Журналістська доля подарувала мені історичну зустріч з рідними сестрами провідника Організації Українських Націоналістів (ОУН) Степана Бандери – Володимирою та Оксаною в грудні 1998 року. Розмову з ними опублікував «Тижневик Галичини» (Івано-Франківськ) 1 січня 1999-го в тодішньому авторському проєкті «Ми – українці» – «На кожному кроці ми відчували Божу поміч». Це інтерв’ю-розповідь підтверджує, якою була та є імперська росія. Агресія – це її суть. І насамперед до України – зі звірствами під час російсько-української війни.

Свою історію ми творимо самі, як і кожний вільний народ на рідній Богом даній землі. Тому нікому не дамо переписувати її. Прагне переінакшувати нашу героїчну звитягу не лише одвічний ворог – москаль, а й, як з’ясовується, американський історик, професор Єльського університету Тімоті Снайдер. Він помітно почастішав у публічному просторі США та України на захист USAID – Агентства Сполучених Штатів з міжнародного розвитку, проєкти якого призупинив на 90 днів для проведення аудиту новообраний президент країни Дональд Трамп. Обурює те, що наративи заокеанського історика збігаються з путінськими про так званих, на їхню думку, «українських фашистів».

Коли перечитувала розповідь про зустріч із сестрами Степана Бандери, то й згадала про Т. Снайдера в контексті його висловлювань про провідника ОУН як «організатора терористичної організації», на його думку. Це той американський історик, котрий перший публічно й гучно критикував Президента України Віктора Ющенка за присвоєння ним 22 січня 2010-го звань «Герой України» провідникові ОУН Степанові Бандері та головнокомандувачеві Української Повстанської Армії (УПА) Романові Шухевичу в своїй інформаційній колонці «Герой-фашист у демократичному Києві» 24 лютого 2010 рокуг в The New York Review. Він тоді назвав С. Бандеру «померлим фашистом». Чи, бува, його заяви не спричинилися переважно до того, що за президента віктора януковича, нині заочно засудженого за зраду України, суд скасував відповідні укази?

Тімоті Снайдер – автор прямих етерів та наукових коментарів з паплюження українських націоналістів. Таке враження, що він не пройнявся нашою історією або свідомо її перекручує. На ці роздуми наводить хоча б така його цитата: «Бандера був одним із головних організаторів терористичних кампаній, спрямованих на те, щоб не дати українцям прийняти польську владу». Про незнання ним правдивої історії становлення української державності свідчить і ця хибна думка: «Бандера був не лише одним із тих, хто висловлювався за застосування насильства. Бандера також у 20-х і 30-х роках за ідеологією був фашистом». Щоб якось приховати свою псевдонауковість, розпливчасто далі додає: «Але це було в часи, коли багато європейців були фашистами...».

Тепер, коли адміністрація президента США Дональда Трампа розсекречує документи про міжнародну діяльність USAID, стає зрозумілішою активність Тімоті Снайдера, зокрема його оцінок стосовно ОУН та УПА й зарахування їх до терористичних організацій з імовірною метою дискредитації і спланованою майбутньою боротьбою з їхніми послідовниками...

Вишиванка, яку час від часу вдягає Тімоті Снайдер, схоже, є лише для маскування своєї антибандерівської позиції. Підсилюють мою думку окремі грантоїди від USAID, котрі, не чекаючи результатів перевірки фінансування міжнародних програм, серед яких є, звісно, важливі гуманітарні, називають його «потужним символом боротьби за незалежність України». А як бути з визначеннями американського професора про провідника ОУН Степана Бандери?!

Це ще одна причина для передруку розповіді про зустріч понад 25-річної давнини із сестрами С. Бандери. Було б добре, щоб її прочитав Тімоті Снайдер та, можливо, покаявся за несправедливе клеймування їхнього брата...

Ми зустрілися в затишній квартирі у Стрию на Львівщині, де мешкали дві сестри Степана Бандери – Володимира та Оксана. Від спілкування з цими осяйними жінками ставало легко на душі й спокійно на серці. Їхній багатий духовний світ випромінювали очі. На обличчях, порепаних зморшками (роки ж бо! Пані Володимирі скоро мало бути 86 літ, а пані Оксана молодша від неї лише на неповних п’ять років), ці живі озерця грали хвилями океанів. У гарних очах – проникливий розум, християнська смиренність, природна інтелігентність і доброта.

