Велика війна в Україні накладає свій відбиток на життя кожного її громадянина, де б він не перебував, – на передовій чи в тилу. Якщо на фронті потерпають від ран і контузій чи психічних травм, отриманих під час участі в бойових діях, то далеко від лінії зіткнення серед жителів сільських та міських громад ширяться стресові розлади, викликані втратами рідних на війні, майже щоденними повітряними тривогами й частими ракетними обстрілами. Що це означає з точки зору охорони громадського здоров’я? Чи не захлинеться наше суспільство від душевного дисбалансу, якщо війна, що триває вже п’ятий рік, ще затягнеться? І що буде найголовнішим у повоєнній відбудові України? На ці й інші запитання відповідає генеральний директор Прикарпатського обласного клінічного центру психічного здоров’я (ПОКЦПЗ), депутат Івано-Франківської обласної ради Володимир СЕМЕНЮК.
– Володимире Петровичу, Ви очолили Прикарпатський обласний клінічний центр психічного здоров’я порівняно недавно – орієнтовно рік тому. Якими були Ваші перші враження від знайомства з цією спеціалізованою медичною установою?
– Я очолив центр у лютому 2025 року. Насамперед втішило те, що колектив установи – потужний, злагоджений, працює як єдиний ефективний механізм, здатний – підкреслюю – витримувати ті величезні навантаження, які маємо в часі нинішньої великої війни в Україні, в умовах обмежених ресурсів. Бо це головне.
Тоді визначив для себе головне завдання – бути гарантом безперебійної роботи й надалі медичного закладу, такого важливого для життя суспільства в режимі воєнного стану, продовжити напрацювання його попереднього керівника Мирона Мулика і провадити ще кращу адміністративно-менеджерську діяльність, оскільки вдосконаленню межі немає.
Звичайно, що належить і постійно дбати про поліпшення матеріально-технічного забезпечення центру, повсякчасне підвищення кваліфікації його лікарів і медсестер, про стабільність і гідну зарплату всіх його працівників та належні умови як для їхньої роботи, так і для лікування пацієнтів психіатричного стаціонару. А також – чи не щодня організовувати колектив для успішного долання викликів, які постають і поставатимуть перед нами.
– Бойові дії на наших землях тривають уже 12 років. Як ці трагічні обставини вплинули на стан психічного здоров’я прикарпатців, наших співвітчизників загалом?
– Війна спричинила справжню кризу психічного здоров’я в Україні. Й однією з найбільш масових проблем у цій медичній сфері став посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Власне, за інформацією ВООЗ, кожен п’ятий із тих, хто перебуває в зоні бойових дій має той чи інший психічний розлад. А коли війна триває так довго, як останніми роками на території нашої держави, то від ПТСР потерпають не лише фронтовики, а й цивільні – з тих, хто втратив рідну оселю, був очевидцем насильства чи постраждав від нього.
Відчуваємо, як зросла кількість звернень по допомогу до нашого центру. Їх так багато, що, схоже, зламався той суспільний бар’єр на шляху громадян до психіатричної служби – зникло колишнє упередження, ніби звертатися по душевну допомогу до відповідних фахівців соромно. Але так має бути, і це правильно – шукати підтримку саме серед спеціалістів.
З другого боку, зростання числа наших краян, які потребують допомоги від клінічного центру психічного здоров’я – неабиякий виклик для нас. Та докладаємо всіх зусиль, аби помогти кожному.
– У центрі впроваджують специфічні програми підтримки для військових та їхніх родин? Адже їхні психічні травми мають свої особливості…
– З 2014-го, від перших років війни на сході України, ми накопичили досвід психічної реабілітації ветеранів АТО/ООС. І тепер його успішно застосовуємо для нової хвилі захисників. Зокрема розробили спеціалізовані програми психологічної реабілітації для пацієнтів із числа військових. З ними працюють наші фахівці, котрі мають підготовку з локалізації саме бойового стресу. Вони використовують у своїй роботі сучасні технології. Зокрема такий науково обґрунтований, структурований метод психотерапії, що базується на взаємозв’язку думок, емоцій та поведінки, як когнітивно-поведінкова терапія.
Добре зарекомендувала себе в роботі наших спеціалістів і EMDR-терапія (або ж ДПДГ – десенсибілізація та переробка рухом очей), розроблений для лікування ПТСР, травм і тривожних розладів. Вона допомагає мозку переробити, нівелювати травматичні спогади за допомогою білатеральної стимуляції (рухи очей, звуки або постукування), знижуючи емоційну напругу пацієнта без необхідності детально обговорювати з ним його травму.
