Гуляючи зі своїм сином містом, часто бачу, як інші діти грають у війну, реагують на звуки сирен, по-дорослому пояснюють ті чи інші події… Не треба бути фахівцем, щоби зрозуміти: війна кардинально змінила їхнє дитинство, додавши до безтурботного і щасливого періоду страх, тривогу і невизначеність. Як допомогти їм пережити цей складний час, зберегти емоційне та психологічне здоров’я? – це запитання непокоїть багатьох батьків. В інтерв’ю газеті «Галичина» методистка обласного центру практичної психології і соціальної роботи Івано-Франківського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти Оксана ХОМИН ділиться цінними порадами про те, як спілкуватися з дітьми під час війни, відповідати на їхні різноманітні запитання, як допомогти їм упоратися з емоціями, а також рекомендує книжки, мультфільми та ігри, які допоможуть дитині зрозуміти та пережити цей надскладний період.

– Пані Оксано, діти часто ставлять своїм батькам різні запитання – це один з їхніх способів пізнання світу. Під час війни їхні запитання стали іншими, діти цікавляться, що таке війна, смерть, чому росіяни хочуть, щоб українців не стало, тощо. Як про це розповідати, залежно від віку дитини?

– Так, діти в Україні швидко подорослішали. Війна істотно вплинула на їхній психоемоційний стан, розвиток, самосвідомість… Дуже важливо не нехтувати такими запитаннями, а давати дитині інформацію, якої вона потребує. Це знизить тривогу та напругу, спричинені незрозумілими обставинами, які страшать. Звісно, відповіді мають враховувати вік дитини. Та не варто розповідати жахливі подробиці якихось подій, залякувати дітей. Адже дитяча психіка нестійка і дуже вразлива, тож це може призвести до небажаних наслідків.

Діти лише у п’ять-шість років починають усвідомлювати поняття «смерть». Тому про втрату близької людини варто повідомляти небагато інформації, але при цьому не слід заміняти слово «смерть» на «заснув/заснула», «пішов/пішла». Діти до певного віку не здатні зрозуміти переносне значення цих слів, тому можуть боятися засинати, бо ж гадатимуть, що не прокинуться, або ж не хотітимуть відпускати рідних з дому, бо ж вони можуть так само не повернутися, як і той, хто помер.

– А як бути з тими запитаннями, відповіді на які дорослі не знають?

– Найважливіше – щиро зізнатися, що ми не знаємо відповіді. Відтак спробувати, якщо це можливо, прочитати десь ту інформацію і таки донести її до дитини. Якщо ж запитання, наприклад, таке: «Коли закінчиться війна?», то варто сказати, що ми достеменно не знаємо, але наші військові, вся країна і ми також робимо все, щоб це сталося якнайшвидше.

– Наскільки ж відверто потрібно говорити з дітьми про війну? Які теми краще не зачіпати під час цієї розмови?

– З дітьми завжди треба бути чесними. Коли дорослі говорять неправду, то підривають базову довіру до себе. Дитина здатна відчувати емоційний стан дорослих і інтуїтивно розуміти, що її обманюють. Емоції та настрій батьків передаються дитині, і навіть якщо вона не розуміє їх причин, вона може хвилюватися. Однак з огляду на вік дитини варто повідомляти лише ту інформацію, яку вона наразі зможе сприйняти. І, звичайно ж, варто уникати жахливих подробиць. Чим менша дитина – тим простіше й менше їй потрібно розповідати. А коли з часом у неї виникне наступне запитання про подію, тоді можна додати ще деталей.

– Мабуть, не можна й узагальнювати, адже діти проживають свій унікальний досвід: хтось страшенно переживає за свого батька, брата, дідуся чи іншу близьку людину, яка перебуває на фронті, хтось утратив когось назавжди, хтось тікав від бомб, втратив дім і звичне середовище й призвичаюється до життя в новому місті. Це все дуже різні травми. Як правильно комунікувати з дітьми, залежно від їхнього досвіду?

– Причини травм різні, але вони можуть мати одинакові симптоми. Різниця швидше пов’язана з віковими та індивідуальними особливостями. Не обов’язково усі, хто пережив складну подію у своєму житті, будуть травмовані. Більшість переживає такі події як гострий стрес і самостійно або з підтримкою близьких чи психолога їх долає. Якщо ж дитина чи доросла людина не впоралася з тим, то може знадобитися допомога психолога або психотерапевта.

Переживання втрати близької людини потребує часу. Горювання у дорослих людей триває зазвичай пів року – рік, у маленьких дітей цей період менший і також залежить від їхнього віку. Але якщо цей період затягується, з’являються певні розлади, симптоми ускладненого горювання, тоді потрібно обов’язково звернутися по допомогу до фахівців.

