що В. Качкан «не тільки добре знає українську філологію, а й сам творить її. Вчений-ендокринолог, який, втім, зацікавлено й уважно стежить за публікаціями академіка В. Качкана, привертає увагу читачів до такої особливості його літературознавчих, культурологічних розвідок і власних творів красного письменства: «Майже в кожній статті, есеї, студії знаходжу нові й нові слова та вирази. Негайно заглядаю до сучасного українського тлумачного словника на 250 тисяч слів, який маю вдома, але таких, як у пана Качкана, там немає. І я, працюючи в іншій сфері людської діяльності, радію з того, що українська мова збагачується завдяки таким новаторам, як В. Качкан».

Так, ідеться про одну з прикметних особливостей творчого стилю Володимира Атаназійовича – про створювані ним нові лексеми, для котрих хтось колись навіть придумав термін «качканізми», який інші спершу сприймали як жартівливе означення його неологізмів, але він набув поширення й нині поціновувачі таланту вченого й письменника вкладають у нього цілком позитивний зміст. На ці створені Качканом нові слова часто натрапляємо у його не лише поетичних і прозових творах, а й в есеях та нарисах про українських письменників і митців – їхню документальну основу автор підсилює художніми засобами, в тому числі й неологізмами, щоб краще передати свою думку.

Та повернуся до предмета повсякденної праці, інтересу й вболівання Володимира Атаназійовича – діяльності нинішньої кафедри українознавства і філософії ІФНМУ, якою він завідував до 2023 р., й дотепер працює тут на посаді професора. Започаткована 1996-го першою у вітчизняних вишах медичного профілю, вона залишається для них опорною і провідною в українознавстві. Студенти навчаються за підручниками «Історія України» та «Історія української культури» за редакцією В. Качкана, які підготували викладачі кафедри ІФНМУ разом із працівниками кафедр інших медуніверситетів країни. Водночас хоч українській Незалежності вже четвертий десяток років, ще й досі – про це В. Качкан каже публічно, не загортаючи слова в папірці, – дехто із чиновників Міністерства охорони здоров’я та й батьків студентів висловлює сумнів, чи так уже й потрібне українознавство майбутнім лікарям, які, мовляв, перевантажені вивченням медичних дисциплін.

Самого В. Качкана в ІФНМУ викладачі і цих дисциплін, і гуманітарних, колеги з аналогічних кафедр медичних вишів, і не тільки, цілком заслужено називають орачем ниви українознавства. Володимир Атаназійович твердо переконаний в необхідності подальшого ефективного функціонування таких кафедр, тим більше нині, у час розв’язаної «ерефією» великої війни проти України. Про це він говорив не без стурбованості, з притаманною йому образністю, скажімо, на зустрічі з читачами, найменованій «Осіння баркарола», в ОУНБ ім. І. Франка торік у листопаді:

– Хоч я вже тримаю на своїх плечах солідну купу років, щоразу йду до студентів з радістю. Розумію, що для плідної праці з молоддю на лекціях і практичних заняттях мушу кожен Божий день засвічувати свою душу, очищати її істиною чи, радше, наближенням до істини. Як викладач маю казати дівчатам і хлопцям те, чого вони не знають, а повинні знати, бо інакше перетворяться на «насєлєніє». Московська пропаганда намагається переконати нас, що такого окремого народу, як українці, буцімто взагалі ніколи в історії не було і немає, що власне й Українську республіку в складі СРСР створив 1922 року вождь світового пролетаріату Ленін.

Є і в інших сусідніх з нашою країнах політичні сили й навіть найвищі державні посадовці, котрі заявляють про якісь територіальні претензії до України. Приміром, про те, що Закарпаття нібито завжди було угорським, а ще дехто називає Галичину Східною Малопольщею. З цього погляду я хотів би акцентувати на важливості такого сегменту науки, як персоналістика, яку нам аж ніяк не можна ігнорувати, – ні в самій науці, ні в суспільній свідомості. Доки всі ми, українці, не усвідомимо цього, не повернемо на українське етнополе тисячі й тисячі імен з різних сфер життєдіяльності нації, доти наші недоброзичливці матимуть підстави стверджувати про неповновартісність історії української літератури, театру, музики, народного мистецтва тощо. А з усіх цих галузей, персоніфікованих конкретними діячами, як я давно усвідомив й особисто віддав персоналістиці десятки років, якраз і складається загалом поняття «історія України». На такій позиції я стою і попри вже поважний вік, сподіваюся, ще довго стоятиму…

Відтоді, на жаль, не зменшилась, а навіть зросла амплітуда цієї Качканової стурбованості сьогоденням і майбутнім кафедр українознавчого профілю у вітчизняних медуніверситетах, стурбованість переросла в занепокоєння. Це мені стало зрозуміло з відповіді, яку він дав журналісту Петрові Парипі на запитання: «Наскільки було складно втілювати у життя сповідувані Вами націє- та етноцентризм у навчальні програми? І куди нині рухається ця система, бо спроби пхати палиці в колеса українізації освіти досі не припиняються?» («Франківська газета» за 7 серпня 2025 р.).

