Журналістська дорога авторського проєкту «Війна хрестами чорніє», який розпочався із села Підбережа (Підбережжя) на Долинщині, розлогою розповіддю про родини живих і загиблих українських захисників «Бузьки над Підбережем» («Галичина» за 17, 24, 31 серпня та 7 вересня цього року), пролягла до гірського Бубнища Болехівської територіальної громади. Далеко в горах живе багатодітна сім’я, глава якої Володимир КОНДРАТ загинув на війні з москалями цього літа. У журбі дружина й дев’ятеро дітей, до яких він приходить у снах.

Дворічна Софійка чекала тата з війни, як і раніше. Знала, там стріляють, але не з дитячих автоматів. У час коротких відпусток він розповідав їй про це зрозумілою для неї мовою. Коли виривався з пекла боїв із москалями, обіймав, цілував, високо підносив на мужніх руках. Вона – найменшенька з дев’ятьох його дітей.

... До хати привезли домовину. Дівчинка здогадалася. «Ти ляльку мені обіцяв...», – сльозилися оченята Софійки. Засмучене її личко – відбиток проклятущої війни, що печалить таких, як вона. Над труною в смутку – братики, трохи старші за неї. Майже рік за роком дитячою радістю поповнювалася родина Кондратів.

Їхала до Бубнища в неділю. Посприяв зустрічі із сім’єю полеглого на фронті воїна міський голова Болехова Іван Яцинин. У селі чекав, щоб не блукала горами в пошуках оселі, де живе вдова Марія з дітьми, керуючий справами виконавчого комітету Болехівської міської ради Іван Івашків. Він тут живе. Недалеко... У Карпатах – інший вимір відстані: від гори до гори. Іван Мирославович попереджав, що тут поганий зв’язок. Устигла розчути, що зустрічаємося на третій горі.

Дощ лив майже всю ніч. Лише над ранок стих. Небо сікло мжичкою, густо стелився туман. Вузька дорога. Подекуди з одного боку – кам’яне груддя, з іншого – обрив. А над ним – хатини! У квітах і садах.

Недочула до якої саме гори треба їхати. Уже майже край села, а горам не видно кінця. Згадала давнє бойківське застереження: «У горах не просять дощу й смерті, бо тут вони чекають завжди». Тепер, схоже, зрозуміла справжню суть мовленого горянами. У Карпатах небо часто розкривається дощами, бо ближче. Сильніше б’ють блискавиці й грізніше «котять віз» громи. Раптова каламуть, що стікає з гір, розмиває дороги, «баранками» струменить у пониззя.

Хто-хто, а Іван Франко, український велет думки, добре знав про примхливість гір. Через Бубнище добирався до Лолина, до своєї коханої Ольги Рошкевич та щоб «пізнати більше світу і людей». Писав Михайлові Драгоманову про наші Бубнище, Церківну, Мізунь, Велдіж (нині Шевченкове) і Лолин. Бачив тут, як «сонце по небу колує», описуючи поетичними рядками «В дорогу».

Перед поїздкою перечитала його поему в першодруку «Бубнище» (1881). Так і є: «Встає променистеє сонце з рожевої постелі мли». А далі – про «чагарі», «дебрі», «скалисту стіну», «мислі відвічні»... А ще писав: «По скалах спинавсь я всю днину»...

Стежками батька в Бубнищі ходив син Тарас. Він також бачив красу й нужду цього краю, схиляв голову перед горянами, котрі віками боролися проти зажерливих ворогів. Український січовий стрілець, вояк Української Галицької Армії та письменник, він залишив для нас статтю про це гірське село і його історичну велич «Загадка Бубнища» (1963) в журналі «Ми і Світ» (Торонто).