Ювілейні конференції, помпезні імпрези й зустрічі, святочні академії втомлюють. Хочеться тепла, звичайної людської розмови з тими, хто воістину знає життя. Сестри Степана Бандери – живі легенди. Бог дарував їм довгі літа. Стражденна дорога, яка випала на долю священничої родини Андрія Бандери, – свята дорога, той тяжкий хрест, що несли його і несуть мільйони українців.

Як важливо сьогодні, попри всі урочистості з нагоди 90-річчя (нагадуємо, що дата публікації цього тексту – 1 січня 1999 року, – ред.) від дня народження лідера національно-визвольного поступу за волю України Степана Бандери, переступити поріг оселі його сестер і тихо привітатися: «Слава Ісусу Христу!», серцем увібрати національну ідею, на повні груди вдихнути свободу. Бо тут – правда, щирість, щоденне життя, сповнене земними радощами і смутком. Воно не любить прикрас. Є таким, як є. Історія також цього не любить. Вона не любить зайвої патетики й метушні, які, навпаки, шкодять їй.

Не любили пишності навколо реальних подій і сестри Степана Бандери, а також племінниця пані Мирослава. Жінка, яка на свої тендітні плечі звалила непосильний тягар. Їй судилося пережити цькування радянської влади за діда Андрія, за вуйків Степана, Василя й Олександера, за тету Оксану й за тету Марту, за тата Федора, за маму Володимиру, за всіх Бандер і бандерівців. Це до неї в гірське село Козаківку на Долинщині приїхала із сибірського заслання мама, а пізніше тета Оксана. Не хто-небудь, а рідні сестри Степана Бандери, здавалося, навічно затаврованого ворогами України. Минуло, переболіло все. І сьогодні вона доглядає старість двох найрідніших для неї людей.

«На кожному кроці ми відчували Божу поміч», – казали сестри Степана Бандери. Відчувала її і пані Мирослава.

Андрій Бандера мав парафію в селі Тростянці Долинського району. Біля ошатної церковці вгинався від яблук сад. Священник любив цю місцину. Постійно частував сільську дітвору яблуками та сливами, відпочивав під густими кронами дерев.

«Я пам’ятаю кожний кущ у саду, – каже пані Оксана. – Звідси, з Тростянця, тато пішли назавжди. З Тростянця пролягла наша з сестрою Мартою-Марією (вона мала два імені) дорога до сибіру».

У пам’ять вкарбувався, схоже, стогін саду, в якому кора на яблунях тріскала. Так зримо перед очима поставав він біля хати двом невільницям на вічних сибірських мерзлотах. Кликав їх шумом гіллястих груш і черешень, пахнув білим цвітом вишень. Удень і вночі живив пам’ять про рідну домівку, про Україну. Цей сад запав у душу малої Мирослави.

«Діда Андрія я зустрічала в саду, коли він повертався після Служби Божої з церкви, – розповідає пані Мирослава. – Сідала йому на коліна й просила, аби щось заспівав. Він знав багато українських народних і стрілецьких пісень. Був капеланом у січових стрільців. Пам’ятаю, любив співати «У лісі сосна горіла, під нев дівчина сиділа». Я дуже сміялася, бо як можна було носити воду решетом і гасити огонь. А хлопці, виявляється, носили. Запам’ятала й стрілецьку пісню від діда Андрія – «Заквітчали дівчата стрілецьку могилу».

Тепер саду цього нема. А серце й очі пані Оксани після далеких сибірських каземат так прагли бачити його. Можливо, згодом і буде облаштовано садибу-музей родини Бандер. І на скрижалях історії зацвіте новий сад, сад пам’яті.

Родина Андрія Бандери потрапила під третє вивезення українців з Тростянця. Перший етап розпочався з приходом «визволителів» – 1939 року. Другий був 1940-го. Третій, масштабний, – напередодні й після 30 червня 1941 року, коли у Львові ОУН проголосила Акт про відновлення Української держави. Червонопогонники скаженіли. До Тростянця за Бандерами подалися тут же.

Розповідає пані Оксана: «З нами в сибіру цілий час був образок гошівської Богоматері. Він нам дуже допомагав. Цікава історія цієї маленької іконки. Мали ми з собою і молитовник, який подарували нам тато, також вервечку, яку я не знімала з грудей від того страшного літа 1941 року і яку ношу дотепер.