– Нині не доводиться говорити, – зазначив пан Володимир, – про якийсь рух у гуманітарній сфері, бо політика вгорі словесно наче й правильна, а насправді — нищительська. Ось приклад: на час відкриття кафедри нормативними дисциплінами були українська ділова мова, історія України, культурологія, філософія, соціологія, політологія, основи правознавства, основи економічних знань, також численні курси на вибір. А це – відповідна кількість годин, а отже, ставок, а отже, працівників.

З кожним роком міністерії так «удосконалювали» навчально-педагогічний процес, що нині на кафедрі є лише дві-три основні дисципліни, на кожну з яких виділяють 30-40 годин. Історію України з’єднали з історією культури попри те, що МОЗ не так давно доручило нашій кафедрі створити з цих двох базових дисциплін національні підручники. Я сформував й очолив авторський колектив із провідних вчених-педагогів. Такі підручники Київ надрукував (до речі, вони вже витримали по кілька перевидань). Коли ж на «верхатурі» отаке розуміння націовиховання, то ми знову повертаємося до стану: навіщо, мовляв, медикам знати історію, філософію? Словом, є перспектива далі дивуватися з почутого: «А яка різниця, якою мовою?»…

Щоправда, при цьому Володимир Атаназійович обмовився, що життєдіяльності кафедри українознавства і філософії в ІФНМУ, де їй завжди надавали й надають належного значення як важливому структурному підрозділу медичного університету, якась катастрофа, слава Богу, не загрожує. Подумалось: це багато у чому завдяки закладеним у функціонування кафедри її завідувачем з 1996-го аж до 2023 р. добрим традиціям, завдяки тому, що приклад активного продовження їх професор В. Качкан і нині подає своїм колегам.

Для нього як ученого ці традиції вже не одне десятиліття пов’язані з переконанням, що утвердження української ідентичності можливе тільки за умови глибоких знань про видатні наші персоналії. Тож лише за останні два роки він презентував читачам у бібліотечній світлиці, телеглядачам у програмі «Моє слово» ОТБ «Галичина» і поетичну збірку «Перст на долю», і друге доповнене видання «Філософеми», і третє доповнене видання навчального посібника-хрестоматії «Нариси історії України та української культури в персоналіях», і восьму книгу монографії «Українознавство в персоналіях – у системі вищої медичної освіти» за його загальною редакцією, в якій розповідається про визначних письменників, публіцистів, літературознавців, громадсько-політичних діячів, котрі чимало зробили для розвитку літератури й мистецтва на Прикарпатті і в інших регіонах, проте, на жаль, їхні імена ми згадуємо нечасто або вони й взагалі відсутні в сучасному культурному просторі України. А приурочену до його ювілейної дати книгу дев’ятої щорічної колективної монографії під цією назвою, що вийшла, як і всі попередні, за редагування В. Качкана в університетському видавництві, він ще просто не встиг презентувати. Також академік підготував до друку книги першу і другу «Особистості – у творчій долі моїй».

Із найновіших заінтригувала мене вже самою своєю назвою і словами автора про те, що цим виданням він сам собі зробив дарунок до 85-річчя, невелика за обсягом книжка «Філософеми». Чим же особливі саме Качканові твори цього цікавого для читацького загалу жанру, одне із значень якого у тлумачному словнику – «філософський вислів, вірш»?

– Вміщені у цій книжці короткі есеї й ескізи, – каже Володимир Атаназійович, – мають реальну основу і є філософським осмисленням життєвих явищ, важливих для людини моральних категорій. Це мої думки на щодень – про те, що для мене, письменника і вченого, людини з великим екзистенційним досвідом, означають такі поняття, як «воля», «щастя», «доля», «біль», «гнів», «злість», «натхнення», «старість», «сповідь» та інші…

І читачі цієї нової книжки ювілянта, гадаю, зацікавлено сприймуть своєрідні, а то й несподівані ракурси його погляду на, здавалося б, усім нам знайомі і звичні речі, глибинні сенси яких він вловив і записав для нас. Чимало із цих прозових мініатюр мають афористичне звучання, вони витворені, так би мовити, на межі між художністю й документальністю, між особисто пережитим людиною в житті і спільною для всього українства історією. Приміром, для автора книжки молитва – це (передаю смислову квінтесенцію висловів письменника-любомудра максимально стисло) «умиротворення душі і тіла», заздрість – «отрута», націоналізм – «найвищий апогей патріотизму, шани і любові до Вітчизни». У низці окрушин розкрито розуміння й значення передовсім особисто для автора, а в широкому контексті – для суспільства, нації, таких понять, як «література» і «слово», яке є основним знаряддям інтелектуальної праці. Для В. Качкана «У слові, як в зерні, кільчиться мудрість», а красне письменство він трактує як таке, що «освячене Небом».

