В ексклюзивному інтерв’ю для газети «Галичина» політолог, голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко підкреслив, що розведення військ в районі Золотого є променем надії на мир, проте не гарантує його, а «формулу Штайнмаєра» можна розглядати лише в контексті дорожньої карти реалізації Мінських угод; звернув увагу, що рано чи пізно Україні доведеться відкривати ринок сільськогосподарських земель, бо насправді він існує, але в тіньовому вигляді, тому його треба легалізувати; зазначив, що починається певна диференціація у парламентській фракції «Слуга народу» і допустив можливість дочасних парламентських виборів.
– Початок розведення військ в районі Золотого викликав суперечливі реакції в українському суспільстві. Як Ви вважаєте, це надія на мир чи капітуляція перед Росією?
– Промінь надії для тих, хто прагне миру, безумовно, є. Але мир не гарантовано, це лише відкривається маленьке віконце можливості для миру. Чи буде цей шанс реалізовано, залежить від багатьох обставин. І це лише початок шляху мирного врегулювання, що залежить більшою мірою від Путіна і його готовності йти на взаємоприйнятні компроміси, а також від внутрішньої політичної ситуації в Україні. У цьому кроці я не бачу жодної капітуляції. Хоча, безумовно, ризики є.
– Чи має розведення військ стосунок до впровадження «формули Штайнмаєра»?
– Ні, «формула Штайнмаєра» не має до цього жодного стосунку. Вона стосується лише фінальної частини реалізації Мінських угод. Зараз про ніяку «формулу Штайнмаєра» не йдеться. Вона на сьогодні, і навіть на завтра, не має жодного практичного значення. «Формула Штайнмаєра» пов’язує набуття чинності так званого особливого статусу для ОРДЛО у зв’язку з виборчим процесом, з датою виборів і з визнанням їх результатів.
– Загалом чи спричиниться впровадження «формули Штайнмаєра» до врегулювання конфлікту на Донбасі? Які її переваги і ризики?
– Наголошую, що «формула Штайнмаєра» стосується лише процедури набуття чинності так званого особливого статусу ОРДЛО тільки під час виборів. Поки не буде вирішено безпекових питань, поки не буде практичних домовленостей про те, як проходитимуть вибори на Донбасі, «формула Штайнмаєра» не має жодного практичного значення. Сама по собі вона не має ніяких переваг і ризиків. Не можна її виривати із загального контексту Мінських угод, як це роблять нині учасники акції протесту «Ні капітуляції!» До речі, вони роблять так само, як Путін, котрий також намагається вирвати її із загального контексту Мінських угод. Так не можна робити. Тому якщо переговорний процес триватиме, якщо досягнуть якихось домовленостей, то, повторюю, «формулу Штайнмаєра» можна буде розглядати у перспективі лише в контексті дорожньої карти реалізації Мінських угод.
– Також одним із драстичних питань для українського суспільства є намір нової вищої влади відкрити ринок землі. Наскільки доречною нині є така ініціатива, і які наслідки може мати її схвалення парламентом?
– Парламент буде ухвалювати цю законодавчу ініціативу покроково. Спочатку може бути скасування мораторію на купівлю-продаж сільськогосподарської землі. З огляду на заяви уряду сам ринок створюватимуть у другій половині наступного року. Сам законопроект сирий, там є купа недоліків. Треба шукати баланс інтересів різних суспільних груп. Щодо принципової проблеми: відкривати чи не відкривати ринок сільськогосподарських земель? На мій погляд, рано чи пізно нам доведеться це робити. Ринок сільськогосподарської землі існує, але, на жаль, у тіньовому вигляді. Проблема не в тому, щоб його створювати чи не створювати, а в тому, щоб його легалізувати, щоб він був цивілізованим. І так це зробити, щоб мінімізувати і загальні суспільні ризики, і ризики для окремих суспільних груп.
Нині парадоксальна ситуація. Днями з’явилися дані соціологічного опитування групи «Рейтинг», відповідно до якого значна частина власників земельних паїв хоче їх продавати, вони готові до такого ринку, і це їхнє право, яке у принципі обмежувати не можна. Інша річ, що є суспільні побоювання, що землю можуть скупити великі землевласники. І, на жаль, законопроект, який є у Верховній Раді, дає підстави для таких ризиків. Там занадто великі норми для того, щоб земля була в одних руках. І це створює певні підозри.Є проблема, пов’язана з інтересами фермерів і малого аграрного бізнесу. У них зараз немає можливості викуповувати землю, вони побоюються, що внаслідок створення легального ринку землі її оренда зросте. Тому потрібно створити для них якийсь особливий фінансовий механізм, щоб вони могли поступово викуповувати землю.