Для сім’ї, близького оточення дитини важливо бути для дитини опорою, й у складний для неї час давати необхідну підтримку. Реакції дитини можуть бути дуже різні, що теж залежить зокрема від її віку. Якщо вона маленька, у неї можуть з’являтися страхи, снитися жахіття, зростати тривожність, натомість буде знижуватися успішність та можливий регрес – повернення до ранніх форм поведінки. Наприклад, дитина знову починає читати складами, хоча перед тим уже добре читала. Може зростати її агресивність або, навпаки, дитина закривається у собі. Для підліткового віку характерні демонстративна або егоцентрична поведінка, агресивність або замкнутість, вживання психотропних речовин, розлади харчової поведінки, депресивні симптоми тощо. Також при переживанні стресових подій і психологічних травм знижується успішність у навчанні. І батьки, і педагоги повинні розуміти, що в цій ситуації поведінка дитини є наслідком впливу тих чинників, і не карати її за «погану поведінку». А навпаки, підтримати, допомогти розібратися у своїх почуттях та подолати наслідки. Якщо самостійно це не вдається зробити, треба звернутися до фахівців.

– З війною у багатьох дітей з’явилися нові страхи. Як допомогти дитині, яка боїться звуків літаків, вибухів, сирен, пострілів, втрати близьких тощо?

– Важливо у такі моменти бути поруч з дитиною та надавати їй необхідну емоційну підтримку. Страх – це природна реакція людини на небезпеку. Його можуть переживати і діти, й дорослі. У жодному разі не можна глузувати з дитини, яка боїться, бо це не зробить її хороброю, а наступного разу вона буде соромитися зізнаватися дорослому у своїх відчуттях. І слова «не бійся» теж не допоможуть. А якщо мама чи тато обійме дитину або візьме за руку і скаже: «Тобі страшно, я розумію. Ця ситуація справді лякає», тобто нормалізує почуття, «дозволить» йому бути, визнає його адекватним до небезпечної ситуації, то це її заспокоїть. А потім можна обґрунтувати, описати ситуацію так, щоб страх зменшився: «Ми зараз в укритті, нас оберігають наші захисники, сирена – це попередження, щоб ми подбали про нашу безпеку…». Така поведінка буде дієвішою. Якщо страхи проявляються дуже часто, іноді й безпідставно, та викликають дуже сильні емоційні реакції дитини, варто звернутися до психолога, який зможе надати кваліфіковану допомогу.

– Які можуть бути перші сигнали того, що дитині потрібно допомогти впоратися з надмірними стресом, тривожністю чи страхами?

– Зазвичай ми помічаємо зміни у поведінці дитини. Якщо дитина ще зовсім маленька, це можуть бути розлади харчування і сну. У дошкільному віці – надмірна плаксивість, небажання розлучатися з мамою чи татом, йти в садочок, а також специфічні ігри на теми, які непокоять дитину. У школярів – це зниження успішності, спалахи агресії, дратівливість, замкнутість чи, навпаки, надмірна активність. Можуть бути й психосоматичні прояви – головні болі, біль у животі тощо. Також характерною ознакою є втрата інтересу до того, що раніше було важливим. Наприклад, дитина перестає займатися спортом, ходити на гурток, спілкуватися з друзями… У підлітків можуть бути ознаки депресії, ризикована поведінка. Також знижується успішність у навчанні.

Насправді симптомів є багато, вони різноманітні, але батькам важливо бути уважними та вловити зміни, які відбуваються з дитиною. Іноді ці зміни кардинальні: дитина з активної, комунікабельної перетворилась на сумну й замкнуту, а іноді певні риси її характеру чи поведінка загострюються, стають інтенсивнішими прояви агресії.

– Як батьки можуть допомогти своєму синові чи доньці впоратися з емоціями, які виникають у зв’язку з війною, з тривогою, страхом, гнівом?

– Діти у будь-якому віці потребують розуміння й підтримки батьків. Тому важливо прийняти дитину з усіма її потребами, почути, а отже, налагодити довірливі стосунки, навчитися розмовляти з нею. А ще потрібно бути прикладом для своєї дитини. Діти, які перебувають поруч із батьками, легше переживають травматичні події, ніж ті, хто був там сам чи й разом із незнайомими людьми, навіть якщо ситуація була й не такою страшною. А отже, батькам важливо бути поряд, чути й розуміти свою дитину, приймати її потреби і підтримувати емоційно, запитувати про її стан і розповідати про себе. Дітям легше буде говорити про свій страх, якщо мама чи тато розкажуть про свій досвід таких переживань.

