Авторський проєкт у «Галичині» «Війна хрестами чорніє» – різноманітний за жанрами й акцентними темами. Інформаційна війна випереджає збройну, бо слова влучають масованіше. Ось чому боротьба за медіа – передова фронту. Підтвердження – теперішня ситуація в інформаційному просторі: в світовому й українському. На цьому вістрі – й обласна газета «Галичина» зі світлом перемоги над москалями.

Фарисеї є завжди. Це – приховане зло. Але якщо йому не служити, воно нищить само себе. Нищить за умови, що ми будемо старатися за Божими істинами пізнавати й творити Добро.

Глобальний занепад – домінування інформації над аналітикою. Мозок тріщить від її масиву, здебільшого неправдивого, напрудженого новими маніпулятивними технологіями. «Потрібна публіцистика думання, проникнення словом до душі й серця людини. Як відомо, це збагнув наприкінці свого життя фундатор сенсаційної преси Джозеф Пулітцер: «Ніщо не врятує журналістику від підлабузницько-корисливої заангажованості бізнесом, якщо цього не зроблять найвищі ідеали, прискіплива стривоженість, болісне відчуття справедливості, докладне знання проблеми, з якою стикаєшся, та чесне прийняття моральної відповідальності».

Навела цитату, загострену актуальністю в час війни, зі своїх «Десятьох принципів наближення журналістики до моралі» – «Слово має визволяти, а не поневолювати» («День», 3 жовтня 2008 року; книга власних журналістських розслідувань «Кардіограма», 2018).

Благословенне служіння Добру здатне розтерти в порох зло, що маскується.

Перше. Хіба не в білих шатах одягнений путін? Це він як фарисей спокушав своїм прихованим злом і збирав під «рускій мір» людей у Донецькій та Луганських областях. І російська мова стала підґрунтям для його світової брехні про «защіту рускоговорящіх», про те, «што гдє рускій язик, там расея». Правда й та, що піддавшись злу, дехто благав: «путін, пріді». І це все – російська пропаганда, яка є потужною інформаційною зброєю.

На жаль, ті, хто ігнорував державну українську мову, не розпізнали кривавого фарисея путіна, котрий нині вогнем випалює їхні житла, зрівнює їх із землею, вбиває, гвалтує...

Друге. Тиран путін ішов війною в Україну під таким же фарисейським прикриттям: «освобождать», а не нищити. Головному фарисею було легко тимчасово окуповувати українські території з 2014 року, бо в нас діяв ворожий інформаційний фронт сівковичів, медведчуків, шуфричів, дубінських... Імперський путінський чортополох проріс у підготовленому ним зрадницькому ґрунті. Десять років Донбас зросійщується. Хто хотів і міг, той виїхав. І не лише на захід України, а й за кордон. На жаль, через здебільшого російську мову тих переселенців у Польщі, Чехії, Канаді, США та майже в усіх країнах українських біженців сприймають за росіян, бо не розуміють, як можна розмовляти мовою окупанта...

Навряд чи замовчування цієї проблеми допоможе нам будувати Україну. Той же путін розраховує на це. Хитра його підступність стає очевидною.

На початку великої війни росії проти України ми, журналісти, згуртувалися. Про це свідчить спеціальна колективна відзнака за мужність – Пулітцерівська премія (травень 2022 року), що є найпрестижнішою у США та світі в журналістиці.

Увесь світ здригнувся від документального фільму «20 днів у Маріуполі», який відзняла творча команда українських журналістів із The Associated Press – військові кореспонденти режисер Мстислав Чернов, фотограф Євген Малолєтка та продюсерка Василіса Степаненко. Всі троє отримали Пулітцерівську премію (травень 2023 року). Цю стрічку номіновано на цьогорічну премію «Оскар» та Національну премію України ім. Т. Шевченка за 2024 рік.

Намагається до нас донести правду про путінський режим і журналіст Станіслав Асєєв з Донецька – лавреат Шевченківської премії (2021 року) за книгу публіцистики з промовистою назвою «В ізоляції. Есеї про Донбас», у якій публікує власні спогади під час окупації москалів. Чи не протверезить наступна його книга «Світлий шлях, або Історія одного концтабору» про те, як окупанти знущалися над ним 28 місяців у рашистській тюрмі в Донецьку?