Треба дуже виважено підходити до створення ринку землі. Президент і уряд налаштовані на відкриття ринку землі, оскільки розглядають його як рушійну силу прискорення економічного зростання. Тому що прийдуть інвестиції, і це активізує і фінансові відносини, і розвиток аграрного сектору, і відповідно зможе прискорити розвиток економіки країни загалом.
– З огляду на те, що в парламенті створено пропрезидентську монобільшість, прем’єр, уряд, керівники СБУ, ГПУ – люди Президента, деякі політики кажуть, що в Україні де-юре – парламентсько-президентська форма правління, а де-факто – президентська. Добре це чи погано? Тобто наскільки така концентрація влади в руках Президента є загрозливою для демократичного суспільства?
– Нагадаю, що президентська форма правління, яка, наприклад, існує в США, також є демократичною. Це просто інша форма демократичного урядування. Концентрація влади в руках Президента – не означає, що немає демократії. Ви правильно зазначили, що з формальної юридичної точки зору в нас – парламентсько-президентська республіка, а фактично вся влада в руках Президента. І це сталося лише тому, що зараз є пропрезидентська парламентська більшість, є уряд, створений Президентом… Але що буде завтра? Все може змінитися. Є певні проблеми всередині фракції «Слуга народу». І хтозна, можливо там турбулентність посилиться, може, хтось вийде із фракції. Таке бувало раніше у всіх великих фракціях. Наприклад, у фракції Порошенка у минулому скликанні парламенту була власна опозиція саме до Президента Порошенка.
У фракції Зеленського такого ще немає, але там можуть теж з’явитися потенційні опозиціонери,такі, як Дубінський та ін. Можливо, через рік Президент розпустить цю Верховну Раду, якщо буде не задоволений ситуацією у власній фракції або виникне парламентська чи урядова криза. І буде новий парламент. Тому це тимчасова ситуація. Ніяких прямих загроз демократії я не бачу. Проблема в тому, що іноді ігнорують ті чи інші регламентні норми, проявляють неповагу до закону і представники влади, і опозиції. Нинішня ситуація дає великі переваги Зеленському і його команді в тому сенсі, що вони можуть, не гальмувати, не йти, як у нас полюбляють казати, на якісь «договорняки» для ухвалення тих чи інших законів, вони можуть діяти достатньо швидко і рішуче. Проте іноді швидкість пов’язана із втратою якості. Переваги деколи йдуть поруч з недоліками.Але це шанс на швидкі і достатньо рішучі зміни, якими у Зеленського намагаються, у принципі, скористатися. Я зараз бачу проблеми не в ризиках втрати демократії, а в напіванархічності нашої політичної ситуації, недоліках кадрової політики, практичній реалізації законів…
– Ви виокремили проблему кадрової політики. Справді, адже і глава держави пересів з телевізійного майданчика у президентське крісло, у парламенті значно менше професійних політиків… Як може політична непрофесійність відобразитися на розвиткові держави?
– Професійність потрібна в роботі виконавчої, судової влади… Коли ми говоримо про парламентську діяльність, то, як професійний політолог, нагадаю, що суть демократії – у представництві в законодавчому органі різноманітних суспільних інтересів. Ще на зорі парламентської демократії дійшли висновку, що парламентарем може стати простий робітник або селянин, і тут рівень освіти і політичний досвід не мають значення, бо його обрали.
– А хто ж буде писати закони?
– Якби це була єдина функція парламенту, то в ньому мали б бути тільки професійні юристи. Для написання законів у депутата є професійні помічники. Він формулює суспільний інтерес, далі помічники його оформлюють і представляють. Невже ви думаєте, що професійні бізнесмени, які досі переважали в парламенті, самі писали закони? В ідеалі і сам депутат має розширювати свої юридичні знання, навіть отримувати юридичну освіту. До речі, в нашій політиці були ситуації коли, наприклад, колишні фізики ставали потужними професійними юристами (Юрій Ключковський, Олександр Лавринович).