За потреби призначаємо й медикаментозне лікування. І таку кваліфіковану допомогу отримують не лише військові, а й їхні близькі. А також консультуємо дружин, батьків, дітей ветеранів щодо того, які підтримувати своїх рідних, які воювали на фронті й отримали бойовий стрес. У цьому ключі створюємо групи підтримки захисників, які повернулися з лінії зіткнення, проводимо для них і їхніх рідних спільні сімейні сеанси психотерапії. Контактуємо й з обласним ветеранським простором «Ветеран PRO» й за потреби відправляємо туди своїх військових пацієнтів для спілкування з побратимами, для надання їм додаткових реабілітаційних послуг.
Для нашої команди – це не лише обов’язок, а й честь – допомагати нашим захисникам відновлювати душевну рівновагу.
– Чи так само залучаєте громадськість і для допомоги недужим із числа цивільних осіб? Адже не секрет – і вище Ви про це вже згадували, –що в суспільстві роками існувало упередження стосовно людей із психічними порушеннями, яке останнім часом потроху руйнується…
– Стигма щодо психічних недуг формувалася десятиліттями. Така, на жаль, природа людського середовища. Але як соціальний знак осуду таких хворих стигма призводить до дискримінації та самоізоляції людей із розладами психіки. Вона формує в них свої стереотипи, які перешкоджають їм самим вчасно звертатися по допомогу та знижують якість їхнього життя. Тому подолання цього негативного явища – один із напрямів діяльності нашого центру.
Звісно, швидко змінити все неможливо. Але поступово – крок за кроком – ми це робимо. Оскільки ж, як на мене, найважливіші інструменти для такої праці – просвітництво й відкриті діалоги із суспільством на цю тему, то наші фахівці насамперед ведуть цілеспрямовану інформаційну роботу: виступають у різних медіа та соцмережах із розповідями про реальний стан речей у психіатрії, з роз’ясненнями багатьох делікатних моментів. Зокрема закликаємо не замовчувати таких проблем, адже більшість розладів піддаються лікуванню, а надто ж якщо звернутися по допомогу якомога швидше після появи перших симптомів.
Зрозуміло, що передусім спростовуємо уявлення, ніби звернення до психіатра накладає на людину відповідне тавро чи певні соціальні обмеження. І найкращою контрпропагандою стигми, як не раз переконалися, є живі історії одужання самих наших колишніх пацієнтів (скажімо, тих самих ветеранів війни чи матерів з післяродовою депресією), котрих залучаємо до своєї просвітницької діяльності.
Ясна річ, що співпрацюємо зокрема з територіальними громадами, освітніми й релігійними організаціями. Проводимо виїзні консультації та «Дні відкритих дверей» у самому центрі, щоби в різний спосіб дати всім охочим змогу поспілкуватися з нашими лікарями без побоювань.
Ба більше, беремо участь і у спільних просвітницько-профілактичних ініціативах із профільними закладами, в тому числі й освітніми. Зокрема разом із Івано-Франківським національним медичним університетом провели в межах проєкту «Станіславська школа психотерапевтичних мистецтв» концерт львівського фольк-гурту «Пиріг і Батіг». Цей захід перетворив актову залу кафедри психіатрії та наркології ІФНМУ в нашому центрі, де виступали музиканти, на простір, у якому поєдналися психотерапія та мистецтво. І це сприяло реальній соціальній інтеграції глядачів і слухачів. Пісні на вірші українських класиків та їхні народні мотиви зворушили багатьох.
Власне, інакше й бути не могло. Адже мистецтво допомагає спілкуватися про складне, лікує душу й має терапевтичний ефект і для фізичного здоров’я, а головне – сприяє формуванню культури спілкування про психічне здоров’я, що є особливо важливим у часі війни. Годі й казати: мистецтво – це ефективний засіб психологічної реабілітації для всіх нас у нинішніх умовах...
Результати такої спільної роботи вже видно. Чимраз більше прикарпатців розуміють цінність психічного здоров’я, усвідомлюють, що до його порушень слід сприймати без осуду чи упередження, так само, як суто тілесні нездужання. А отже, ставлення до наших пацієнтів змінюється у кращий бік. І це, повторюю, вже помітне суспільне зрушення.
– ПОКЦПЗ має давні традиції співробітництва як з європейськими профільними установами, так і з міжнародними доброчинними організаціями. Як розвивається нині це партнерство?