Пригадую, прийшли й сказали, нібито вивозять нас до іншої області. А ми знали, що то неправда. У чому були одягнені, в тому й веліли їхати. Марта хотіла повернутися до хати і взяти бодай одну суконку, аби було в що перебратися. Не можна, суворо попередили нас. А один з-поміж них випалив: «Ти што, на бал собіраєшся?!».

Ми поїхали без окрайця хліба, без копієчки. Батька першого посадили в машину, пізніше мене і Марту. «Садітесь, вот ваші вєщі», – сказав один. Ми здивувалися. Бо як то могло статися, що не веліли нічого брати, а тут кажуть: «...вот ваші вєщі». Вони самі позбирали, що під руку підвернулося. Нишпорили, певне. Нам дуже кортіло знати, що є в тому білому клунку, який для нас зготували. Розв’язуємо, дивимося... А в хустині у сякій-такій одежині загорнуті молитовник і вервечка! Боже... Ті самі, що подарували тато. А в тому молитовнику – образок гошівської Небесної Заступниці. Молитовник був тоді новенький, а тепер, бачите, який. Серед тих нелюдів, певно, була віруюча й добра людина. Так Бог дав. Пам’ятаю, той же чоловік витягнув з кишені наручний годинник і каже: «Вазьмі, может, прігодітся». То був годинник Марії – дружини брата Василя. Вона залишила його в нас, бо в селі був гарний майстер, який ремонтував годинники.

Там, у сибіру, зігрівали наші серця татові молитовник, святий образок і вервечка. Ми ховали ці святині від поганого людського ока. На спецпоселенні я вишила на полотні рамку до цього образка і повісила на стіні. Хтось доніс, що «бандєровци вєшают агітацію на стєнах». Приходять і питають: «У вас єсть ікона?». Марта каже, що є. «А що, – запитує, – хіба не можна мати?». Ті відповідають: «Можна. Можєтє даже імі всю комнату обклєіть, лішь би агітацію не вєлі».

Пані Володимира трохи прихворіла. Болять ноги, ледве ходить по оселі. Давно вже не виходила надвір. Дошкуляє слух. Вона майже не чує. Пані Оксана допомагає сестрі. Сама, слава Богу, ще почувається добре. Коли пані Оксана показувала свій молитовник, старша сестра почала тихо розповідати: «Татів молитовник був і зі мною в сибіру. Обшуки робили й не знаходили, бо я його ховала. Мала й образок гошівської Богоматері. Мій чоловік, Федір Давидюк, парохував у Бориславі на Львівщині. Його забрали 1945 року. Мене – через рік. Найстаршій доньці Мирославі було тоді 12 років. А всього мали шестеро дітей. Наймолодшому, Миколі, минуло лише десять місяців. З чоловіком нас розлучили у Львові. Він помер у мордовських таборах.

Молитва до Бога рятувала серце від розпуки. Як там мої дітки, де вони, лише й думала про них. Просила Бога вберегти їх від бід. Лише Господь знає мої страждання. Залишила дрібноту, а повернулася до них, коли Мирослава мала вже своїх дітей. Її доньці Марії я й заповіла той молитовник, що мала з собою. Коли Миколі сказали й показали на мене, що я його мама, він не вірив. Не бачив рідної неньки 12 років. Чоловіків брат подбав, аби наших діточок не повіддавали до дитячих будинків. Вони виховувалися в священничих родинах, у близьких і рідних нам людей».

Про долю батька сестри не знали. Не знали вони й про тернисту дорогу братів Василя та Олександера. Це вже згодом довідалися про їхню смерть у німецькому концтаборі, про тачки, навантажені цементним розчином, які треба було за наказом наглядачів котити догори по дошках. Бракло сил, бо існували впроголодь – на воді й окрайцеві хліба. В’язка маса заливала знеможені людські тіла, які німці кидали в бочки з льодяною водою і терли «рижовими» (жорсткими) щітками.

Про брата Степана Марта й Оксана знали лише, що він був за кордоном.

«Щоб була Україна, ніхто не хотів. Ні поляки, ні німці, ні москалі, – каже пані Оксана. – У жовтні 1959 року хтось приніс нам газету, де була братова фотографія. Ті сходи, помідори, розсипані по них... Так ми довідалися про смерть брата. В тій газеті йшлося, що його вбили або німці, або свої, українці».

Пані Марта померла далеко від рідної землі 1982 року. Прах покійної сестри вже в наші дні родина перевезла до Старого Угринова в Калуському районі, де покояться останки матері, інших близьких і далеких родичів.