Він, як і його молодший брат Петро, – пластун, організатор Літунського полку під командуванням державного секретаря військових справ Дмитра Вітовського Української Галицької Армії та її сотник у часи Західно-Української Народної Республіки – карався в більшовицьких концентраційних таборах. А Петро ще й зазнав поневолень у польському таборі для полонених Домб’є, звідки, на щастя, вдалося йому втекти. Доля молодшого сина Івана Франка, якого по-звірськи енкаведисти вбили в червні 1941 року, – справдешнє обличчя наших вічних ворогів. Це історія, яку не засвоюємо, тому вона повторюється смертями українців, таких, як Володимир Кондрат. Воістину, за мислителем світового рівня Іваном Франком:

Бубнище змінилося від мандрівок Івана Франка та його сина Тараса, коли кожний був, «мов той птах обскубен». Тут живуть щасливі бойки, вони гордяться славним героїчним минулим своїх дідів-прадідів, котрі на сполох «били у бубни» («бубнили») перед нападом татар. Таке походження назви села підтримує більшість його дослідників. Лише недоукраїнці в Українській вікіпедії могли означити наголос на другому складі БубнИще. Ні, БУбнище! Було й буде, бо тут живуть спадкоємці опришків Олекси Довбуша, за словами Івана Франка, «закам'янілого велета, який затаїв в собі мислі відвічні».

...Звивиста й слизька дорога вела під гору. Іван Івашків чекав поблизу оселі Кондратів. Вона красується на узвишші, її видно здалека. Дружина Володимира Кондрата зустрічає нас із Софійкою на руках. Дівчинка ніжно горнеться до мами. Через поріг – і осяйнула велика кімната. «Чоловік усе робив сам: і місце для хати вибирав, і будував. Мав золоті руки, – каже Марія. – Усе, що тут бачите, то робота мого чоловіка і нашого тата».

Молода мама дев’ятьох дітей – достоту привітна. Сум за чоловіком заховала в кутиках добрих очей. Видає його лише охриплий голос. Старається при своїх «сонечках» не плакати. Волю дає сльозам, коли заколисані нею вони міцно сплять. І на цвинтар тоді бігає, від хати до якого навпростець якихось двісті метрів. Щоб поговорити, порадитись...

Чи сниться чоловік? «Сниться. Деколи кличе до себе Кажу йому: «Ні, не йду до Тебе... Хто буде наших з Тобою діток ставити на ноги?», – відповідає любляча мати.

Софійка, схоже, все розуміє, про що ми розмовляємо з її мамою. Тиша в кімнаті... Наче нас Бог слухає. Хлопчики один за одним повсідалися на дивані. Милі, красиві, з акуратними чорними й білявими чубчиками. І гарними великими очима, з-перед яких не зникає їхній мужній і такий же красивий тато. Ожили, коли попросила, щоб кожний згадав щось найкраще про рідну людину. Цим старалася зайве не ранити дитячі душі. А в самої раз у раз застрявав клубок у горлі...

Розніжена на маминих руках Софійка заснула. У сім’ї є ще одна дівчинка – 17-річна Яна. Вона зараз у Чехії.

Найстаршому синові Кондратів Андрієві – 23 роки. Він – за «тата» для малечі й мамин великий помічник. 20-річний Володимир воює на фронті. Як і тато, доброволець. Не був на похованні в Бубнищі, коли прощалося все село. Не міг вирватися з вогняного кільця на передовій. Військове командування не могло ризикувати життям воїна, щоб у разі чого москалі не вбили, не поранили чи полонили його.

Остапові – 14 років. У час нашої зустрічі з родиною він не був удома. «Учора рубали дрова на зиму. Цілу машину. Змучилися...», – каже вдова фронтовика.

Мовби всіх запам’ятала, хто сидів на дивані. Олег – 13 років, Тарас – 11 років, восьмирічний Василько та п’ятирічний Михайлик, як відрекомендувала мама. Але діти є діти, вони непосиди. І я спершу переплутала їхні імена. «Я теж, коли збираються до школи один поперед одного і так голову закрутять, що й не годна називати. Швидше, аби швидше. Одні тут у Бубнищі, де чотири класи, інші шкільним автобусом їздять до сусіднього села Поляниці, – виручає мене Марія Кондрат.

