У вересні 2026 року депутати Івано-Франківської обласної ради затвердили призначення на посаду директора КНП «Прикарпатський клінічний центр паліативної допомоги» Володимира БОРИСА, котрий доти майже два роки працював на посаді виконувача обов’язків керівника установи. Тож із такої нагоди ми звернулися до нього із запитаннями щодо повсякдення цього особливого медичного закладу, відмінного від звичайних лікарень і поліклінік, про виклики, які доводиться нині долати його керівництву і працівникам, про перспективи розвитку…
– Пане Володимире, загалом Ви працюєте в центрі з 2021-го. Як відтоді змінилася ця установа, що наступного року відзначатиме своє 30-річчя, у ключі тих перетворень у медицині, які вже відбулися і які ще тривають? Яким є її сьогодення?
– Перед тим, як прийти сюди на посаду завідувача виїзного амбулаторно- консультативного відділення, працював у сфері медичної наркології. Тобто моя філософія як лікаря-анестезіолога, як і інших медиків у звичному розумінні ролі людей у білих халатах, була такою: зробити все, щоби врятувати життя пацієнта. А тут, коли почав знайомитися з роботою закладу, зіткнувся з цілком іншим кредо: коли ні ліки, ні хірургічне втручання, ні інші медичні процедури пацієнтові вже не допомагають, зробити все, щоби решту своїх днів твій підопічний провів у комфортних умовах, оточений належним піклуванням. Причому робота паліативного стаціонару – це один напрям і одні реалії, тоді як діяльність мобільної служби центру, яка надає паліативні послуги пацієнтам у їхніх домашніх умовах, – цілком інші...
Коли на початку серпня 2024-го директорка департаменту охорони здоров’я ОДА Олександра Бойчук запропонувала мені очолити центр, я погодився, оскільки мені вже десь і хотілося працювати на вищій посаді, ніж та, на якій перебував, аби зрозуміти всі принципи роботи паліативної установи. Причому мені пропонували стати керівником не просто центру в його тодішньому вияві, а й з перспективою його розширення. Тоді якраз планували розформувати в Надвірній Будинок дитини, створити на його базі відділення паліативної допомоги для дітей і дорослих і приєднати його до нашого закладу як структурний підрозділ.
2025-го так і сталося: відкрили у Надвірній стаціонарне відділення на 30 ліжкомісць, третину з яких залишили для дітей, а решту визначили для пацієнтів з числа дорослих. І цим мені доводилося цілковито займатись у статусі виконувача обов’язків керівника, попри щоденне здійснення всіх інших директорських функцій. І то дуже великий досвід спілкування з людьми. Хоча й тепер, коли мене вже офіційно затвердили на цій посаді, я ще не є адміністратором на всі сто відсотків. Але й, звісно, вже не лише лікар, хоча й маю своїх пацієнтів – це різні люди, в тому числі важкі хворі, котрих не залишив і до яких регулярно навідуюся.
– Судячи з попиту на паліативні послуги, що існує в нашому суспільстві, розширення центру, очевидно, було на часі?
– Воно якраз збіглось у хронології з тими перетвореннями, коли з червня 2025 майже всі заклади «первинки» – первинної медичної допомоги – через оптимізацію, викликану браком коштів у державі, припинили обслуговувати таких пацієнтів. І ми змогли надати допомогу більшій кількості людей, які того нагально потребували. Бо до 30 ліжкомісць в нашому стаціонарі в самому Івано-Франківську додалося ще три десятки у Надвірній…
Майже 30 років тому наш заклад починав працювати як хоспіс для невиліковно хворих, і тут перебували переважно люди із важкими онкологічними недугами. Сьогодні ж нашими пацієнтами є не лише онкохворі, а й зокрема люди, котрі перенесли зупинку чи то серцевої діяльності, чи мозкової, – вони живі, але не спроможні жити повноцінним життям. Є у нас діти з важкими фізичними недугами й розумовими вадами – для них створено в адаптованих приміщеннях усі умови, щоби з ними могли перебувати і їхні батьки.
Паліативна допомога – це підхід у медицині та соціальній сфері, спрямований на поліпшення якості життя пацієнтів усіх вікових категорій та їхніх родин, які зіткнулися з невиліковними, прогресуючими або загрозливими для життя захворюваннями. Слово «паліативний» походить від латинського pallium (плащ, покривало) – тобто це допомога не у зціленні від недуги, а в тому, щоб «прикрити», захистити людину від страждань. Основні завдання паліативу: полегшення хронічного болю, задишки, нудоти, слабкості та інших важких проявів хвороби, зокрема з використанням спеціальних знеболювальних препаратів, а також психологічна та емоційна допомога пацієнтові та його рідним у подоланні страху, тривоги й депресії. Соціальна ж підтримка – це догляд за людиною вдома чи в стаціонарі, навчання членів родини правильного піклування.