– Якщо батьки відчувають, що не можуть самостійно впоратися з емоціями дитини, то до кого найближче їм звертатися по допомогу?

– У більшості закладів освіти є практичні психологи, які можуть допомогти дітям та проконсультувати батьків щодо взаємодії у сім’ї. Якщо ж буде потрібна допомога іншого спеціаліста, то психолог скерує. Також в Україні є багато організацій, які надають безоплатну психологічну допомогу як дітям, так і дорослим. Діють групи підтримки для батьків у форматах онлайн і офлайн.

– Чи від початку великої війни батьки частіше звертаються зі своїми дітьми до психологів? Наскільки гострішою стала потреба у таких фахівцях?

– Кількість звернень істотно зросла. Не можу назвати статистичні дані, однак практичні психологи закладів освіти підтверджують, що навантаження, зумовлене обставинами війни, зросло. Психологічної допомоги потребують сім’ї внутрішньо переміщених осіб з дітьми, діти, чиї близькі перебувають на фронті, діти, які переживають втрату близьких людей. Збільшилася кількість дітей, які потребують психоемоційної підтримки через надмірні стреси та переживання. Також психологи працюють із педагогами й батьками, здійснюють консультування та психоедукацію – пояснюють необхідну інформацію про психічне здоров’я, психологічні негаразди та їх наслідки для особистості, а також допомагають запобігти емоційному вигоранню вчителів. Тому чинні нормативи чисельності практичних психологів у закладах освіти потребують перегляду.

– Нині дуже часто можна побачити, як діти на дитячих майданчиках чи вдома грають у війну. Про що це свідчить? Чи потрібно зупиняти такі ігри?

– Це нормально, тому що діти живуть у реаліях війни і гра допомагає їм відпрацювати сценарії різних подій, які дитині без життєвого досвіду важко усвідомити. Також у грі вони відпускають свої емоції та вивільняють енергії страху, злості тощо. А ще варто спостерігати за грою, щоб зрозуміти, як дитина ставиться до подій в Україні.

– Порадьте книжки, мультфільми або ігри, які допоможуть дитині зрозуміти та пережити війну.

– Тепер уже є досить багато таких вітчизняних видань. Рекомендую батькам звернути увагу на книжки психологині Світлани Ройз «Ключі сили», «Книжка сили і перетворень», «Мої вимушені канікули», «Таємниця життя та смерті» – книга для спільного читання батьків і дітей. Для батьків порекомендую посібник цієї ж авторки «Стресостійке дитинство», де є конкретні і практичні поради, як підтримувати дітей під час війни. А також онлайн-ресурс Центру здоров’я та розвитку «Коло сім’ї», де окремо зібрано матеріали для батьків на теми, як говорити з дітьми про війну, як потурбуватися про себе, як підтримати дітей тощо.

Щодо мультфільмів, то варто подивитися «Думками навиворіт», «Коко», «Душа», «Балерина», «Пес Патрон», «Добро завжди перемагає», «Шлях супергероя»... Дуже корисним є сімейний перегляд, після якого можна обговорити фільм, – про життя і смерть, про емоції та вміння ними керувати, про стійкість і віру у свої сили тощо.

– Але не лише дітям страшно й важко. Дорослі також переживають дуже різні й складні емоції. Де їм черпати сили, щоб бути своїм дітям справжньою опорою?

– Війна зумовила багато горя, стресів і травм. Але щоб допомагати комусь, потрібно справді самому мати на що спиратися. Дорослі, на відміну від дітей, мають більше життєвого досвіду, у них, як правило, краще розвинена стресостійкість. Тому вони спроможні швидше подолати свої проблеми, застосовуючи власні копінг-стратегії (сталі моделі поведінки, спрямовані на подолання труднощів. – Авт.). Когось рятує віра, когось – активна діяльність, робота, іншим важливо спілкуватися і мати «коло підтримки» тощо. Переважно ми інтуїтивно обираємо той спосіб самодопомоги, який для нас є найефективнішим, або поєднуємо декілька.

Дуже важливо – вміти турбуватися про себе. Знаходити час, щоб спокійно випити кави, почитати книжку, прогулятися парком, зробити ранкову зарядку чи пробігтися. Нині одним із найефективніших способів подолати стресові стани, на мою думку, є волонтерська діяльність. Вона часто втомлює й виснажує, та психологічний ефект від отриманого результату компенсує ці відчуття. Але дорослі також не завжди в змозі подолати наслідки стресу чи травми самостійно й можуть потребувати допомоги спеціалістів. Важливо не затягувати з цим, а вчасно звернутися до психолога.