Творчий неспокій – це означення, погодьтеся, вже значною мірою девальвувалось від того, що ми надто часто й не зажди правомірно «обдаровуємо» ним тих ювілянтів, у яких справді продуктивні для них як для письменників чи митців роки залишилися вже далеко за плечима. Проте якраз щодо Качкана це означення не є святковим перебільшенням. Він і в поважному віці працює в українських і закордонних архівах та бібліотеках, виявляючи й опрацьовуючи документи, рукописи, публікації у старих газетах і журналах, які стосуються маловідомих чи й незнаних нашим сучасникам літераторів, митців, культурно-громадських діячів, ретельно студіює їхній епістолярій, щоб відкрити для читачів ці персоналії, словесно змалювати, заповнивши білі плями в їхніх біографіях. Звісно, тут йому стають у пригоді вже набуті впродовж десятиліть навички такої скрупульозної праці, неоціненний досвід дослідника історії та сьогодення вітчизняної літератури й культури. Скажімо, Качкан започаткував серію видань про лавреатів Шевченківської премії – вихідців з Івано-Франківщини. І з-поміж трьох книг цієї серії особливо значний громадський резонанс серед наших краян мала «За престолом нації: Степан Пушик в орамленні доби», яка побачила світ 2019 р. Найбільший за обсягом її розділ «Так ідуть до зірок (таїнство листовного пульсування)» автор присвятив саме багатющому епістолярію С. Пушика, який зберігає вдома його дружина і доступ до якого вона надала Володимирові Атаназійовичу. Тож він, пригадується, під час представлення книжки «За престолом нації… » в ОУНБ ім. І. Франка принагідно щиро подякував їй за це, адже з її дозволу вперше ввів у літературно-науковий обіг понад 300 листів як самого С. Пушика, так і адресованих йому.

У розмові з академіком про презентовану книжку, яка відбулася після того бібліотечного заходу, я зауважив, що деякі науковці мають інший погляд на такі речі: мовляв, навіщо надавати широкому читацькому загалу – через опублікування на сторінках книжок і журналів, шпальтах газет віднайдених в архівах епістол відомих літераторів, митців, громадських діячів – доступ до їхніх автентичних текстів, які він цитує повністю, тим самим розкриваючи навіть певні таємниці листування між ними. Адже ці епістоли часто мають приватний, інтимний характер. На ту мою заувагу академік відповів так:

– Я дотримуюся якраз протилежної думки: в листах, написаних непересічними особистостями, нерідко закодований стан душі людини, вони розкривають не лише духовне, а й фізичне її самопочуття, фокусують думку читача на нестандартній ситуації, якомусь далеко не дріб’язковому факті, який допомагає ліпше зрозуміти цю особистість. Часом навіть недомовки в епістолах відкривають нам такі епізоди й «нюанси» тієї чи іншої біографії, що без них жодне монографічне дослідження не матиме належної повноти й змістової глибини. С. Пушик залишив після себе сотні листів – важливих документальних свідчень того, якими були погляди його та інших представників української інтелігенції на тодішнє суспільно-культурне, політико-правове, духовне й побутове життя на Прикарпатті та в Україні загалом…

Безперечно, за ретельне вивчення епістолярної спадщини не лише С. Пушика, а й низки інших письменників і митців, яка міститься в архівних, бібліотечних та приватних фондах, маємо завдячувати таким першопрохідцям, як Володимир Качкан, котрий любить непросту і втомливу працю в архівах, і притім, що неабияк важливо для дослідника, добре володіє її методикою. Тож він, активний пошуковець нових відомостей про знані нашим сучасникам чи маловідомі постаті, заповнює певні прогалини у вивченні їхніх біографій, додає вагомі штрихи до раніше створених у літературознавстві й культурології їхніх портретів, до трактування їхньої творчості, суспільно-політичної позиції.