Можу констатувати, що за три десятиліття установа трансформувалася в заклад, який надає справді якісну паліативну допомогу з усіма її компонентами – медичними, психологічними, духовними. Причому на рівні європейських стандартів, завдяки чому нині наш центр є своєрідним лакмусовим папірцем для інших аналогічних медичних установ. Налагодили процес постійного навчання медперсоналу, щоби наші лікарі й медичні сестри підвищували свою кваліфікацію до рівня найкращих взірців надання паліативної допомоги.
Зрештою до нашого колективу у складі 102 осіб і підібралися такі люди, котрі сповідують філософію паліативу, розуміють, що ми не можемо вилікувати людину, але маємо поліпшити її життя. Тож формуємо таку атмосферу, в якій помагаємо таким людям інакше: крім створення комфортних умов й організації належного догляду, надаємо і психологічну та духовну підтримку. В нас дуже гарна каплиця – одна з найкращих в мережі лікувальних медичних закладів і наші пацієнти, котрі можуть самостійно рухатися, відвідують Божі служби, які в ній відправляє двічі-тричі на тиждень наш медичний капелан отець Володимир Підлуський. А ті, хто прикутий до ліжка, мають змогу слухати її трансляції в кожній палаті.
О. Володимир також допомагає нашим пацієнтам розрадою й молитвою і в індивідуальному порядку. Недавно ми з ним побували у владики Коломийської єпархії УГКЦ Василя Івасюка, й нам погодили дозвіл на його служіння і в нашому спеціалізованому відділенні у Надвірній, бо й там також маємо критично важких пацієнтів.
– Скільки пацієнтів перебуває нині у стаціонарах Вашого центру?
– Усі 50 ліжок для дорослих зайняті, тоді як кілька дитячих наразі вільні. Зазвичай в осінній період дуже багато пацієнтів. Звісно, і в інші пори року місця переважно заповнені. Загалом у рік обслуговуємо у стаціонарних відділеннях до 500 пацієнтів.
Палати в нашому центрі одно-, дво- і тримісні. Майже в кожній є холодильники й телевізори. Тобто стараємося зробити найбільш комфортні умови для кожного пацієнта. Звичайно, що є проблеми, бо це пристосоване приміщення. Та якщо, скажімо, санвузол занадто вузький, то доводиться з цим миритись І мусить так бути, попри відповідні державні вимоги, які, до речі, стають дедалі більш інклюзивними. Бо ж не можемо руйнувати конструкцію всієї будівлі, щоби зробити санвузол більшим. Простіше звести щось нове, ніж перебудувати давнє. Але наразі все впирається у брак коштів і на те, й на інше.
– Якщо стаціонари центру й далі стабільно наповнені, навіть тепер, коли маєте і структурний підрозділ у Надвірній, то про що це свідчить?
– Щомісяця бачимо зростання в суспільстві потреби в паліативній допомозі. І річ не лише у внутрішньо переміщених особах, які регулярно прибувають на проживання до нашого регіону. Більшає й наших краян, які потребують того після пережитих інсультів.
А ще розпочали працювати трохи в іншому напрямі – з учасниками бойових дій. Так диктує час. На жаль, недавно вже й зафіксували втрату одного з пацієнтів такої категорії, котрий перебував у нашому стаціонарі. Маємо й інших оборонців у важкому стані – як колишніх, так і чинних фронтовиків.
Не відмовляємо у шпиталізації нікому – ні родинам із хворими дітьми, ні людям похилого віку, ні ветеранам війни. Така вимога сьогодення. Тож місць не вистачає. Скажімо, 30 ліжок у нашому стаціонарі в Івано-Франківську – це явно мало як для обласного центру. Практика показує, що оптимальною є потреба як мінімум у 45 ліжок. Тож маємо задум знайти меценатів, залучити до фінансування й обласну раду як нашого власника і добудувати ще одне приміщення для облаштування в ньому всіх умов комфортного перебування людей у паліативному стаціонарі.
– А скільки людей охоплюєте виїзним амбулаторно-консультативним обслуговуванням?
– Наша мобільна служба має своїх пацієнтів – надає паліативні послуги людям, які того потребують, та їхнім рідним за місцями їхнього проживання по всій області і зокрема в Надвірнянському районі. Вона значно більша від стаціонарної: щомісяця обслуговуємо 150 – 200 пацієнтів, з якими, власне, регулярно працюємо. І тут також нікому не відмовляємо, якщо звертаються до нас по допомогу. Навіть і при тому, якщо просять з-за меж нашої області.
У цій роботі, однак, головне – навчити родичів чи доглядальників таких пацієнтів того, як самим правильно працювати з хворими. Бо річ не лише в тому, наприклад, аби вчасно обертати людину на ліжку, щоби в неї не було пролежнів, підстеляти під хворого пеленки чи одягати на нього памперси. Нерідко треба вміти кваліфіковано проводити перев’язки, бо в іншому разі виникає багато проблем, чи вміло обходитися із сечовим катетером або зондом.