Третє. Мабуть, у білі шати перевдягнулися телемарафонівці. Вигулькнула українська пропаганда під всюдисущим керуванням Офісу Президента, очолюваного Андрієм Єрмаком, наступає на п’яти рашистській своєю фарисейністю. Хто слухає або дивиться «Єдині новини», той не може уникнути спланованої зазомбованості. Сформований збірний образ арестовщини та резніковщини – непробивна стіна, майже та, що впала на москалів від скабєєвих і соловйових. Результату досягнуто: з-поміж нас є ті, хто відбілює крадіїв, агентів фсб та інших злочинців.

Антикорупційний проєкт «Наші гроші» з його засновником та редактором Юрієм Ніколовим, котрий 15 років досліджує державні закупівлі, як і обіцяв, довів до нас інформацію про фінасування «Єдиних новин». Влада завела фарисеїв до осердя війни – її зброї словом, які недооцінюють ворога, що означає програвати, замість знищувати його.

Колега Юрій Ніколов, у якого вчаться чимало журналістів, зокрема і я, як працювати із системами Prozorro, Youcontrol та іншими сучасними платформами для гласності про тендери із державних закупівель, подав чітку картину про витрати державних коштів на національний телемарафон. З початку війни держава заплатила за нього понад мільярд гривень. Так, це гроші платників податків. І ми своїми гривнями утримуємо телеканали олігархів, що продукують брехливі новини, відірвані від реалій.

То кого ж ми спонсоруємо? Найперше – олігарха Ріната Ахметова. На другому місці – такий же олігарх з прихованими проросійськими поглядами Віктор Пінчук. Далі йдуть Ігор Коломойський, Валерій Хорошковський, Дмитро Фірташ. А є ще парламентський телеканал «Рада». Куратором його, як і «Єдиних новин», був радник ОП Кирило Тимошенко, вже звільнений з посади.

Юрій Ніколов зможе до свого професійного активу записати й це розслідування. Відомо, що він отримав престижну нагороду Швеції за розслідування закупівель продуктів харчування Міністерством оборони, керованим Олексієм Резніковим, котрого нарешті звільнили, але наразі не покарали. Грошову премію, а це майже десять тисяч євро, журналіст переказав на закупівлю дронів для фронту. Професійним є його інтерв’ю для газети Svenska Dagbladet зі спектром цікавих думок про наш фаховий цех і покликання боротися словом як зброєю.

Досі не вщухають публічні заяви від медійників олігарха Петра Порошенка. Мовляв, несправедливо, допустіть і нас до солодкого бюджетного пирога.

Схоже, суспільство дотисне скасування телемарафону, постійним завсідником якого був радник ОП Олексій Арестович, котрий тепер з-за кордону безкарно штампує путінські наративи.

Не сходить з екрана «Єдиних новин» секретар РНБО України Олексій Данілов. Виникає слушне запитання, коли він працює, якщо майже повсякчас «балакає на телевізії»?

Помітно медіаактивним став міністр закордонних справ Дмитро Кулеба. Наразі, на щастя, в інформаційних випусках оминає своє особисте життя. Ним наповнені українські таблоїдні новини та всякі «бульвари» на зразок Дмитра Гордона. Якось незручно за державного чиновника такого рівня, коли бачиш його з новою жінкою із задертими ногами. І це світлини не від папараці. Їх викладає, очевидно, з дозволу самого Дмитра Кулеби, співзасновниця й піарниця видавництва «Книголав» Світлана Павелецька. До речі, бенефіціарний власник «Книголаву» – недавно звільнений міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко.