Важко миритись із втратою найріднішої людини. На світлинах із поховання полеглого в бою з москалями Володимира Кондрата – непроминальний сум на обличчях напівсиріт. Треба жити з усвідомленням, що тата більше немає. А як? Прийшов на допомогу колишній ігумен Гошівського монастиря на Ясній горі отець Дам’ян Кастран. Приїхав і з гостинцями, і з Божими молитвою та благословенням. Просив Господньої ласки для дітей, усієї сім’ї й теперішній ігумен цієї святої обителі з чудотворною іконою Божої Матері отець Мар’ян Гробельний. Приїжджають до Бубнища з християнською місією милосердя й добра пастирі церков не лише з України. «Я всім дякую, хто з Богом переступає поріг нашої хати», – каже вдова військовослужбовця ЗСУ Володимира Кондрата.

У часі бесіди до оселі завітала мама Марії Олександра Мандрик, котра живе неподалік. Пенсіонерка, професійний стаж якої сягає 46 років, і досі в селі «перший лікар і реаніматолог». І вдень, і вночі рятує життя односельців, надає кваліфіковану медичну допомогу в критичних ситуаціях. Сюди майже не доїжджають машини швидкої допомоги. А вона – справжня сімейна медицина...

Ось звідки «добра мама Марія» Кондрат – з родини Мандриків! Гени! Плюс гори, що дихають духом Олекси Довбуша, його прагненням справедливості і відчуттям чужого болю!

35-річний син Олександри Михайло, брат Марії, також воював із російськими загарбниками ще в часи АТО. Війна скалічила добровольця Збройних сил України. Контузія, ворожі осколки в очах, немає пів руки... Протезування в Іспанії, потім у Львові. А нині його «штучна рука» лежить у шафі... Михайло часто «йде в атаку». Пекло війни, в якому був, не відпускає його...

Я обійняла героїчну Олександру Мандрик, таку ж її доньку Марію, усіх діток. У цій оселі інакше не можна, бо тут панує світла аура, той обшир людяності, що сколихує серце й душу.

Гостинці для дітей – само собою. І традиційний подарунок від авторського проєкту «Війна хрестами чорніє» – пам’ятна монета «Ой у лузі червона калина» Національного банку України.

Володимир і Марія народились і зростали в Бубнищі. Ходили разом до школи. Потім життєві шляхи розійшлися в подальшому здобутті освіти. Але кохання звело їх знову. Ровесники з 1979 року. Навіть і однаковий місяць народження – березень з різницею декілька днів.

І в цих реаліях згадала Івана Франка. У вже названому вірші «Бубнище» відчутна інтимна лірика, народжена поетовим коханням до Ольги Рошкевич з Лолина. Його син Тарас, мандруючи батьковими стежками, побував не лише в Бубнищі, а й у Лолині – столиці Франкового серця. Інженер, дипломат і громадський діяч Роланд Франко, з яким мала за честь бути знайома, він же – син Тараса і внук Івана Франка також раніше був гостем Лолина на святі Франкової ліричної поезії. Цього року воно було вже 31-им поспіль. За словами однієї з натхненниць літературно-мистецького дійства місцевої бібліотекарки Любомири Підберезької, військова тематика за творами Каменяра, участь його синів у національній визвольній боротьбі за незалежність України – якраз на часі…

На моє прохання спом’янути тата теплим епізодом Андрій Кондрат сказав, що їх є чимало. Нелегко виокремити якийсь один. Характерним для тата, вважає його найстарший син, було те, що він не полюбляв багато говорити, а ставав – і робив. Так було не раз і з Андрієм.

Цікавою вийшла розмова про історичний фільм режисера Олеся Саніна «Довбуш» (2023). Одне з головних місць унікальних зйомок – Скелі Довбуша в Бубнищі. Молодші Андрієві брати ще не бачили стрічки про легендарних Олексу та Івана Довбушів. Я бачила їхні очі! У них іскрилася гордість. Їм було достатньо знати, що цей фільм знімали й у Бубнищі з оборонними ровами навколо Скель Довбуша, з їхніми давніми сакральними городищами. Тут відтворювали бої опришків у справжніх чорних сорочках, просочених смолою. Пульсували сказані братами Довбушів слова, мов стесані камені: «Своя земля не дасть умерти!», «Кривда гір не пропадає марно!». Найсильніше западають у душу ось ці слова Івана Довбуша, роль якого зіграв івано-франківський актор Олексій Гнатковський: «То є мої гори! Я тут ґазда! І хто прийде мені в хату, буде правити, як я маю жити, вихаркає свої печінки. Бігме Боже!».

