Поет-гуморист, заслужений артист України Володимир Пушкар – із тих людей, чий талант змушує сміятися навіть тоді, коли на серці тривожно, його жарти – мов захисні обереги в часи випробувань. Напередодні свого 70-річчя в інтерв’ю для газети «Галичина» він розмірковує про силу і відповідальність гумору, про жарти як форму спротиву, чому навіть під час війни нам потрібен сміх і про те, чим особливий прикарпатський гумор. Також В. Пушкар поділився враженнями від недавньої поїздки до США, де виступав на благодійних заходах, щоб підтримати українських воїнів, які проходять лікування та реабілітацію за океаном.

– Пане Володимире, вітаємо Вас із прийдешнім 70-річчям. Як Ви сприймаєте цю дату: як символічну межу, яку хочеться осмислити, чи як ще одну сходинку до нових проєктів і сценічних жартів?

– Мої вітання читачам і колективу «Галичини»! Дякую і ціную вашу увагу до мене.

А щодо моєї «сімдесятки», то мене ця цифра більше баламутить, ніж тішить, якось несподівано і зашвидко… Тобто, я не готовий, не згідний і, взагалі, не маю часу на то звертати увагу.

– У вас багатогранне амплуа: поет-гуморист, сатирик, артист. Як починався Ваш шлях до сцени? І коли гумор уперше заявив про себе у Вашому житті як дар, а не лише як емоція?

– Мій гумористичний шлях не мав якихось часових рамок. Я народився і ріс у родині, де завжди жартували, з тим і пішов у світ. Немало родинних сюжетів чи жартів пізніше проявились у моїх гуморесках, котрі з роками помалу зростали і вдосконалювались разом зі мною. Власні твори я вперше публічно прочитав у Тлумачі на фестивалі «На Андрея» в 1993р., де став лауреатом. Відтоді «пішов по руках», тобто мене почали запрошувати на різноманітні концерти і свята.

– Чим є гумор для вас особисто: це зброя, захист, еліксир, а чи, можливо, особлива сповідь?

– Радше – еліксир: як для мене, так і для слухачів сподіваюся.

– Гостре слово – не менш небезпечне, ніж гостре лезо. Чи доводилося відчувати, що Ваша сатира комусь «переходила дорогу»?

– Оскільки я вийшов на публічний рівень уже не в юному віці, то був свідомий того, що слово не горобець – завжди старався, щоб мій гумор не образив чи не засмутив. Звичайно, що наш жанр, передусім у царині сатиричного слова, яким я деколи користуюся, мусить бути дещо колючим чи зубатим, але, попри випадки певної негативної реакції, мої зуби, як бачите, на місці (Сміється, – авт.).

– Жарти у час війни – це виклик чи потреба? Чи помічали Ви, як змінився запит на гумор у сучасному українському суспільстві, особливо під час повномасштабного вторгнення? І чи є для Вас межі гумору в контексті війни?

– На жаль, саме гумор у всіх його формах відчутно постраждав. І попри те, що він допомагає в цих умовах вижити, все-таки нині особливо не розвеселишся… Так, є не дуже часта можливість повеселити людей і відчувається їхню спраглість за веселим словом, але водночас відчуваєш тягар певних рамок і обмежень воєнного часу.

– Як Ви вважаєте, що є «ДНК» українського гумору? Чи зберігся наш національний жарт – іронічний, часом саркастичний, але людяний – у часи турбулентності?

– Власне, що нашому гумору притаманна людяність і доброта. Але сучасні засоби масового впливу, котрі поголовно в руках чужинців, насаджують інші стереотипи й традиції. І в цих умовах національний колорит жанру, на превеликий жаль, помітно мутує і міліє.

– Прикарпаття має власний колорит – і мовний, і ментальний. У чому, на Вашу думку, полягає особливість гумору нашого регіону?

– Наш галицький веселий продукт – явище нове, розквітле і утверджене разом з незалежною Україною. Тішуся, що і я долучився до нього. Галицький гумор, замішаний на нашій ментальності, на своєрідних мовних відтінках, на територіальних традиціях і на любові до рідного краю – це один із яскравих проявів великого розмаїття українського мистецтва сміху.

– Сміх лікує – це загальновідомо. Чи почуваєтеся іноді, можливо навіть несвідомо, «сміхотерапевтом»?

– Навіть науково доведено, що сміх лікує від усіх слабостей, окрім поносу.

– Чи бувають моменти, коли вагаєтеся: жартувати – чи мовчати?

– Один мудрий єврей колись мене вчив: сім раз відміряй – все одно не ріж. Так стараюсь користуватися жартами, але іноді буває, що не так «вріжу».

– Нещодавно Ви повернулися з гастролей в Америці. З яким настроєм там зустрічають український гумор? Чи доводиться Вам підлаштовувати свої жарти під аудиторію за океаном, а чи український гумор універсальний навіть у таких далеких гастролях?

– Мав там два фестивалі і два концерти із Тарасом Житинським. Наші поїздки відбувалися в тісній співпраці із волонтерськими організаціями Фонд Захисту Героїв і Revived Soldiers Ukraine, котрі займаються лікуванням, протезуванням і реабілітацією наших воїнів. Природно, що наші виступи мали благодійний характер. У вільні від виступів дні ми відвідували наших хлопців в госпіталі чи в реабілітаційному центрі.

Щодо наших виступів, то практично не відчувається різниці, порівняно з домашніми, адже все проходить в лоні української громади, котра в останні роки надзвичайно розширилась. Звичайно, що там глядачі вільні, розкуті, на них не тисне війна з її обмеженнями, відчувається святкова атмосфера і приємно виступати.

Також невдовзі братиму участь у великому дводенному фестивалі UKETOBERFEST в Чикаго. Його організовують під патронатом парафії Йосипа Обручника і, звичайно, з благодійною метою для допомоги ЗСУ і нашим пораненим героям.

– Родина артиста – завжди у фокусі. Як Ваші рідні реагують на Ваше гумористичне амплуа? Чи не доводилося їм бути першими героями Ваших жартів – свідомо або ж випадково?

– Не зважаючи на категоричну непублічність моїх рідних, вони мимоволі проскакують прототипами декотрих моїх жартів чи гуморесок, вони ж мої перші слухачі та критики, вони і мої фани, і моя опора. Зрештою, всі поціновувачі моєї творчості – це теж моя родина, і я з нетерпінням чекаю мирного часу, коли зможу вийти з новим репертуаром до вас на сцену і пересвідчитись у взаємній повазі і любові.

Пропонуємо Вашій увазі одну із недавніх гуморесок Володимира Пушкаря:

МОТОРОЛА

В поліції текст заяви від Свєти Фанери:

Прийміть усі строгі міри за фактом афери.

Вчинив мені Вася Прілий ганьбу непростиму –

Шахрайськими способами схилив до інтиму.

Казав мені, бився в груди, як вів у стодолу,

Що він за то подарує смартфон «Моторолу».

Мені моя честь вартніша за чиїсь подарки!..

Згодилася – лиш як буде модель на дві картки.

І нині я щиро каюсь, що йшла в ту стодолу,

Бо слід було вимагати вперед «Моторолу».

Все вказане відбувалось два місяці тому,

Тепер нема ані Васі, ні мого смартфону.

То прошу вас цього типа знайти терміново,

Заставити най згадає, яке давав слово.

Припріть йому пальці в дверях – най чує різницю:

Чи йти мені за смартфоном, чи гріти в’язницю.

По доброму не захоче – пишіть в протоколі:

Вважати то зґвалтуванням, що було в стодолі!