Я й читачі газети «Галичина» не цікавимося приватним життям Дмитра Кулеби та колишньої менеджерки «1+1 Медіа» Світлани Павелецької. В поле журналістської пильності він потрапив через історію про придбання дорожезних апартаментів у центрі Києва. Трикімнатну квартиру на 127 квадратних метрів в урядовому кварталі по сусідству з ОП за півмільйона доларів США купила Світлана Павелецька, а міністр після розлучення з дружиною тепер, як кажуть на Бойківщині, в неї у приймах. У ЄС, до якого прагнемо, цим «любовним гніздечком», названим так у відкритих джерелах, одразу ж зацікавилися б правоохоронні інституції. Та в Україні, навіть у часі війни, на якій щодня гинуть захисники держави, до того чомусь нікому з контрольних органів немає діла.

Ось такий імпотентний вимір нашої «дипломатії». Міністр закордонних справ Великої Британії Девід Кемерон їздить до США, домовляється про допомогу для України. Що може, то робить посол України в Польщі Василь Зварич для розблокування кордону польськими перевізниками. Глава закордонного відомства Естонії Маргус Цахкна заявляє, що його країна старається якнайшвидше розблокувати польсько-український кордон і підтвердив це дипломатичною розмовою з польським колегою Шимоном Шіньковським.

Чи міністр Дмитро Кулеба здійснив дипломатичні кроки на випередження, щоб запобігти блокуванню кордонів зі Словаччиною, Угорщиною, Румунією? Адже й тут – багаторука путінська пропаганда.

І найголовніше: чи вдасться новому голові комітету з питань свободи слова ВРУ Ярославові Юрчишину, котрий вважає, що «ефективність національного телемарафону – під питанням», припинити зомбування українців, схожого до того, що є в росії? Побачимо. На мою думку, «Єдині новини» мають бути не просто «під питанням». Окремі сюжети і спікери телемарафону, як видається, пов’язані з пропагандою ворога.

Четверте. Зомбування українців, щоб пригасити їхню суспільну пильність, відбувається не лише через національний телемарафон. У соціальних мережах, youtube-платформах є чимало так званих блогерів та інфлюенсерів (людей, думка яких має значення для певної авдиторії), які також приховано працюють на окупантів. Вони переконують якусь частину українців, що, мовляв, ось-ось росія розпадеться сама. Показують картинки занедбаних територій тощо. Ці оптимістичні потоки інформації позбавляють мислення, і є продуманим впливом на мозок, що росія розвалиться і зазнає поразки.

Нерідко це звучить і з уст державних чиновників високого штибу, що підсилює пропагандистську ілюзію.

П’яте. Телемарафон, на мою думку, має зникнути з українського інформаційного простору ще й тому, що запустив думку про путіна, котрий є важкохворим, помре чи вже вмер. І знову ж таки, замість того, щоб зміцнювати тил для знищення ворога, окремі українці (а їх чимало) присіли на цей пропагандистський гачок.

Я назвала не всі фарисейські білі нитки, за які країна-агресорка номер один у світі намагається чи вже підвісила українців на брехню, з якої й розпочала криваву війну.

Колишній народний депутат, обраний від забороненої «опзж», Ілля Ківа, заочно засуджений за державну зраду. Але це не заважало йому аж до смерті вести рашистську пропаганду з російського проєкту «Інша Україна», який створив і активно просуває державний зрадник України Віктор Медведчук – один із керівників тієї ж «опзж».

У відкритих джерелах є список народних депутатів теперішнього скликання, прізвища яких занесено до реєстру зрадників. Є в ньому й Олександр Дубінський (партія «Слуга народу»), підозрюваний у державній зраді, і Нестор Шуфрич («опзж»), якого також підозрюють за цією карною статтею. Знаємо за російськими думками Юрія Бойка («опзж»), Євгенія Шевченка («Слуга народу»), Сергія Льовочкіна («опзж»), Тараса Козака («опзж»), Вадима Столара («опзж»)...

У цих та інших фігурантів списку (колишніх і теперішніх нардепів, як, наприклад, чинного Юрія Бойка) брала інтерв’ю Наталія Мосейчук. І майже в усіх цих специфічних розмовах – те ж фарисейство, витончено приховане маніпулятивністю. З-поміж назагал примітивних запитань вона ніби подає два-три сигнали для російських пропагандистів. Останнім часом помітною ланкою зв’язку був державний зрадник Ілля Ківа. Він доносив «грізні» меседжі проти путіна та росії від Н. Мосейчук. Для чого? Пояснення очевидне: слідчі органи ворожої країни порушили карну справу проти журналістки. І вона, своєю чергою, отримала інформаційного коника: он, мовляв, яка я ненависна рашистам.