Не знала про долю батька, сестер та братів і пані Володимира. «Сестра Стєпана Бандєри»... Цей вислів звучав, як гарматний постріл, як сичання сотні гадюк. Ніякої інформації, пильне стеження за кожним кроком, за кожним словом.

Старша сестра повернулася в Україну наприкінці шістдесятих років. Приїхала до доньки Мирослави, яка жила в селі Козаківці.

«Мирославу переслідували. Вступала навчатися до трьох закладів. Завжди надумували причини, щоб позбутися її, – каже пані Володимира. – Так зробили в Коломиї, в Дрогобичі...».

«Зуміла закінчити університет лише в Ужгороді, – додає Мирослава. – Доля вберегла мене від чергової розправи завдяки викладачеві з математичного аналізу Юрієві Ковачу, котрий не піддався змові, щоб мене виключити через «неуспішність».

Аж у серпні 1989 року повернулася в Україну пані Оксана. «Я її не впізнала. Майже п’ятдесят років не бачилися. Змучена, бліда, хвора, – згадує пані Володимира. – Навіть не знаю, як могло теплитися життя в ній. Так Козаківку «окупіровалі бандєровци».

«Ще будуть переслідувати. Тепер ще є кому», – чи то серйозно, чи жартома сказала пані Оксана.

Застереження сестри Степана Бандери обґрунтовані. Вона розповіла про поневіряння з пропискою, хоча був уже 1989 рік – світанок нового відродження Української держави.

«Тету Оксану довго не хотіли прописувати. Ми з нею не раз їздили до Долини. Дорога далека. Ще тоді ой як косо дивилися на тих, хто повертався додому з сибіру», – каже пані Мирослава.

Минав місяць – термін, який визначили в паспортному столі.

«Єдьтє туда, аткуда прієхалі» – пропонували мені, – обурюється пані Оксана. – Ще й лякали: «Ми прімєм мєри, єслі нє уєдєтє добровольно». Знаєте, як мені боліло?! Я 48 років не була в Україні, а мене хотіли позбавити права вмирати на своїй рідній землі».

Згодом довелося пережити ще два роки тяганини, пов’язаної з формальностями, щоб одержати документи про реабілітацію.

Сибір узяв своє. 50-градусні морози, тяжка праця на лісозаготівлях... І вічна туга за Україною. Здоров’я підірвано. Але жінки міцні духом – нашим, українським, національним. З Козаківки, що далеко в горах, переїхали до Стрия, де місцева влада дбає про них.

У день нашої зустрічі з сестрами пані Оксана святкувала іменини. Щаслива, вона по-домашньому частувала гостей чим оселя багата. Сестри були раді бачити політв’язня зі Стрия Петра Галаника, лікарку Марію Шваб’юк, медсестру Ганну Рудник... Ганна Михайлівна з першого дня переїзду сестер до Стрия, а це вже четвертий рік, піклується про їхнє здоров’я. Буває, що й додому не йде, коли вони хворіють, щоб завжди бути поруч і надати медичну допомогу.

Тепле слово про Степана Бандеру та його сестер кажуть у церквах і школах Стрийщини. Свято бережуть пам’ять про їхнього брата в школі №7 – колишній гімназії, в якій він навчався. Рідне братове обличчя сестри пізнають у карбованому пам’ятнику біля школи.

Доки свічечка горить, надіються приїхати до Гошівського монастиря на Ясну Гору і в щирій молитві подякувати Небесній Заступниці, а також вклонитися світлій пам’яті отця-декана Ярослава Лесіва на його могилі в Болехові…

Післямова до розповіді чвертьвікової давнини

Сестри Степана Бандери Володимира та Оксана відійшли у вічність. Як і мріяли, встигли вклонитися і подякувати гошівській Небесній Заступниці на Ясній Горі в монастирі отців Василіян. Тихою молитвою вшанували пам’ять політичного в’язня, священника і поета Ярослава Лесіва на його могилі в Болехові біля церкви Святої Параскевії.

У Тростянці в колишній оселі отця Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) Андрія Бандери створено кімнату-музей. Розстріляний енкаведистами 10 липня 1941 року, він повернувся в документах і світлинах. При вході до церкви, в якій батько провідника ОУН Степана Бандери служив Богові любов’ю до Нього та правдою, до чого закликав парафіян, встановлено пам’ятну таблицю.