А згадана книжка «За престолом нації…», означена В. Качканом як студія-документ про Степана Пушика, стала третьою книгою задуманої ним серії видань про лавреатів Шевченківської премії, котрі походять із Прикарпаття. Але й дві попередні книги цієї серії – випущена 2014 р. «Сповідь душі: Ярема Гоян в ограненні часу» (про відомого письменника, публіциста, директора київського видавництва «Веселка») та «Той, що бачить Вічність: Документальна повість у новелах про фотомитця Василя Пилип’юка» (2018) не менш дорогі для Володимира Атаназійовича і цінні для читачів, для яких важливі насамперед художня майстерність, документальна достовірність, переконлива аргументованість під час відтворення образу персонажа розповіді, незалежно від суспільного масштабу цієї фігури.

Риса новатора сповна притаманна й у віці синьйора публіцисту, пресознавцю, історику й теоретику української літератури та етнокультури, фольклористу, педагогу, письменнику Володимирові Качкану. Впродовж усієї своєї творчої діяльності він завжди мав і не втрачає чуття на нове, ще невідоме іншим, навіть, якщо хочете, на сенсацію. Для Качкана в іпостасі «чистого» прозаїка і поета визначальним засобом, що дає йому змогу матеріалізувати на папері творчі задуми, є, певна річ, художня фантазія. А як нарисовець, есеїст він творить на межі документалістики й художності, що далеко непросто, як може видатися на перший погляд невтаємниченим у такий творчий процес.

Очільник прикарпатських краєзнавців Михайло Косило вважає, що важко переоцінити доробок члена правління ОО НСКУ Володимира Качкана й у медичному краєзнавстві, яке він започаткував щорічними монографіями «Українознавство в персоналіях – у системі вищої медичної освіти» й далі утверджує своїми дослідженнями. Власне, його праці належать і до історичного, мистецького, літературного напрямів краєзнавства. Також В. Качкан ініціював й особисто доклав зусиль для збору матеріалів і створення в одному з університетських корпусів на вулиці Низовій кімнати-музею літературно-краєзнавчого гуртка «Руська трійця» та альманаху «Русалка Дністровая». Володимир Атаназійович та працівники тоді очолюваної ним кафедри ІФНМУ активно долучилися й до створення пам’ятника членам «Руської трійці», що урочисто відкрили 31 грудня 2013 р. у сквері позаду центрального корпусу вишу.

Високо оцінюють доробок вченого й літератора Володимира Качкана не тільки українські відомі представники науки, красного письменства та культури. Скажімо, фольклорист, професор, іноземний дійсний член Національної академії наук України Микола Мушинка зі Словаччини, який, на жаль, торік відійшов у засвіти, назвав його одним із найвизначніших українознавців серед сучасних авторів. Те, що пан Володимир створив історію української літератури в персоналіях, україніст із м. Пряшева означив як його життєвий подвиг. Адже вихід у світ 10-томного видання «Хай святиться ім’я твоє: Історія української літератури та культури в персоналіях (XIX – поч. XXI ст.)» увінчав більш як 30-річні пошуки В. Качканом маловідомих документів у державних і приватних українських та закордонних архівах і бібліотеках. Цим виданням він, як визнав учений світ, заснував новий напрям досліджень – історично-літературну персоналістику.

Отакий він, Володимир Атаназійович, невгамовний і головне – навдивовижу результативний у різних своїх наукових і письменницьких зацікавленнях. На сьогодні цей знаний і за межами України прикарпатець має у своєму доробку вже понад 80 книжок, сотні публікацій у журналах, газетах (у тому числі і в «Галичині»), збірниках та альманахах.

– Де ви, Володимире Атаназійовичу, в такому вже вельми поважному віці черпаєте фізичні й душевні сили для невсипущої творчої праці, продовження наукових пошуків, для того, щоб під час навчального року кожного Божого дня вставати рано-вранці і йти на зустріч з допитливими студентами?

– Дякую передовсім Творцю, Який зберіг для мене здатність творити не менш інтенсивно й продуктивно, ніж, скажімо, у сорок літ. Це правда. В мені й далі пломеніє – не пригасає прагнення до творчої самореалізації, а вона є передусім системною й систематичною роботою – з восьмої години ранку до восьмої вечора. Моя голова не знає вихідних, відпусток, коли б я нічого не читав, не сидів за письмовим столом. А якщо праця в радість, а не в ярмо, тоді вона не мучить, не старить, не знищує, а навпаки, омолоджує людину.

Редакція «Галичини» сердечно здоровить Володимира Качкана, одного з активних позаштатних авторів нашої газети, зі знаковими для нього датами – 85-річчям від дня народження і 65-річчям творчої діяльності. Зичимо Вам, Володимире Атаназійовичу, дзвінкої бадьорості на щодень, погідності духу, плідного осягнення нових суспільно значущих тем на ниві літературознавства й культурології, розкрилля думок і почуттів у Вашій поезії й художній прозі. З роси й води!