Дивує, що навіть після того, як Наталія Мосейчук з колегами із «1+1» Аллою Мазур, Юрієм Горбуновим та тим же уже звільненим міністром Олександром Ткаченком привселюдно хотіли «взяти на поруки» олігарха Ігоря Коломойського, підозрюваного за декількома карними статтями, йшли до неї на інтерв’ю. Той же секретар РНБО Олексій Данілов, наприклад.

Так само москальською карною справою, мабуть, прикривається ще один медійник з мільйонними переглядами, як і Н. Мосейчук, – Дмитро Гордон. А Наталія Влащенко? Соня Кошкіна, котра із заставки ніяк не прибере портрет Ігоря Коломойського? Що характерно: у них – майже одні й ті самі гості-респонденти.

На інформаційному горизонті – й Яніна Соколова. О диво! І до неї на «рандеву» ходять майже ті ж любителі етерів. Хоча вона й критикує телемарафон і «Право на владу» своєї колеги Н. Мосейчук. Чи вони застережені від можливих провокацій з її боку, як це, можливо, було під час інтерв’ю з відомою мовознавицею Іриною Фаріон, яка захищає своє трудове право та честь і гідність у рамках правосуддя? Якщо навіть і було правопорушення, за яке СБУ порушила карне провадження проти І. Фаріон, то за нього має відповідати в такому ж статусі інтерв’юерка Яніна Соколова. Вважаю, що Національна рада з питань телебачення та радіомовлення професійно зреагувала і назначила позапланову перевірку «5 каналу» через трансляцію програми «Рандеву з Яніною Соколовою», де гостем була Ірина Фаріон, за ознаками порушення Закону «Про медіа».

Журналісти, котрі себе поважають, мабуть, одразу після виходу етеру (сучасні технології дозволяють переінакшувати мовлене та показане) переслухали й передивися інтерв’ю та не піддалися словесному психозу для збільшення переглядів. Очевидно, будуть судові позови до тих, хто перейшов межу публічного обговорення і вдався до відкритих образ. І лише, зрозуміло, суд поставить крапку в справі про звільнення Ірини Фаріон та захисту її честі й гідності.

Що робить Яніна Соколова? Іде на етери до колег. Краще вона цього не робила б: у цьому разі якесь далеко непрофесійне розуміння журналістики. Це підтвердив і її допис з цього приводу в соціальних мережах. У ньому вона не забула сказати, що «є в розшуку рф». Знайомий почерк, чи не так? Цим козиряють і Наталія Мосейчук, і Дмитро Гордон...

Не знаю, звідки взялося в інтернет-видання «Детектор медіа» та його шеф-редакторки Наталії Лігачової право моніторити медіа із придуманим ними самими слоганом: «Детектор медіа» – watchdog українських ЗМІ». Навряд чи це видання є «сторожовим псом», яким насправді повинні бути медіа. Чим відрізняється телемарафон від «Детектор медіа»? Майже нічим. Той же фарисейський підхід: ні нашим, ні вашим, що нерідко помилково називають «стандартами журналістики». Хоча Н. Лігачова, як і Я. Соколова, критикує його.

Слово «так» є «так», а «ні» – «ні». «А що більше цього, те від злого» (Єв. від Матвія 5, 37).

Українським журналістам треба брати приклад з європейських колег, і не створювати собі кумирів за їхньою саморекламою та прихованим перелицюванням. Недавно світова журналістська спільнота вивела на чисту воду німецького тележурналіста Губерта Зайпеля. Участь у розслідуванні брали медійники з багатьох видань, зокрема й із The Washington Post. Це той Губерт Зайпель, що «дивився путіну в очі». Звісно, за великі гроші.