Отож допомагаємо в цьому. А також у міру можливості забезпечуємо родини витратними матеріалами – зокрема для перев’язування, бо в цьому разі їхній розхід великий. Звичайно, що не завше ми самі можемо виділити те, що пацієнтові необхідно. Та коли отримуємо гуманітарну допомогу, то завжди намагаємося розподілити її пропорційно між усіма пацієнтами…
Надання паліативних послуг – це, звісно, головне призначення центру. Але, крім того, ми провадимо й наукову діяльність у межах паліативної тематики-проблематики. Співпрацюємо в тому із профільними навчальними закладами Івано-Франківська. Зокрема з національним медичним університетом, де читаємо лекції на кафедрі післядипломної освіти. А для студентів медичного коледжу проводимо і практичні заняття.
– Паліативна допомога входить до програми медичних гарантій, які покриває Національна служба здоровʼя України (НСЗУ), отже, для пацієнтів центру вона безоплатна?
– Так, безумовно. Інша річ, що наші послуги в розцінках НСЗУ є порівняно дуже дешевими. Причому справа не лише в медичній складовій чи доглядовій. Загалом коштів від НСЗУ за надання паліативної допомоги нам вистачає, по суті, лише на зарплату працівникам установи, а все решта лягає на наші плечі. Та в підсумку справляємося, вийшли на відповідний рівень, стали самодостатніми – самі себе забезпечуємо. Обласна рада в міру можливостей нам допомагає. Скажімо, торік виділила кошти на придбання рентгенапаратури для відділення, яке відкривали у Надвірній.
Безперечно, є в нашій роботі чимало моментів – і ми не можемо це змінити, які мусимо виконувати, але не можемо робити те коштом НСЗУ. Тому стараємося спілкуватися на ту тему з різними організаціями, і вони нам допомагають. Зрештою, без проблем – більших чи менших – нині ніде не буває. Але в нашому колективі, що виступає як одна велика сім’я, панують усталені принципи на основі й самопожертви в ім’я пацієнта. Тому завжди кажу, що тут працюють люди з дуже великими серцями, і вони готові віддаватися цій роботі у форматі 24/7.
Так, у такій праці ми вигораємо. Але те, що робимо, хоча нерідко цього збоку ніхто й не бачить, то таки справа велика. І чесно кажучи мені як керівникові дуже відрадно, що люди приходять до нас і дякують за нашу турботу про їхніх рідних. Часто це буває, коли пацієнта вже й немає в живих. Дякують медсестрам, лікарям за те, що з розумінням поставилися до проблеми, прийняли їхнього родича у стаціонар, що опікувалися ним по-родинному, по-домашньому – знеболювали, годували, доглядали. Вдячні, що їхні близькі відчували тут те тепло, якого, можливо, ніде не зазнали. За те, що тут, у цих комфортних умовах, невиліковно хворі відходять у засвіти нерідко з усмішкою на устах, а не в муках, і з гримасами болю на обличчі. Власне, заради цього варто жити і працювати.
Тому дуже вдячний всьому колективу за те, що робимо щодня, – не лише лікарям, а й медсестрам і молодшому медсестринському персоналові, на плечі яких і лягає основна праця з догляду за пацієнтами, і працівникам нашої господарської служби. Окрема подяка співробітникам структурного підрозділу в Надвірній, котрі раніше працювали суто з дітьми, і їм довелося перекваліфікувалися на роботу з дорослими, за те, що вони з цим упоралися.
Дякуємо нашим благодійникам. Насамперед тим, хто й географічно поряд. Зокрема – Церкві християн віри євангельської, яка нам дуже допомагає, та монастиреві отців-василіан, розташованому також неподалік. Наш центр, по суті, – між цими двома церквами, і я завше дякую Богові за такий оберіг, особливо коли в місті лунають сирени повітряної тривоги.
Щиро вдячні і міській громаді адвентистів сьомого дня, представники якої також часто приходять нам на допомогу, волонтерять у нас, спілкуються з нашими пацієнтами на духовні теми. Спасибі благодійному фондові «ВАВ Краще майбутнє», обласній організації Червоного Хреста, від якого отримуємо і ліжка, і матраси і ковдри, – завше нам щось вділяють із кожного надходження по їхній лінії. Дяка і Мальтійській службі, і священникові УГКЦ о. Йосафатові Бойку, й обласній дитячій клінічній лікарні в особі директора Тараса Мельника, за сприяння котрого з нами завше діляться продуктами харчування, які установа отримує як гуманітарну допомогу.
Окрема подяка – Івано-Франківській митрополії УГКЦ на чолі із владикою Володимиром Війтишиним, і її Коломийській єпархії в особі о. Василя Івасюка за служіння нашого о. Володимира, за Боже благословення-провидіння в цьому, бо він як медичний капелан помагає своїм духовним словом не лише нашим пацієнтам, а й персоналові центру.