Приємно чути, що родина Кондратів знає про всі українські фільми з локаціями зйомок у Бубнищі. Ще за радянської доби режисер і сценарист-шістдесятник Володимир Андрощук почав знімати історичну драму «Час збирати каміння» (1990 – 1996), якому всіляко перешкоджала тодішня влада. Але він ціною свого здоров’я через тиск можновладців і незвичну для нього сувору погоду в Карпатах, усе ж таки залишив для нас десять серій ідейного спектру, що пробивав стіну мовчання. Почасти і цей фільм народжувався в Бубнищі, в історичних місцинах Скель Довбуша.

Третій фільм із знімальною пропискою фортеці в Бубнищі – фентезі «Сторожова застава» (2017). У ньому Скелі Довбуша показано як міфічні кам’яні дивовижі з перемогою добра над злом.

Андрієві Кондрату як найстаршому перепадає найбільше: то за малими гледіти, то навчати їх комп’ютерної грамотності, то бабусі треба допомогти вдосконалювати цифрову мову. Завдяки внукові Олександра Мандрик уміло користується сучасними технологіями інформації, без яких ніяк, і гордиться присвоєнням вищої категорії лікарської справи.

На Андрієві плечі лягло сприяння в зборі підписів для електронної петиції до Президента України Володимира Зеленського «Про присвоєння почесного звання «Герой України» (посмертно) Кондрату Володимиру Івановичу». Ініціювала офіційний документ Оксана Коляда. Вона просить присвоїти високе звання військовослужбовцеві, командирові третього відділення спеціального призначення старшому сержантові ЗСУ Володимиру Кондрату, батькові дев’ятьох дітей, який стримував агресію ворога на Донецькому напрямку, де загинув у місті Ямпіль. Петицію зареєстровано 4 серпня 2023 року за номером 22/201356-еп.

Як відомо, потрібно зібрати 25 000 підписів. На 4 жовтня є їх лише 10 660. Збір підписів триває. Тому прошу читачів газети, всіх людей доброї волі активно долучитися до патріотичної соціальної акції справедливості, щоб заслужено уславити полеглого Володимира Кондрата за його відданість Україні та в ім’я його дев’ятьох дітей.

...На похованні батька його дрібні діти-сироти були одягнені у футболках з написом: «Мій тато герой!». І ми також кажемо: «Так! Ваш тато – Герой!».

Сім’я Кондратів наразі не отримала належної допомоги від держави, передбаченої законом. Ще триває оформлення необхідних документів. Допомагає в тому Болехівська міська рада, до територіальної громади якої належить Бубнище.

У гірському селі немає відділення «Нової пошти». З дозволу родини подаю її адресу в Болехові – м. Болехів, відділення номер 1, вул. Залізнична, 18, Кондрат Андрій Володимирович, тел.: 0664654166.

Як і всі малі діти, так і Остап, Олег, Тарас, Василько, Михайлик і Софійка Кондрати (які гарні українські імена!), полюбляють смаколики, ігри-складанки, можна надсилати продукти, теплий одяг, бракує санчат... Андрій періодично заїжджатиме до Болехова на «Нову пошту» за можливими благодійними пакунками.

З дозволу родини також повідомляю номер картки ПриватБанку на ім'я Кондрат Андрій Володимирович – 5168 7451 4959 7079.

... Під час розповіді про багатодітну родину загиблого українського захисника Володимира Кондрата завважила збіг дат написання процитованих поезій Івана Франка. «Не пора» – 1880-ий і «Бубнище» – 1881рік. Є ще один його вірш, дотичний думками того часу й промовисто до теперішніх воєнних днів. Це – «Досить» (1881).

Відчувати чужий біль, щоб він ставав нашим, – це теж складова перемоги...