Російська пропаганда так працює в усьому світі. І в Україні також. Проросійський німець, якого викрили колеги, своїми наративами та книгами переконував Європу, що їй конче потрібна росія.

На полі бою бачиш ворога. Працюють розвідки, зокрема й повітряна завдяки вкрай потрібним безпілотникам. Не випадково рашисти на передньому фронті тримають пропаганду. Її ворожість важче розпізнати. У неї свої маскувальні сітки та кікімори.

Хіба не було так і перед розпадом срср, що його наближали ОУН-УПА, дисиденти, серед яких були й журналісти? Обласна газета «Галичина» як перше демократичне друковане видання в Україні гартувала свої інформаційні багнети в атаках на неї великої імперії, підпертої «єдиною і могутньою кпрс». Не було тоді друкарського паперу, але вперто шукали його і знаходили. Чинили спротив комуністи, кадебісти, потім гекачепісти, пізніше кучмісти, регіонали... Критикували й критикуємо, якщо є за що, партійців «Свободи», «Батьківщини», «Європейської солідарності», «Слуг народу»... Але краще за мене про «Галичину», назагал про демократичні друковані медіа написав її головний редактор Василь Мороз у статті «Не встигли стартувати, як уже на фініші...» у випуску газети за 30 листопада цього року.

Друковані видання заледве виживають. Добиває їх АТ «Укрпошта» з його керівником Ігорем Смілянським. Таке враження, що забивають кувалдою останній цвях. На жаль, не зреагували в Офісі Президента, в уряді, у поштовому відомстві на офіційну заяву голови Національної спілки журналістів України Сергія Томіленка, на вимоги журналістів у рамках тематичного форуму під егідою обласної спілки журналістів НСЖУ про передплату газет та їх доставку. Після законодавчо викривленого реформування комунальних друкованих медіа, через яке перестала існувати їх значна частина, тепер – удар «Укрпошти», схожий на свідоме знищення преси. Отоді так зателемарафонять українців, що не можна буде розпізнати їх з-поміж ворогів.

Також історію будуть нам переписувати, що вже роблять москалі за путіним та його нашіптувачами. Паростки фальшування проростають під виглядом тих же фарисеїв. У той час як «Галичина», інші видання Прикарпаття тримають лінію правдивого минулого України, щоб забезпечувати національне майбутнє. У серпні «Галичина» розпочала великомасштабний історичний проєкт «Нездоланна неминучість, або Як і чому-навіщо велику війну в Україні починали готувати чи не відразу після розпаду срср, і не лише в москві...». Автор панорамних спроб осмислення історії головний редактор Василь Мороз занурює в події минувшини, аналізує їх у національній справдешності, спонукає до роздумів про розвиток громадянського суспільства із європейським вибором. Читачі матимуть змогу до вдумливого читання цього потужного історичного проєкту й наступного року.

...Я слухаю пленарні засідання сесій багатьох рад. Відчувається брак інформації про діяльність обласних рад та військової адміністрації, яку подає обласна газета «Галичина». Вона потрібна депутатам для ухвалення виважених рішень.

У рамках авторського проєкту «Війна хрестами чорніє» зустрічаюся з людьми в громадах. Бувають села, в яких його жителі не передплачують жодної газети через дороговизну, спричинену «Укрпоштою», та нехтуванням нею обов’язків з доставки людям преси й поштової кореспонденції. В окремих громадах треба йти за передплаченими газетами самому на пошту. Не в усіх є така можливість.

Хоч би в бібліотеках була «Галичина»! Як підтвердило коротке опитування, люди хочуть читати і її, й інші змістовні видання.

Гарний досвід передплати «Галичини» у складчину мешканцями поверхів, під’їздів. За проханнями пенсіонерів – учителів, лікарів, інших професій була практика, що про них дбали споріднені профспілки.

З огляду на це – очевидний державний перекос із мільярдним бюджетним фінансуванням «Єдиних новин», власниками телеканалів яких є олігархи. Усе ще можна змінити. Не треба чекати українських захисників з окопів, щоб наводити порядок. У тилу – свій фронт. Цього разу – інформаційний!