У чинному парламенті багато випадкових людей, і це є проблемою. При формуванні списку кандидатів у депутати від партії «Слуга народу» не було ретельного кадрового відбору. Але проблема не в тому, хто буде писати закони, бо їх, як правило, пишуть в Офісі Президента і в Кабміні. Якщо ми вже зачепили тему про те, хто пише закони, то просто скажу, що в розвинених демократіях абсолютну більшість законопроектів, які ухвалює парламент, професійно готує уряд. До речі, сьогодні обговорюють правильну ініціативу, що законопроекти має подавати не один депутат, а група депутатів, щоб був вищим рівень відповідальності. І це міжнародний досвід. Така практика зменшує масштаби законодавчого спаму, коли подають піар-законопроекти, які не мають перспективи, а тільки забирають час і ресурси вроботі парламенту. Проблема з кадрами у «Слуги народу» проявляється по-іншому, наприклад, у тому, щоб знайти людей, які б приходили на ефіри і відстоювали позицію своєї партії… Якщо робити все раціонально, то треба відшукати кандидатів у депутати, які б представляли різні професійні напрями. Оскільки це політична організація, то мають бути люди, які зможуть професійно, активно та ефективно займатися політичною комунікацією. Щодо «Слуги народу», то її нинішні проблеми – це такі дитячі хвороби нової партії, щось подібне у нас було і на початку 1990-их років.
– Наскільки нині є загрозливими суперечності для єдності великої фракції «Слуга народу» й чи можна стверджувати, що уже розпочалася диференціація монобільшості?
– Проблеми і внутрішні суперечності неминучі у всіх великих фракціях. Я вже згадував, що минулого скликання у фракції «Блок Петра Порошенка» були внутрішні суперечності і навіть своя опозиція, а також «болото», яке голосувало на власний розсуд. І в Партії регіонів, і в БЮТі, і в «Нашій Україні» були внутрішні конфлікти. Тобто тут нема нічого нового. Якщо порівнювати ситуацію з протиріччями в «Слузі народу» і в «БПП» минулого скликання, то принципова різниця в тому, що у «БПП» була опозиція до Президента Порошенка. У «Слузі народу» можна говорити про групу незадоволених депутатів, які демонструють свою незгоду з тими чи іншими законопроектами, діями керівництва фракції… Але наразі нема жодного депутата, який би був опозиціонером до Президента Зеленського. Тобто у «Слузі народу» ще немає внутрішньої опозиції, а є намагання деяких депутатів проявити свої самодостатність і вплив у фракції.
– А парламентар Дубінський?
– Депутат Дубінський демонструє особисті політичні амбіції. Навколо нього вже є певна група впливу. Він достатньо харизматична фігура, такий фрондер. Це потенційний опозиціонер. Я думаю, що лише питання часу і обставин, коли він розпочне свою власну політичну кар’єру. І можливо відійде від «Слуги народу». Він впливає на деяких мажоритарників, у нього є особисті зв’язки з Коломойським, що теж може допомогти його особистій кар’єрі. Відповідно до досліджень голосувань він часто голосує інакше, як члени його фракції. Певна диференціація у «Слузі народу» починається, проте, ще раз повторюю, внутрішньої опозиції ще немає. Якщо керівництво фракції діятиме достатньо гнучко, враховуватиме інтереси окремих депутатів, реагувати на такі настрої, то, думаю, вони мінімізують такі ризики.
– Дуже швидко є багато невдоволених діями нової вищої державної влади, про що свідчать часті велелюдні акції протесту в Києві, на які навіть з’їжджаються активісти з регіонів, зокрема мітинг проти погодження «формули Штайнмаєра», віче вчителів, аграріїв та ін. Як оцінюєте таку ситуацію?
– Право на протести і демонстрації є в Конституції України. Це нормально, це ознака демократії. Протести відбуваються в демократичних країнах: в США, в Німеччині, у Великій Британії… Нещодавно я був у Лондоні, де став свідком велелюдних протестів, оскільки якраз тоді парламент вкотре розглядав питання про Брексіт. Якщо протести відбуваються в цивілізованих рамках, не порушують права інших громадян, немає проявів насильства і агресії, то це демократична форма демонстрації особливих інтересів щодо конкретних тем. Суспільство різне, йому притаманні різні групи та інтереси щодо тих чи інших питань… Але я противник того, щоб якась частина суспільства, навіть активна, нав’язувала свою позицію іншим. Нам потрібно домовлятися, шукати якщо не консенсус, то дієві суспільно-політичні компроміси.