– Так, маємо й давні професійні контакти за кордоном, і активно налагоджуємо нові. А в цих рамках залучаємо іноземних експертів для навчання персоналу центру, регулярно беремо участь в обміні досвідом – наприклад, недавно наші фахівці повернулися з одного із таких заходів, що відбувся в Румунії… Орієнтуємося в цій діяльності передусім на впровадження в себе новітніх методик у психіатрії, апробованих у світі. Але й спільно із закордонними партнерами досліджуємо ті чи інші наразі експериментальні, але потенційно дієві способи зцілення від душевних недуг. Зокрема впроваджуємо нейробіологічні підходи в лікуванні психічних травм.
Що ж до іншого, то гуманітарну допомогу системно одержуємо і від Всесвітнього Червоного Хреста, й від української діаспори у світі, й від інших доброчинців. Це переважно медикаменти й матеріали, що дозволяють нам підтримувати на якісно належному рівні надання медичних послуг. Один із найсвіжіших прикладів – чотири палети медичних засобів від волонтерів із Нідерландів, у тому числі й критично важливих ліків для наших пацієнтів.
Втім, отримуємо не лише матеріальну, а й моральну підтримку людей доброї волі з-за кордону, котрі знають про теперішні виклики у сфері психічного здоров’я в Україні, що надихає нашу команду працювати й у найважчі часи.
– Якими бачите перспективи центру, його розвиток? Яку роль може відігравати він у повоєнній відбудові України?
– Центр має стати сучасним простором психічного здоров’я – на рівні провідних європейських клінік, прогресивним для медперсоналу, дружнім до пацієнтів. Проаналізували, що для цього треба зробити, – зокрема визначили, які палати, терапевтичні кімнати, обладнання потребують негайного ремонту, реконструкції, оновлення. І рухаємо цю справу. Втім, прагну насамперед, щоби лікарі психологи, медсестри мали все необхідне для ефективної щоденної роботи, регулярно проходили тренінги та обмінювалися досвідом із колегами з інших аналогічних вітчизняних установ та із закордонних клінік.
Працюємо і над тим, аби запобігати емоційному вигоранню співробітників центру, адже, погодьтесь, їхня праця в цьому плані вкрай непроста. Словом, наша команда має відчувати турботу про неї з боку керівництва центру. Бо лише в такому разі фахівці можуть забезпечити ефективне і дбайливе лікування хворих.
А тим паче це робимо з огляду на те, що такі заклади, як наш, відіграватимуть у післявоєнному відновленні України ключову роль. У цьому абсолютно переконаний. Адже війна вже завдала нашим людям не лише фізичних ран, а й глибоких душевних травм. Після перемоги нашому суспільству доведеться зцілювати мільйони зранених душ. І тут наш центр опиниться на передовій цього фронту.
Ми вже тепер готуємося до того, що й після закінчення бойових дій запит на психологічну допомогу залишатиметься високим ще багато років. Ветерани повертатимуться до мирного життя, родини переживатимуть втрати, діти лікуватимуться від травм війни. За різними оцінками, близько 15 мільйонів українців відчуватимуть наслідки бойових дій, повітряних тривог, ракетних обстрілів. А це величезна кількість людей. І система охорони здоров’я в нашій державі мусить бути готова до масово напливу пацієнтів.
Отож плануємо розширювати програми реабілітації, а, можливо, – й відкривати додаткові відділення чи денні стаціонари, щоб охопити допомогою всіх, хто її потребуватиме. Ми вже інтегруємося в Національну програму психічного здоров’я, ініційовану першою леді Оленою Зеленською, що якраз і покликана забезпечити кожному українцеві доступ до якісної психологічної підтримки.
Водночас тісно співпрацюватимемо із сімейними лікарями, із соціальними службами, щоби виявляти людей із постравматичними станами і скеровувати їх до нас або до психологів. Гадаю, доведеться й готувати більше кадрів – психологів, психотерапевтів, психіатрів. Адже таких фахівців усе ще бракує, особливо у громадах. Тож наш центр може стати базою для навчання і стажування спеціалістів, своєрідним регіональним хабом знань із психічного здоров’я.
Післявоєнна відбудова нашої держави – це справді не лише про зруйновані міста, а й передусім – про відновлення її людського потенціалу. І це той невидимий фронт роботи, який маємо виконати. Переконаний, що наш центр зробить неоціненний внесок у те, щоб Україна відродилася сильною не лише фізично, а й ментально. І бачу свою місію як його керівника – спрямувати максимальні зусилля на це. Вірю, що нашій команді це вдасться.
Українці – надзвичайно стійкий народ, і з правильними підходами ми допоможемо тисячам людей знайти душевний баланс. А отже, зможемо закласти міцний фундамент для мирного і щасливого життя в Україні.
